– Сабіре, хіба можна щось приховати від твого орлиного ока? Я справді хочу, щоб Ашер не заперечував, коли я попрошу в нього руки лагідної Руфі…

Тим часом вершники наблизилися до перехрестя двох головних вулиць Нікеї, біля якого височів собор Святої Софії, основний храм міста. Зайве казати, що цю Софію марно порівнювати з величною Софією в Константинополі. З храму саме виходили останні прихожани, жінки затуляли обличчя покривалами, чоловіки гуртувалися, щоб перемовитися словом, хтось поспішав дістати благословення в довгобородого, вдягнутого в темну рясу священика.

Брови сарацина зійшлися на переніссі. Можливо, тому, що головним храмом міста, яке колись належало його одновірцям,[29] став християнський собор. А може, він просто замислився, хтозна.

– Аллах свідок, ми багато чим зобов’язані Ашерові бен Соломону, – нарешті промовив він, схилившись до Мартіна й понизивши голос. – Він багато чого навчив… але, врешті-решт, лише задля своєї мети. Я його не осуджую: кожен знає, що все в цьому світі робиться тільки для власного зиску. Більше того, господар ніколи не ставився до нас як до найманців, називає нас друзями і виявляє гостинність. Його синові Йосипу ти став товаришем, пані Хава тобі рада, а красуня Руф дивиться на тебе закохано. Якби я знав тільки це, то подумав би, що мрії твої неодмінно здійсняться. Але пам’ятай, Мартіне: ти не їхньої крові й іншої віри. Серед юдеїв ти чужий, як і я, і залишишся чужим, хоч як би привітно й дружньо вони з тобою поводилися. І це, друже, не порожні слова. Ашер бен Соломон буде з нами приязний доти, доки ми йому потрібні. Однак я не переконаний, що він прагне з тобою породичатися. Сини Ізраїлю гордовиті. Звідусіль вигнані й зневажені, вони вважають себе обраним народом і, навіть зазнаючи принижень, нічого не цінують більше за цю свою винятковість. Тому ти для них чужий, хай там що вони кажуть.

– А якщо я прийму їхню віру? – тихо запитав Мартін. – Здійсню гіюр, як вони це називають.

– Ти? Але ж ти хрещений!

– Це було давно, – знизав плечима лицар. – Я був немовлям. Хіба я міг тоді розуміти, що зі мною відбувається?

– І все-таки тебе охрестили, а свята вода зовсім інша за ту, що хлюпає в глечиках водоносів. Невже твоє почуття до Руфі таке сильне, що ти готовий відректися від свого Бога?

Мартін відповів не відразу. Він не належав до тих, хто легко відкриває душу, але із Сабіром їх поєднували спільні випробування та довгі вечори при мандрівних багаттях.

– Усі ми розраховуємо на якусь вищу силу, друже, – відповів він, подумавши. – Так було споконвіку. Я народився в оселі, де шанували сина Божого Ісуса Христа, потім опинився в юдеїв, які вірять у Ягве, а Христа не визнають і вважають самозванцем. До цього можна ставитися по-різному, Сабіре, але мене те не переймає. Я не маю вогню віри. А євреї завжди були моїми друзями, ніхто з них мене не скривдив, я шаную їхню згуртованість, витривалість і велике терпіння в лихий час. Так, я не проти стати одним із них. Заради Руфі й заради себе самого. Що ж стосується віри… Я скажу тобі, у що я вірю: у дружні почуття Йосипа, у доброту Хави та Ашера, а ще в те, що в скруті ви з Ейріком завжди будете поруч і я зможу опертися на ваші плечі. Ось що для мене святе. Ну а вищі сили… Що їм до мене? Мабуть, саме тому, – додав він зі своєю дивною усмішкою, коли один кутик вуст усміхався, а другий ні, – мені весь час доводилося вдавати із себе то православного грека, то франка, відданого Святому Престолу, то вірного слугу Пророка, а якось я навіть став зороастрійцем.

Виявляється, вони давно вже стояли на площі перед собором. Їхні втомлені коні тупцювали й фуркали, а перехожі з-під лоба дивилися на захоплених розмовою мандрівників, що один із них скидався на франка, а другий, безсумнівно, був сарацином. І хоч у Нікеї, місті на перетині торговельних шляхів, таким нікого не можна було здивувати, Мартін вирішив, що їм обом геть ні до чого привертати цікаві погляди.

Торкнувши повід, він скерував коня в східну частину міста, до єврейського кварталу. Але Сабір відмовився їхати за ним.

– Їдь, Мартіне. Я не такий зухвалий, щоб суботнього вечора порушувати спокій пана Ашер бен Соломона. А тобі нехай щастить, друже мій, котрий не вірить навіть у свого дивного пророка Ісу, в якого вірять навіть мусульмани як у того, кому судилося сповістити світові про початок Страшного суду. Але на прощання все-таки скажу тобі: людина, котра ні в що не вірить, урешті стає слугою шайтана. Нехай береже тебе Аллах від такої злої долі!

І сарацин скерував свою сіру в яблуках кобилу до караван-сараїв, що охоче прихищали мандрівників. А Мартін неквапно поїхав у бік, де було житло його благодійника.

Раніше Ашер бен Соломон мешкав у константинопольському передмісті Галата. Але десять років тому греки-ромеї вчинили погром кварталів, заселених прихильниками латинського обряду, і як завжди в таких випадках, у тому безладі перепало і євреям, котрі жили за Золотим Рогом. Невдовзі після того купець вирішив переїхати з родиною в заможну й спокійну Нікею, де взаємини між національними та релігійними общинами мудро врегульовували особливі закони.

Відтоді Ашер розбагатів. Тепер у нього були торговельні підприємства не лише в Нікеї, а й у Кілікії,[30] кредит в італійських республіках і в країнах ісламу, а крім того, він мав прибутки з копалень у Конійському султанаті.[31] Його судна й каравани вирушали на Захід і на Схід, а довіреним людям Ашера: Мартіну, Сабіру та рудому Ейріку – доводилося супроводжувати їх, гарантуючи безпеку людей і товарів.

Але не це було їхнім головним завданням. Очоливши єврейську общину в Нікеї і ставши даяном,[32] Ашер бен Соломон узяв на себе обов’язок переправляти своїх єдиновірців із небезпечних місць у спокійніші. Відтепер вони троє мали бути провідниками та захисниками гнаних. Ашер щедро оплачував роботу, це правда, і ніхто з них не міг скаржитися на його скнарість.

Мартін наближався до юдерії захищеного єврейського кварталу. Як і належить, у суботу ввечері, тут було тихо й безлюдно, ворота скрізь зачинені, а вулиці освітлювалися лише поодинокими смолоскипами, закріпленими за кованими ґратами в нішах стін.

Неподалік від Ашерового будинку в непевному світлі смолоскипа Мартін розгледів зграйку підлітків-волоцюг. Спішившись, лицар нишком наблизився подивитися, що вони там роблять. У ніс йому вдарив нестерпний сморід. Придивившись, він зрозумів, що підлітки, за прикладом дорослих, які зневажають юдеїв, поливають нечистотами сходи до будинку бен Соломона.

– Агов, що це ви тут робите? – грізно гукнув він місцевим грецьким діалектом.

Діти кинулися тікати, але невдовзі зупинилися, второпавши: незнайомець не єврей і не міський вартовий.

– Гостинчик єврейським псам, – нахабно оголосив один, який виглядав старшим за решту. – Нехай тепер спробують відмити свої святині від християнського лайна!

Лише зараз Мартін помітив, що підлітки облили нечистотами не тільки сходи й ворота, а й нішу біля дверей, у якій містилася мезуза.[33]

– Негайно поприбирайте!

Голос лицаря лунав непохитно, а рука лежала на руків’ї меча, та діти не поспішали виконувати наказ, немов не вірили власним вухам. Мартіну довелося впіймати за комір двійко шибеників і підштовхнути їх до дверей. Решта кинулися врозтіч.

– І не соромно вам, християнському лицареві, перейматися погаслими єврейськими святинями! – вигукнув старший, відбігши на безпечну відстань.

Мартін мовчки спостерігав, як полонені, силувано плачучи, подолами своїх драних хламид намагаються відтерти сходи й очистити нішу. Може, це було жорстоко стосовно дурників, які не розуміють, що коять, але стерпіти таку наругу він не міг. За останні місяці Мартін бачив чимало жорстокості й принижень, яких зазнавали сини Ізраїлю. Вони, як і завжди, витримували все стоїчно та смиренно. Його дивувало, що таку силу духу християни й мусульмани в один голос називали виявом підступів диявола, пекельною впертістю.