Вона засміялась. З-під товстих губів блиснули білі широкі зуби. Трохи розтягнутий широкий рот з довгими та широкими губами став хижий якось по-вовчому і неначе промовляв: "Ой, хочу ласо їсти й ласо пити! Маю такий апетит, що ладна поїсти хоч би й київських ченців!"

- Чи ви пак вмієте по-нашому говорить, чи тільки говорите по-своєму? - спитав Тарасій.

- Я вже давно живу в Одесі і вмію й по-вашому говорити, - обізвалася Гликерія, - трудно було навчиться, але я таки перемогла трудноту й навчилась. Як наважишся, то всього навчишся.

- От і добре! Я думав, що ми будемо говорити на мигах, як я колись розмовляв з молдаванами на Бассарабії. - І Тарасій показав ті миги: крутнув головою, тикнув руками так химерно, що Гликерія зареготалась.

Копронідос подав чай; до чаю виніс пляшку рому. Він налив рому в стакан з чаєм Тарасієві, а потім таки доволі бурхнув рому і в стакан Гликерії. Гликерія пила міцний пунш, анітрошечки не скривившись. Отець Тарасій здивувався.

- О! То в вас, у Греції, як я бачу, і панни п'ють пунші з ромом! - обізвався отець Тарасій.

- Атож! Як і в вас, - сказала Гликерія й осміхнулась, ще й зуби показала.

- П'ють. В нас щодо цього, то трошки вільніше, ніж у вас. Наші грекині п'ють і ракію, - сказав Копронідос.

- Що ж то за ракія? Вино таке, чи що? - спитав Тарасій.

- Не вино, а проста горілка, - обізвався Копронідос.

- Ото, скажіть! Що край, то й інші звичаї, - сказав отець Тарасій і зареготався.

Гликерія реготалась і собі, аж за боки бралась. Після чаю Копронідос подав закуску й горілку.

Почастувавши Тарасія, він налив у чарку ракії й для Гликерії. Гликерія хапком та жваво випила чарку й не скривилась.

- Дивні діла твої, господи! - сказав отець Тарасій. - В вас усе не по-нашому.

- А що, отче Тарасію? А правда, гарна, гм... зовиця. Дивіться, очі гарні, як в ангорської кози, - сказав Копронідос.

- О, нехай бог боронить! Де ж таки, як у кози... Це не по-нашому, зовсім не по-нашому, - сказав Тарасій.

Східні метафори очевидячки йому не сподобались. Не сподобались вони і Гликерії, бо й вона надула губи, й насупилась, і стала понура. Копронідос примітив це й кинувся на метафори біблійні.

- А брови, як веселки, правда? Як мальовані! - знову обізвався Копронідос і заглянув Тарасієві в самісінькі очі, аж нахилився до нього.

- Що правда, то правда, - сказав Тарасій.

- А перси! Як гора Карміл! Правда! А голова! Як кедр ліванський; а шия, мов стовп сілоамський! - хвалив Копронідос і все присовувався до Тарасія.

- Як гора... як стовп... Це ж вагота, і велика, що й я не здержав би, не то вона. Правда, що кедр... Нігде правди діти! - сказав Тарасій і зітхнув важко та тяжко.

- А шия! Як стовп сілоамський! От придивіться лиш добре! - дражнив Копронідос Тарасія і при тих словах важко поклав свою чорну, мохнату руку на плече Гликерії.

Отець Тарасій зареготався так, що, мабуть, було чути на усе подвір'я.

Після закуски Копронідос устав.

- Оце добре, що я згадав. А то було якось випало з голови. Овва! Маю дільце... Треба занести оті пляшки з горілкою до отця Ісакія. Прощайте! Моя зовиця тим часом забавить вас тут і без мене, - сказав Копронідос і вийшов з кімнати, вхопивши в руки зав'язані в хустку пляшки.

На другий день Копронідос зайшов у келію до отця Тарасія. Тарасій витяг з скрині п'ять сотень карбованців і позичив на вексель Копронідосові.

"Ловися, рибко, маленька й велика! - міркував Копронідос, вертаючись додому. - Не пропали дурно поросята, індики, ром та вина!"

Копронідос виловив осятрів і зимою кинувся ловить дрібну рибу. Він вже не запрошував до себе на трапезу ієромонахів: отця Палладія, Ісакія, Єремію та Тарасія, а затягав до себе на чарку горілки дияконів та простих ченців. Не дорогими винами, не пуншами він частував їх, а простою горілкою та годував оселедцями. Одначе ловитва в Копронідоса була невелика. Він видурив у двох дияконів не більше як по сотні карбованців.

- Не варта ця рибка й на юшку. Шкода й заходу! Це вже не риба ловиться, а якісь жаби та пуголовки. Час пливе й минає, а заробітку нема. Час би вже йти під другий монастир, - казав Копронідос, сидячи за чаєм з своєю Мелетією.

Наловивши в кишені доволі чернечих грошей, Копронідос од того часу втратив охоту ходити до церкви й подавать жертви на монастир. Вже він не запрошував до себе ієромонахів на трапезу й навіть не кликав їх на чай. А коли котрий і заходив до його непроханий, то Копронідос подавав трапезу дуже вбогу: самий чай з простою паляницею. Ченці після чаю поглядали скоса на двері, звідкіль колись, неначе з неба, летіли на стіл печені індики та кури... Але двері не одчинялись. Мелетія навіть не виходила до гостей і очей не появляла. А Копронідосова зовиця Гликерія буцімто виїхала в Афіни лічитись, як казав Копронідос.

Як дізнався отець Тарасій, що зовиця дременула на теплі води, то аж схопився з стільця, посатанів і підняв кулаки трохи не під стелю. Копронідос одскочив аж у куток і звалив додолу і пальмові гілки, і камінці з Йордану.

- Що це за знак! Копронідос вже не ходить до церкви, - казав отець Палладій до ієромонахів.

- Вже й жертви на монастир не подає, - обізвався Ісакій.

- Та про жертви на монастир байдуже. А коли ще носить "жертви" в келії, то й хвалити ласку царя небесного! Спасибі й за це, - сказав Тарасій.

- І в його вже, певно, зубожіла й виснажилась віра, як у болярів, то й жертви на монастир не дає: перестав до церкви ходить... А як коли й прийде, то не молиться, вже й поклонів не кладе, а стоїть та позіхає, ще й рота не затуляє долонею. Біс вселився і в його! Такі вони усі, - оті боляри! І купців вже біс переманює до себе, як і болярів, - обізвався отець Єремія.

Час минав. Ченців брала нетерплячка: вони ждали, не могли діждаться строків, щоб забрати проценти. Настав і день строків. Отець Палладій вилічив його трохи не з годинником у руках і пішов до Копронідоса.

Копронідос зустрів його дуже непривітно...

- А що, Христофоре Хрисанфовичу! Сьогодні строк платить проценти, - сказав отець Палладій.

- Який строк? Які проценти? - спитав Копронідос і витріщив свої здорові баньки, неначебто з дива.

- Та проценти за тисячі, що ви у мене позичили, - сказав Палладій.

- Я? Я в вас не позичив не тільки тисяч, а навіть рубля, - сказав Копронідос і витріщив, ніби з дива, свої чорні очі.

- Як-то так? А ось вексель, - сказав сердито Палладій.

- Я не давав ніякого векселя... Може, то хтось інший дав вам вексель. Я проживав у монастирях і добре знаю, що ченцям не можна ні давати ні брати ніяких векселів. Це ж смертельний гріх для чорноризців, бо й по закону ченці не мають права давати гроші на векселі.

- Але ж у нас в Росії є суди! Не забувайте про це! - аж крикнув Палладій.

- Знаю добре! І те знаю. що на суді чорноризець не дійде права, бо не має права ні брати, ні давать векселів, - сказав Копронідос, - та ще... знаєте... та, гм... зовиця, грекиня з Афін... - натякнув він і замовк. - Як дізнаються ігумен та митрополит, то... ви не будете ні ігуменом, ні архімандритом. А митрополит може ж дізнатися...

В отця Палладія тьохнуло серце і в душі похололо, і він зрозумів, що цей купець - пройдисвіт і дурисвіт. Чернець сидів, мов у тумані, і сам ледве розумів, де він знаходиться, з ким говорить. Йому тільки здалося, що золота митра, обсипана дорогими діамантами, знялась з його голови і, як жайворонок, линула все вище та вище, доки сховалась десь у хмарах.

- Візьміть од мене в дар оцю єрусалимську пальмову гілку: вона коштує більше, ніж тисячу, - сказав Копронідос і подав Палладієві гілку з хитрим осміхом.

Палладій гілки не взяв, устав з канапи й ледве потрапив у двері: в його заморочилась голова.

- Я думав, що маю діло з чесним, правдивим купцем, а не з нахабним, облесливим чоловіком і, як теперечки бачу, з непоправним шарлатаном, - сказав Палладій у дверях.