А тим часом настали нелегкі часи. Народ йшов на роботу до панів з великою неохотою, бо плата за роботу була мала, і тільки нужда гнала його на панську роботу… В урожайні роки пани крутились як мухи в окропі. Розкі­шні жита, пшениці, а часом і невикопані буряки залягали під снігом. Панам довелось або дорожче платити робітни­кам, або кланятись та просити, або пускатись на хитро­щі... В народі прокинулась думка за волю... Молодий Яст­шембський пішов на хитрощі: поїхали по селах фургони з музиками по дівчат та хлопців! Пани почали наймати на рік строкових за малу ціну в зимній час, користуючись народним голодом, та холодом, та всякою нуждою: стали на Україні звісні «порції», маленька нова панщина[1].

Однієї неділі, вранці, у дворі пана Ястшембського стояла здорова купа дівчат, хлопців та молодих молодиць. Коло надвірної хати, де була канцелярія й каса, так само товпились дівчата та хлопці. Разом з ними прийшли за грішми й музики. На колодках, що лежали на подвір’ї, си­діли довгими рядками дівчата в білих сорочках, в ке­рсетах, в квітках та стрічках. Дзвонили на «Достойно»[2]. Сонце грало на зелених садках, блищало на широкому ставку, грало маревом на широкому дворі. Рядки дівчачих голів, заквітчаних настурцями, маком та червоними зі­рками, цвіли, наче квітки в квітнику.

Пан Ястшембський ще не виходив з своїх покоїв: він пив чай і розмовляв з Лейбою. Лейба так само прийшов за грішми і зайшов до пана в покої. Він знав, що пани лю­блять побалакати і трохи пожартувати з жидками.

- Ну, Лейбо! Що ти мені доброго скажеш? - спитав посесор, вглядівши в прихожій Лейбу.

- День добрий панові! Прийшов за грішми,- сказав Лейба і, побачивши, що пан веселий та ласкавий, сміливо переступив через поріг і на ступінь приступив до стола, на котрому стояв самовар та чайний посуд.

- Може б, ти випив стакан чаю? Га? - спитав пан.

- Як ваша ласка, то й вип’ю. Чом же не випити,- сказав Лейба та ще на два ступені приступив ближче до стола. В його несподівано блиснула в голові думка сісти на порож­ній стілець коло пана і напитись з ним чаю. За цією думкою блиснула друга думка: зіпхнути пана з стільця, сі­сти, на його місці за столом, забрати собі його самовар, посуд, його дім, садок, ліси, поля, всю його землю...

Та думка вколола Лейбу в мозок, як розпечена шпи­лька. Він повів очима по хатах. Очі блиснули гордо, хижо й сміливо й зараз спали додолу. На одну хвилину Лейбина голова знов підвелася вгору так, що гостра й плисковата борідка ніби хотіла встромитись в стелю. І знов похили­лась голова униз смирно й ласкаво, мов голова в ласкаво­го раба.

- Одарко! Налий Лейбі стакан чаю,- гукнув пан до кі­мнати, де Одарка прибирала постіль.

З кімнати вийшла молодиця, здорова, огрядна, повна та червона, як калина. її чималі брови чорніли, як шовк, а чорні очі горіли на білім, пухкім лиці. Повні щоки дрижа­ли на ході, біла шия аж горіла добрим намистом. Молоди­ця палила стакан чаю і не подала, а сунула з огидою жи­дові в руки. Жид став серед хати і потроху сьорбав гаря­чий чай.

- Вельможний пане! Яку я гарну дівчину назнав в Комарівці. Ой-ой-ой! Такої гарної й на світі нема,- сказав жид.

- Невже нема! - сказав пан, сміючись.- Буде така завкрашки, як Одарка? - спитав пан, киваючи очима до Одарки.

- Ой-ой! Ще краща за Одарку. Там така гарна, така га­рна, як сонце.

- Може, така гарна, як твоя Сура? - спитав пан.

- Може, й така,- сказав жид.

- Хіба ж твоя Сура така гарна, як сонце? - спитав пан, регочучись.

Лейбі трохи стало ніяково.

- Авжеж гарна, як жінка гарна для чоловіка,- сказав Лейба.

- А які очі в тієї дівчини? - спитав пан, сміючись.

- Ой! Там такі очі, такі очі! Такі ясні, як червінці! - сказав Лейба.

Пан зареготався.

- Ну, а брови гарні? - спитав пан.

- Ой-ой-ой! Ще й які гарні; такі круглі, як карбованці.

Пан приснув од сміху і захлинувся чаєм.

- Ой, бодай тебе собаки порвали! - насилу вимовив пан.- Ну, а губи гарні?

- Ще й які гарні! Там такі губи, такі губи, як золото, а коси такі чорні, неначе на голові лежить штука чорного сукна; вона зветься Василина й сьогодні прийде за грішми,- сказав Лейба,- вийдіть самі розплачуватись з лю­дьми, то й побачите її.

- Ну, а щоки, мабуть, такі, як сторублеві асигнації? - спитав пан.

З кімнати виглянула Одарка і так подивилась на Лейбу, неначе п’ятака кинула.

- Ну добре! Сьогодні піду сам розплачуватись з політ­никами: подивимось, яка то дівка, схожа на твою Суру,- сказав Ястшембський і встав з-за стола.

В покої вбігла друга молодиця, висока, рівна станом, дуже гарна, білява, з карими очима, з тонкими панськи­ми пружками лиця, з червоними, як корали, губами. То була куховарка Ярина. Вона попросила в Ястшембського ключі од комори. Ястшембський дав їй ключі і пішов з Лейбою в контору.

Дівчата, вглядівши пана, встали з колодок. Народ ру­шив слідком за паном. Хлопці не скинули шапок перед Ястшембським. Музики й Лейба рушили в контору разом з робітниками. Тільки що Ястшембський одчинив контору і висипав на стіл з торби гроші, Лейба вискочив з гурту і став коло столу в пана за спиною. В його очі так і забігали.

- Чого ж ти товпишся! - сказав пан до Лейби вже зовсім не фамільярно. - Геть, оступись!

Лейба знав, коли можна підступити до пана запані­брата і коли треба зігнутись в три погибелі. Він знав, що пани братаються з жидами на самоті, а перед людьми держать себе на потрібній дистанції. Лейба поклонився й оступився до порога.

Ястшембський викликав дівчат і хлопців по списові й одлічував їм гроші. Він все придивлявся до дівчат. Коли це з гурту виступила й наближилась до стола Василина Паляниківна. Ястшембський зирнув на неї, а потім на Лейбу. Лейба кивнув своєю гострою борідкою зовсім, як цап до собак. Перед столом стояла молода, рівна станом дівчина й неначе сяла своєю красою,- круглими темно-карими очима та високими бровами. Вся голова в Васили­ни цвіла червоним маком та настурцями. За вухами зеленіли листочки барвінку та дрібної рути. Чорні товсті коси зміями вилися поміж квітками, а на широкому та ви­сокому чистому лобі аж сміялись брови, як веселки. Біле лице не боялось навіть сонця. Розкішні червоні та сині квітки, повишивані на рукавах, дуже приставали до чорних брів, до червоних губів. Перед столом стояла ді­вчина, неначе спахнула полум’ям перша маківка серед зеленого листу,

- Ти, дівчино, з Комарівки чи з Журавки? - спитав Яст­шембський, дивлячись Василині просто в вічі.

- З Комарівки,- сміливо одказала Василица.

Ястшембський переглянувся з Лейбою. Лейба знов хи­мерно кивнув борідкою по-козиному.

Василина стояла й ждала. Ястшембський помаленьку одлічував гроші і одним оком все поглядав на Василину. Василина почервоніла, як маківка.

- А хто це тобі, дівчино, вишив таку гарну сорочку? - спитав посесор, кидаючи помаленьку гривню за гривнею на стіл.

- Сама вишила. Хіба я маленька, щоб сама не вишила собі сорочки.

- Гарна в тебе сорочка,- сказав панич через зуби і все дивився на Василину, а руками насилу ворушив п’ятаки по столі.

- А чи не стала б ти, дівчино, робити в мене на бу­ряках ціле літо й осінь? - спитав пан.

- Чом не стала б? Аби тільки батько пустили,- сказала Василина.

- Як будеш робити в мене ціле літо, то я одріжу тобі матерії на спідницю. Ходитимеш до мене ціле літо на бу­ряки? - спитав пан.

- А чом же,- сказала Василина.

- Постій же трохи, ось я розщитаю людей. Я буду роз­давать своїм журавцям гостинці, то й тобі дам,- сказав Ястшембський.

Василина одійшла од стола і стала коло стіни. Довго підступали до стола люди, довго брязкали п’ятаки на сто­лі. В кінці всього приступив Лейба, прийшли й музики й забрали гроші за свою працю, Ястшембський встав й оповістив, що буде роздавати гостинці тим журавцям і комарівцям, які робитимуть в його в жнива та восени. Багато людей вийшло з контори, але чимало й зосталося, ждучи гостинців. Посесор повернув ключ коло стола. Замок дзенькнув. Ключі забряжчали.