Михалчевський прийшов у церкву й став на криласі. Служба ще не починалась. Старий дяк дав йому книжку й попросив прочитати часи. Народ входив в церкву через троє дверей. Молодиці й дівчата заступили ввесь баби­нець і притвор. Люди товпились до іконостаса, ставили свічки перед образами. Густа маса народу подавалась то на один бік, то на другий, ворушилась, човгала чобітьми. Одчинились царські врата: почалася служба. Люди замахали руками, хрестячись та легко кланяючись. По це­ркві разом пішов якийсь шелест, неначе од вітру в бору, але швидко разом й затих. З криласа було видно всіх лю­дей у церкві на всі боки до самих далеких кутків. Михал­чевський кинув очима на середину церкви, залиту дрібни­ми хлопцями, й повернув очима в бабинець. Бабинець цвів, як квітник: хустки всяких кольорів на молодицях, ці­лі вінки з квіток та стрічок на дівчатах, червоні намиста, парчеві широкі, коміри на фабрицьких молодицях - все блищало й цвіло, неначе мак на городі. Між засмаглими лицями хліборобок біліли, як панські, лиця фабрицьких молодиць та дівчат. Михалчевський повів очима по молодицях та дівчатах й вже хотів обернутись до іконостаса, але за однією високою хусткою блиснули чорні, як шовк, високі брови, неначе веселки, а з-під брів бризнули іскрами чорні круглі очі, забілів високий лоб, матово-білий, неначе виточений з слонової кості. Висока хустка на голові якоїсь молодиці закрила ті чудові брови й очі. Михалчевському здалося, що якась дивна зоря блиснула з-за хмари й знов зайшла за хмару. Він повернувся до іконостаса, але почував, що якась сила манить його знов оглянутись й подивитись на ті очі та брови.

Михалчевський знов оглянувся. Він ждав, чи не розхи­ляться де голови, чи не виглянуть з-за голів ті очі, а ху­стки на головах неначе злились докупи, а між ними, нена­че пучки вогню, червоніли квітки на дівчатах...

Заспівали «Херувими»[5]. Загули люди, замахали руками, закивали головами, Михалчевський ще раз кинув очима в бабинець, одразу впіймав очима біле Василинине лице з ясними очима. Очі блищали, як дорогі камінці, вправлені в слонову кість, й були такі веселі, такі ласкаві, що Михалчевський стривожився. Він знов глянув у баби­нець і примітив, що під тим пишним лицем біліла тонка шия, кругом шиї блищав широкий викладчастий парче­вий комір, ввесь у золотих квітках на червоному полі. Комір закривав усі плечі, обхоплював шию, а на тому комірі червоніло намисто. Одлиск од золотих квіток на комірі, од намиста падав на тонку шию, на рожеві пухкі губи, на щоки. Біле лице було матово-біле, без рум’янця, тільки світ од намиста грав знизу на щоках, як зоря грає рум’янцями на білих хмарках. Світ сонця лився через ви­соке вікно трохи не під самою стелею й тихо лився вниз, як через, густе сито, на Василинині плечі та на чистий блискучий лоб.

Михалчевський не міг одірвати очей од того пишного лиця. Він перестав співати, забув, що стоїть у церкві на криласі. Перед пим неначе мріли в небі тільки високі брови та чудові блискучі очі. Високо позав’язувані хустки на головах знов заворушилися і закрили од ного очей те лице, що вперве на віку так уразило його серце; він ледве задавив у грудях важке зітхання і закрив очі. А те дивне лице так і сяло перед ним, як літнє палке сонце серед дня.

«Ще зроду я не бачив такої краси, навіть між паннами»,- подумав Михалчевський і заспівав голосніше, йому хотілось чомусь, щоб та чудова молодиця почула йо­го голос обернула очі й подивилась на його; йому хоті­лось, щоб служба тяглася без кінця. А час ішов; служба скінчилась. Народ заворушився й полився через усі двері течіями. Михалчевський вхопив шапку, кинувся на бокові двері, трохи не звалив з ніг двох парубків і протовпився надвір, щоб зайти навперейми і подивитись на ту гарну молодицю. Молодиці й дівчата вже розсипались на всі боки: одна половина густою юрбою полилась вулицею на містечко, друга посипалась з скелистої гори до порона. Михалчевський не знав, кудою йти, де шукати, став коло брами і переглядів усіх фабрицьких молодиць. Чимало пройшло проз його молодиць в синіх жупанах з парчеви­ми комірами, та між ними він не вглядів тієї гарної моло­диці.

«Яка це молодиця? Певно, якась захожа. І чи заміжня вона, чи удова, чи, може, покритка… Які ж у неї брови! Боже мій! Чи вже ж оце я закохався в тих пишних бровах?» - думав Михалчевський, вертаючись додому.

Михалчевський пообідав з матір’ю, а думка про гарну молодицю не виходила з голови. Він сів на призьбі, глянув на берег, де зеленіло гніздо верб, подивився на Рось, на скелистий противний берег на острові, а йому все привиджувались високі брови та очі пишні, як зорі. Над вербами, над водою, сяло ясне весняне сонце. Сірі скелі, густі лози під скелями неначе грілись в теплому сві­ті. На скелях блищали кущі жовтих весняних квіток, нена­че хто натикав їх в щілини. Купи зеленого молодого оче­рету ледве маяли зеленим довгим листом. Вода грілась і лисніла проти синього неба, а доходжале серце в парубка й собі ніби грілось в гарячому весняному теплі, розмлі­вало й розтавало, як твердий віск на вогні.

«І де б її побачити? І кого б розпитать за неї? - сну­валась думка в голові в Михалчевського.- Не забуду я й не засплю тих дивних брів. Чогось мені здається, що за ті брови, за очі я б оддав усе на світі, такі вони мені стали дорогі».

А весняний день розгорювався. Сонце котилось все ви­ще та вище по небі. Світ палав в синьому небі, на вербах, на воді. Пташки між вербами щебетали. Зелений острів заквітчався рясними жовтими квітками кульбаби, неначе хто посіяв по траві зорі. Вода в Росі мліла між теплими скелистими берегами, між лозами.

«Мліє моє серце, розвивається, як зелений пахучий садок!» - подумав Михалчевський і не всидів на призьбі. Він надів на густий чорний волос бриля і встав з призьби. Вгору по Росі було видно на скелі церкву, а за цвинтарем, обгородженим кам’яною стіною, над самою скелею, поча­ли збиратись дівчата й хлопці, збирались на зеленій траві в купи, сиділи на камінні.

По Росі розлягався дівчачий голос: дівчата заспівали веснянки й почали грати у весняні іграшки, бігали, лови­ли одна другу, ловили хлопців. Михалчевський пішов на гору до церкви.

Коло цвинтаря між дівчатами з’явились молоді фабри-цькі молодиці в синіх жупанах. Михалчевський вглядів сині жупани і почервонів. Він наблизився до тих синіх жу­панів, але між ними не було тих дивних брів. Михалче­вський сів на камені, де парубки грали в карти, посидів, подивився на Рось, на дівчат і пішов через хвіртку в панський сад. За хвірткою на косогорі сиділо ще кілька куп дівчат, хлопців та молодиць, але й між ними він не знайшов Василини. Вузенькою стежкою, що вилася понад самою кам’яною стіною, він спустився наниз, у глибоку вузьку долину, де текла в Рось маленька річка Боровиця, де був панський садок. Через річечку був перекинутий з скелі на скелю місток. Через місток ішли люди сюди й ту­ди. За містком на камінні коло Росі сиділа ще одна купа хлопців та дівчат,- а Василини й там не було.

«Піду на місто, піду на музики до оранди, може, там побачу її»,- подумав Михалчевський і вернувся на гору до церкви та й пішов на місто.

Од церкви, через короткий переулок, попід самим панським садком, було видно, як на долоні, все місто, ши­рокий вигін, обставлений жидівськими хатами. Неділя бу­ла не ярмаркова, і через місто сновигали сюди й туди кі­лька жидків та жидівок. Коли це з-за однієї жидівської ха­ти висипалась чимала купа хлопців. Серед тієї купи грали музики, а між чорними шапками, та брилями манячіло з п’ять жіночих хусток, неначе п’ять маківок. Купа помалу посунулась через місто до оранди. Михалчевський трохи не бігцем почав прямувати до тієї купи й догнав її серед міста. Через шапки та брилі він углядів парчевий комір, прийшов ближче й впізнав ті високі брови, те чудове лице, котре бачив у церкві. На ясному сонці пишні брови були ще чорніші, лице було ще біліше й неначе блищало в теплому сяєві.

«Це вона! Моє серце впізнало її, хоч би я й помилився»,- подумав Михалчевський і пішов слідком за музиками в оранду. «Але чого це коло неї в’ється така си­ла бурлак? Невже їх притягують ті дивні очі так, як і мене?»