Марія думала, що вона багацько краща за Василину, хоч і старша за неї. В неї з’явилась думка, що Михалче­вський прийшов до неї, а не до Василини. Вона почала вертіти головою й пишати губи.

- Чом тебе, Йване, ніколи не видно на музиках? - сказала Марія, моргнувши на його однією бровою.

- Коли нема часу ходити. В будень робота, а в неділю треба одпочити.

- Ти приходь до нас, та найми нам музики, то ми пота­нцюємо, а ти подивишся,- сказала Марія, нахиливши го­лову й поглядаючи на Михалчевського якось спідлоба, з-під брів.- Чого тобі сидіти з старою матір’ю? Коло старих й сам постарієшся, а коло молодих й сам помолодшаєш.

- Та я ще не дуже старий,- сказав Михалчевський, скоса поглядаючи на Василину,

- Так-то, Йване! Не засиджуйся коло матері та липни більш до нас, то, може, до кого й прилипнеш. Приходь у неділю на музики та й погуляємо,- сказала Марія й нена­чебто потерла рукою лоба. Вона пригладила пальцями брови.

- Коли будеш твереза, то й музики найму,- сказав Ми­халчевський.- А ви, Василино, будете танцювати в неділю?

- А чом же й не потанцювати? Тільки й нашого, що натанцюємось та нап’ємось,- сказала Василина.

- Чого ж «нап’ємось»? Хіба не можна гуляти, не пи­вши?- спитав Михалчевський,

- Чому не пити, коли поять, не знаю вже, чи добрі, чи лихі люди,- сказала Василина.

- Мабуть, лихі,- смутно обізвався Михалчевський.

- Тільки от що, Йване: як будеш йти до нас, то бери в руки доброго кия, бо кругом нас хлопці, як густа хмара,- сказала Марія, одкинувши голову назад і запишавшись.

- Я й без кия зумію обійтись. Мені б хотілось побала­кати з вами без тих густих хмар,- сказав Михалчевський.

- А коли хочеш обійти ті густі хмари, то виходь в ту неділю в панський сад. Ми там будемо гуляти у неділю по обіді, доки зберуться музики. Там гуляють фабрицькі пани й паничі, й ті залицяються до нас, от що! - сказала Марія, крутнувши головою і зовсім присунувшись до Ми­халчевського.

Михалчевський ледве видержав. Марія дихала на його якимсь чадом, як старе горілчане барило. Він встав, узяв шапку й попрощався.

- Виходь же до нас у садок, а коли хоч, то приходь до нас і на вечорниці. Та не забудься принести медяників та волоських горіхів,- гукнула з порога Марія,

- А ти таки любиш медяники, га? - гукнув з-за воріт Михалчевський.

Надворі почало темніти. Михалчевський пішов городами понад самою Россю. Стежечка вилася високо над скелями по зеленому косогору, то вибігала на вершок скелі, слалася по камінні, то знов спускалась в маленькі западини. Внизу глибоко мріла вода. Надворі було тихо й тепло, а на серці в хлопця було ще тепліше. Кохання обли­вало його душу теплом літнього тихого вечора. Він при­йшов додому й сів на призьбі. Стара Михалчевська ви­йшла з хати й винесла на призьбу вечерю. На Михалче­вській було убрання, як на простих сільських молодицях. Тільки широкий викладчастий комір перкальової сороч­ки, хустка на шиї, хустка на голові, зав’язана просто без очіпка одрізняли її од сільських молодиць. Вона простели­ла на призьбі рушник і поставила вечерю. Михалчевський скинув жупан і бриль, взяв кілька ложок страви й поклав ложку на рушник.

- Чому ти, сину, не їси? - спитала його мати.

- Чогось мені не хочеться їсти,- сказав тихо син.

- Де це ти, сину, так довго барився? - спитала мати.

- Гуляв. Надворі так гарно та тепло. Я забалакався з людьми на місті,- сказав син.

Мати пішла в хату й лягла спати, а син ще довго сидів на призьбі та все думав, похиливши голову. Над чорним високим берегом Росі чорніло дерево в садках, неначе темні визубні були вирізані на гарячому червонуватому небі. Біла церква на скелі була легко облита рожевим одлиском. Внизу коло церкви на лиснючій воді чорнів серед Росі порон, а на йому ледве мріла біла сорочка поронщика коло кодоли. Рось мліла тихим олив’яним сві­том між чорними скелями, неначе засипала, дрімала. А в душі в Михалчевського розгорювалась любов все більше та більше. Василинин вид не сходив з його думки.

«Мабуть, Василина була нещаслива, коли не хоче нічо­го розказувати про себе. Чи вже ж я візьму її за себе, не допитавшись, хто вона й звідкіль вона?» - думав Михалче­вський, дивлячись на тихий світ вечірнього неба.

Над червонуватим, неначе розпеченим у вогні небом на заході блищала вечірня зірка. Перед Михалчевським неначе блиснули круглі веселі чорні Василинині очі. Він неначе заглянув у ті чудові очі.

«Хто б вона не була, яка б вона не була, а я її любити­му, доки мого віку. Недобра людина не могла б дивитись на мене так ласкаво й весело, та ще такими чудовими очима»,- подумав Михалчевський, важко зітхнувши.

Тиждень тягся, як вік, для хлопця. Він насилу діждався неділі, убрався й пішов до церкви. Неділя була ярмаркова. Велика церква була зовсім порожня, тільки попід стінами тулились діди, баби та малі діти. Ярмарок недалечко од церкви гув, як рій бджіл, і той гук лився у церкву через одчинені двері. Михалчевський переглядів усіх людей. Василини не було в церкві.

Зараз по обіді, убравшись та причесавшись, Михалче­вський пішов в панський садок. Він переліз через перелаз коло самої церкви і пішов з крутої гори вузенькою стежеч­кою в сад. Панський сад був зовсім запущений. Молодий польський пан жив за границею й тільки на кілька міся­ців приїжджав навідатись до господи. Садок ріс на волі в глибокій долині. Та долина була не більше як широка роз­колина в кам’яному грунті. Долина то звужувалась між кам’яними стінами, то розширювалась між крутими косогорами. А на дні тієї долини шуміла маленька річечка Боровиця по кам’яному дну, падаючи з каменя на камінь, і вливалась у Рось під самою високою скелею. Вся долина заросла високими старими вербами, осокорами, акаціями, липами та тополями. Розкішне дерево гналося понад водою вгору скільки в його було сили. Осокори й верби гніздами зеленого здорового гілля виганялися вище од скель. Місцями дерево розстеляло свої верхи над скелями по зеленій траві. Над крутими, як стіни, скелями зверху був насаджений дикий виноград. Цілі куделі, цілі гнізда густого винограду хапались за верхи зеленого дерева, проривались через його й звішувались униз по кам’яних стінах, як розкішні дівочі коси, як руна дорогого зеленого шовку. Тонкі кінчики винограду були жовто-зелені й звішувались з сірих скель, часом зарослих зеленим оксамитовим мохом, як нитки, як китиці оксамиту на дорогій зеленій тканці. Над густими зеленими масами дерева подекуди вискакували вгору високі тополі, рівні та тонкі, як воскові свічки. Одним одна доріжка, колись вимощена цеглою, тепер до половини заросла зеленим мохом, то вилася понад самою Боровицею, то йшла місцями під самою кам’яною стіною, прикритою зверху гніздами гілля та винограду. Світ сонця ледве пробивався через листя й падав на доріжку крапельками золота. Під самими скелями стояла густа тінь. Якась дивна свіжість була розлита під тими скелями, завішаними зверху зеленими завісами з винограду та листя...

От доріжка вийшла з-під скелі на маленьку долину, вкриту акаціями та густими старими кленками, й побігла знов під скелі в печеру. Камінь висунувся з гори, як шап­ка, й прикривав зверху куток між двома кам’яними стінами. Доріжка з печери круто повернула на кам’яну дорогу по кам’яних, зумисне покладених східцях й дійшла до брами старого, давнього, трохи не в руїнах, костьолу з двома баштами, обведеного високою білою стіною...

Садок був покинутий. Трава росла понад річкою по до­лині, як на сінокосі. Заяча салата, фіалки вкривали доли­ну круглими, як п’ятаки, листками. Над річкою вихоплю­вались між камінням пучки осоки та жовтих водяних лі­лій. А зверху, на всю долину, на садок лилося розкішне ясне проміння, освічувало густі липи та акації, кидало снопи вогню в гущавину на саму річку, на зелений килим з листя, на сіре каміння, скрізь розкидане в річці й понад річкою. Світ падав на бризки білої хвилі, що лилася по камінні, й хвиля блищала у густій зеленій тіні, як снопи срібла та кришталю.

Михалчевський переліз у панський садок, став на горі й почав оглядатись на всі боки. Недалечко сиділа купа хлопців у празникових чорних жупанах. Хлопці грали в карти, а недалечко од їх співали дівчата, граючи у же­льмана. Михалчевський зійшов нижче на одну скелю й глянув униз. Через дерево світилося дно долини. Там, де Боровиця вливалась в Рось, сиділи над водою парубки й малі хлопці з вудками. Діти печерували у Боровиці раки, лапаючи руками під камінням. За Боровицею на камінні сиділа купа дівчат та молодиць й дивилась на Рось. Михал­чевський обвів очима всіх. Між ними не було ні Васили­ни, ні Марії. Він зійшов униз в садок по широких сходах, складених з каміння, й пішов по доріжці попід скелями. Пройшло кілька фабрицьких панків та панів, а Василини не було.