- Як чу­до­во тут у за­тиш­ку та в хо­ло­доч­ку! Вік сидів би тут та грав у кар­ти! - ска­зав Ни­ко­лаідос, по­зи­ра­ючи на Софію Ле­онівну.

Софія Ле­онівна при­мос­ти­лась збо­ку ко­ло сто­ла са­ме на­суп­ро­ти Ни­ко­лаідо­са й зир­ка­ла на йо­го з яко­юсь жа­до­бою в очах, не­на­че об­си­па­ла йо­го бриз­ка­ми світу з своїх тем­них очей. Це проміння її очей бу­ло для пал­ко­го Ни­ко­лаідо­са не­на­че прис­ма­ком до ла­сощів зав­зя­то­го кар­тя­ра, що ко­хається в кар­тах до за­ги­ну.

Літошевський ки­нув очи­ма вго­ру на гус­тий лист яб­луні, свіжий та зе­ле­ний, на лис­ню­чий лист груш на зе­леній спа­дистій горі за Рос­сю, потім зирк­нув на свою жінку на її очі, що аж бриз­ка­ли промінням, і важ­ко зітхнув. Про­був­ши дов­гий час на вольній волі, він за­мя­ки­нив­ся й навіть тро­хи роз­ле­дащів. Він зга­дав, що завт­ра вранці тре­ба бу­де по­ки­нуть цей са­док і хо­ло­док, по­ки­ну­ти осе­лю, од­лу­читься на дов­гий час од жінки й дітей. І нес­подіва­но сму­ток спав на йо­го сер­це, не­на­че вранішня імла на сад­ки та вер­би. Він грав нев­важ­ли­ве, все по­ми­ляв­ся. Щось неп­риємне не­на­че зак­ра­да­лось до йо­го десь з яко­гось за­кут­ка, з за­тиш­но­го ку­точ­ка, не­на­че чи­га­ло на йо­го десь з-за кущів. Са­мий са­док для йо­го очей не­на­че збляк і по­темнішав.

Зате ж усім іншим гра­чам бу­ло ду­же ве­се­ло за сто­лом в затінку од зе­ле­но­го гілля та в хо­лод­ку: після важ­кої нудьги в глу­шині гос­тям бу­ло приємно й ве­се­ло в то­ва­ристві. Май­ське чу­до­ве не­бо, пиш­ний га­ря­чий день, зе­ле­не гілля яб­лунь та груш - все це не­са­мохіть приємно во­ру­ши­ло нер­ви, на­во­ди­ло ве­се­лу нап­ра­ву на ду­шу кож­но­го. А дрібне ще­бе­тан­ня пта­шок та вря­ди-го­ди цівкан­ня та тьохкан­ня со­ло­вей­ків в ку­щах, не­на­че му­зи­ки, приг­ра­ва­ло до пиш­ної обс­та­ви й ще більше над­да­ва­ло ве­се­лості. Був май над­ворі, був май і в душі кож­но­го. Різкі го­ло­си птаст­ва зачіпа­ли й во­ру­ши­ли нер­ви, як різкі зву­ки ар­фи.

Незабаром і за сто­лом по­ча­лось му­ги­кан­ня та тихі приспівки. Су­хор­ля­вий мо­ло­дий су­до­вик за­тяг те­нор­цем якоїсь пісеньки. Глад­кий док­тор пус­кав ни­зо­вим ба­сом якісь урив­ки з якоїсь невідо­мої арії. Пу­за­тий ми­ро­вий не­на­че зак­ва­кав по-жаб'ячій: «Диб-диб на се­ло; кив-морг на йо­го!». Сму­ток Літо­шевсько­го швид­ко сти­шив­ся під впли­вом май­сько­го дня. Літо­шевський, пад­ко­ви­тий до співів, і сам нез­чув­ся, як за­тяг урив­ки арії з Ріго­лет­то. Софія Ле­онівна, витріщив­ши очі на Ни­ко­лаідо­са, і собі по­чу­ти­ла май­ське натх­нен­ня й ти­хенько за­ве­ла якоїсь пісеньки. Стіл під яб­лу­нею ніби й собі од­гук­нув­ся на пта­ши­не ще­бе­тан­ня з гілля, ніби йо­го лу­на. Ці два хо­ри ніби пе­ре­гу­ку­ва­лись в гіллі.

В мо­ча­рах по потічку та десь у Росі вря­ди-го­ди ква­ка­ли жа­би. Гості од ве­се­лої нап­ра­ви то му­ги­ка­ли, то гу­па­ли, то пи­ща­ли, то ніби ква­ка­ли, хто ни­зо­вим ба­сом, а хто те­нор­цем. На ву­лиці на шля­ху зда­ва­лось зда­ле­ки, що там десь в гу­ща­вині ніби роз­по­чи­на­ють ква­кать та рипіть жа­би на не­го­ду уся­ки­ми го­ло­са­ми або ніби в те­атрі му­зи­ки по­чи­на­ють нап­рав­лять пе­ред гран­ням свої скрип­ки та конт­ра­ба­си, і бренька­ють, і скрип­лять, і рип­лять. По­се­ред то­го чуд­но­го скрипіння вря­ди-го­ди гу­пав, ніби бу­бон, низький бас-окта­ва глад­ко­го док­то­ра.

Софія Ле­онівна то­ненько приспіву­ва­ла й усе пильно при­див­ля­лась до Ни­ко­лаідо­са. Во­на ло­ви­ла йо­го швид­ке зир­кан­ня на неї. І ті здо­рові, сли­ве чорні очі ніби за­па­лю­ва­ли її сер­це. Во­на вга­ду­ва­ла в йо­му га­ря­чий пал сер­ця, що ду­же при­па­дав до її по­чут­ли­вої вдачі. В неї по­ча­ли по­ма­леньку во­ру­шиться дум­ки та гад­ки, щоб за­раз після од'їзду чо­ловіка роз­по­чать з Ни­ко­лаідо­сом ро­ман, і ро­ман не аби­який, а пов­ний при­год, пов­ний ко­хан­ня без краю, без впи­ну.

«Як би йо­му на­тяк­нуть за це? Як би йо­му да­ти знать? Тре­ба якось до­би­рать спо­со­бу, по­ко­рис­ту­вав­шись ви­пад­ком…» - йшла в неї дум­ка ра­зом з її то­неньким співом.

Николаідос одвів очі од карт і зир­нув на Софію Ле­онівну. Во­на по­чу­ти­ла, що він не­на­че впік її пог­ля­дом у самісіньке сер­це, осміхну­лась і блис­ну­ла біли­ми зу­ба­ми.

Николаідос і собі осміхнувсь до неї. Йо­го чер­воні повні ус­та не­на­че роз­су­ну­ли густі чорні ву­са й блис­ну­ли з-під усів чер­во­няс­ти­ми різки­ми фар­ба­ми.

«Палкі очі, пев­но, га­рячі й ус­та. Ці ус­та осміхну­лись до ме­не, зад­ля ме­не, в од­повідь мені… Я дав­ненько примічаю, що він до ме­не не ду­же бай­ду­жий… А мо­же, то йо­го гру­бенькі сол­датські жар­ти? Тре­ба до­кон­че по­ко­рис­ту­ва­ти­ся чо­ловіко­ви­ми гаст­ро­ля­ми. Гаст­ролі, ма­буть, бу­дуть дов­генькі. Мо­же, я нап'юсь щас­тя, вп'юсь дос­хо­чу ко­хан­ням… А яке ко­хан­ня обіцяє йо­го пал­ка східна вда­ча!»

Софія Ле­онівна спус­ти­ла віка й вії, за­ду­ма­лась і ле­ге­сенько зітхну­ла. Зо­лоті надії за­ми­готіли в неї в серці. Во­на сли­ве пе­ресвідчи­лась, що ті надії мо­жуть от-от не­за­ба­ром справ­диться, як приємні сни.

І їй нес­подіва­но за­ма­ну­лось, щоб чо­ловік мерщій виїжджав з оселі, хоч би й за­раз ус­тав з-за сто­лу й їхав собі ку­дись да­ле­ко, або щоб зник ку­дись з оселі, хоч би та­меч­ки на місці крізь зем­лю пішов, і щоб во­ни зос­та­лись тільки вдвох з Ни­ко­лаідо­сом під цією гілляс­тою гру­шею в за­хисті гус­то­го лис­тя та гілок од усіх лю­дей.

Вже сон­це дав­но звер­ну­ло з півдня. Срібляс­те вранішнє проміння сон­ця зміни­лось на жов­то-зо­ло­тис­те. Це був знак, що вже сон­це звер­ну­ло з півдня й по­вер­ну­ло на вечірній пруг. А гості все гра­ли в кар­ти. Во­ни бу­ли б ладні грать і до ночі, але Літо­шевський на­га­дав жінці, що вже час обідать. Софія Ле­онівна по­чим­чи­ку­ва­ла до по­коїв і тро­хи зго­дом вий­шла й зап­ро­си­ла гос­тей на обід. Гості од­ма­га­лись, бо во­ни вже вдо­ма по­обіда­ли. Але гос­по­ди­ня по зви­чай­ності все зап­ро­шу­ва­ла й навіть на­ма­га­лась.

- Але ж ми нес­подіва­но зай­шли до вас на кар­ти, - обізвавсь док­тор. - Пев­но, ви не встиг­ли на­го­ту­вать по­жив­ку на стільки ротів. Ми вас об'їмо, а ви че­рез нас бу­де­те го­лодні.

- Ну, ви завсігди нас не скрив­ди­те. Я завсігди по містах, де чо­ловік співав в опері, го­ту­ва­ла на обід зо дві, зо три зайві порції або ще й зай­вий який­сь при­ва­рок, якусь зай­ву пот­ра­ву, бо, бач­те, в чи­ма­лих містах та ще й до ар­тис­та до­ко­неч­но сли­ве щод­ня візьме та й не­на­ро­ком зас­ко­че який­сь гість і пот­ра­пе, мо­же й зу­мис­не, са­ме на обід. І те­пер на селі я звик­ла дер­жа­тись цього місько­го зви­чаю: в ме­не го­ту­ва­ли де­що й зай­ве, - ска­за­ла гос­по­ди­ня.

Вона й справді в містах щод­ня го­ту­ва­ла на обід зай­вий по­жи­вок, бо при­на­ди­ла до се­бе сту­дентів та уся­ких мо­ло­дих па­ни­чиків. Ці мо­лоді хлопці дізна­лись за її зви­чай і по черзі забіга­ли до неї на дар­мо­вий обід та ви­пи­вач­ку по два або й по три ра­зи на тиж­день.

- Коли ви вже вдо­ма по­обіда­ли, то в нас по­по­луд­нуєте, бо в ар­тистів обід тоді, ко­ли зви­чай­но в лю­дей бу­ває ве­че­ря, та ще й пізня, - ска­зав ха­зяїн.

- В ме­не ко­ли бу­ло ніхто не на­го­диться на обід, то за те мої два ко­ти вже бен­ке­ту­ють. Та й те­пер, ко­ли ви не схо­че­те обіда­ти, то зай­вий по­жи­вок спо­жи­вуть мої ко­тя­ки, - ска­за­ла в жарт гос­по­ди­ня.

- Невже ваші ко­тя­ки такі не­на­жер­ливі, що справ­ляться за чо­ловіка? - спи­тав у жарт ми­ро­вий.

- Атож! - ска­за­ла гос­по­ди­ня. - Во­ни вдвох спо­жи­вуть їжі стільки, скільки ви один.

- Признатись, я до цього ча­су не знав, що су­ма з двох котів рівняється од­но­му ми­ро­во­му, - ска­зав ми­ро­вий і за­ре­го­тавсь на ввесь са­док.

- Цікаво зна­ти, з скількох котів су­ма рівня­лась би мені? - спи­тав док­тор.

- Мабуть, і двох котів на вас не вис­та­че, бо че­ре­вані вжи­ва­ють їжі ду­же ма­ло, - обізвав­ся ха­зяїн.

Хазяйка зап­ро­си­ла гос­тей до по­коїв. Стіл аж зах­ряс під за­кус­ка­ми та уся­ки­ми наїдка­ми та на­по­ями. Пляш­ки з чу­до­вою горілкою, з ви­на­ми та ліке­ра­ми тяг­лись ряд­ком од краю до краю сто­ла. На столі, не­на­че якимсь чу­дом, бу­ли навіть збит­ки, зви­чай­ні в ар­тистів, навіть що­денні. Гості, хоч вже й по­обіда­ли, але на­ки­ну­лись з жа­до­бою вдру­ге на смач­ний обід і до­па­лись до пот­рав, на­че го­лодні вов­ки до вівці. Ни­ко­лаідос їв за двох, аж за ву­ха­ми ля­ща­ло, і все за­пи­вав кож­ну пот­ра­ву доб­рим ви­ном або на­лив­кою. Гості їли хап­ком, якось нер­во­во, бо їм хотіло­ся швид­ше знов сісти за кар­ти: во­ни тер­ну­ли так, що й рісоч­ки на столі не зос­та­лось, і сільські шлун­ки та кен­дю­хи без ва­ди спро­мог­лись пе­рет­ра­вить два тривні обіди за день. По обіді ха­зяїн знов зап­ро­сив гос­тей сісти за кар­ти.