Знайшла я її о 23:32. Й одразу впізнала з голосу.

– Лесю, це Тамара. Ви мене пам’ятаєте?

– Так! Ви його знайшли? Ні, не так. Він знайшов вас? Ви просто чесно скажіть, я місця собі не знаходжу! Він мовчить, удома його немає, і я подумала, що ви, напевно, не випадково й не випадкова і що ви мені тоді подзвонили для того, аби сказати, що він мене кинув. Ну, а потім мене пожаліли.

І я почала одночасно заперечувати, пояснювати й заспокоювати. І почула:

– Йой, я нічого не можу зрозуміти. А можна я до вас приїду? У мене є горобинівка. Смачна така, густа. Після неї пісні складати хочеться. Сумні.

І я, та, у котрої в квартирі не були навіть близькі приятельки й колеги, спокійно назвала свою адресу, код на дверях під’їзду і поверх.

Ми просиділи й проговорили всю ніч. Ніч довжиною у два наші життя, коли, відкритий, мов космос, падаєш разом із зірками, злітаєш разом із ракетами. І плакали, і сміялися, випили спочатку горобинівку, яку вона принесла, потім віскі, що слухняно чекав мого чоловіка, а дочекався Лесю. «Так у житті буває, дідусю», – постгоробинно сказала я пляшці, витягаючи її з бару. Випили чай, каву, з’їли принесені Лесею груші та знайдену в мене коробку цукерок, більше їжі, як виявилося, не було. І склали пісню. Шкода, що ми її не записали, бо вранці пам’ятали різні перші рядки і більше нічого. У мене пісня починалася: «Життя в цілому зле, товариші, але…» А в Лесі: «Дива бувають білі, як Бог». Як на мене, це дві різні пісні, хоча може бути й одна.

А потім ми поїхали до лікарні. І Любомир її впізнав. І навіть видихнув за три заходи: «Ле-ссі-а». Боязко та якось неправильно. І зачудувався, і ми зачудувалися, як матері, що почули «Ма-ам-ам», інтуїтивно зрозумівши, що тебе вперше назвали мамою. І їй не потрібно було нічого йому казати, щоб викликати позитивні емоції, досить було взяти за руку, і його «ялинка» запалилася. Очі припинили гуляти стелею, у них повернувся зміст, колір і життя. А я плакала, як стара діва під час перегляду сентиментального фільму, де невродливій і не дуже молодій жінці пощастило знайти своє трепетне кохання.

– Тамаро, а ви знаєте, що значить ваше ім’я? – почула я голос архангела Гавриїла.

– Знаю. Смоківниця. А вам це навіщо, Артеме Гавриловичу?

– А я складаю календар ангельських імен, знаєте. Жартую. Не мені це потрібно, а їм. Побачите, захочуть назвати вашим ім’ям свою дочку. Два сентиментальні бевзня. Могли б Ангеліною, але ж ви у нас не безіменний янгол.

Леська подзвонила 31 грудня рано-вранці.

– Тамаро-примаро, а ти як плануєш Новий рік зустрічати?

– Прекрасне запитання для сьомої ранку. Добре, що я тиждень на нього відповідаю, встигла підготуватися. Спати буду.

– А приїдь краще до нас!

– До вас – це до лікарні?

– Ну, так. Любка ще не виписали. Тільки не кидайся в мене своїми «ні», «нізащо», – ми так раді будемо тебе бачити! Не хочеш радіти сама – зроби так, щоб раділи інші.

І я подумала: а чому ні? Завжди можна знайти тисячі «ні». І тисячі «так». У нас повно їх у голові, як конфетті у кишенях масовика-витівника. Сьогодні я витягла «так». Микиту чоловік відвіз у Фінляндію. «Тільки там живе правильний Дід Мороз!»

Найбільше їх насмішив мій сніговик. Він робиться просто, аж дивно, як наші діти вчать нас нового або добре забутого старого, від чого ти відразливо тремтів на шкільних уроках домознавства. Беремо нежирний домашній сир, додаємо туди вершкове масло, дроблені фісташки, здрібнений кріп, сіль, усе ретельно перемішуємо, ліпимо три кульки, а з них уже навіть бовдур зліпить сніговика. Циліндр – чорна оливка. Запашний перець-горошок – очі, шматочок перцю чилі – рот, і звичний ніс із морквини. Можна робити й солодкий варіант, додаючи цукрову пудру й кокосову стружку.

– Як ми його назвемо? Я не можу його їсти. Він такий важливий і милий. Тамарко, може, він несмачний? – заходився сміхом Любомир.

– Давайте Артемом Гавриловичем?

– Чому?

У мене від сміху сльозилися очі.

– Фігура схожа?

– Фігури немає. Хоча – незрозуміло, що там у нього під халатом. Але очі – чорні, циганські такі, жагучі, як перець, хіба ні? – Леська була невгамовна.

– Дуже смішно, – архангел Гавриїл власною персоною з’явився у дверях із келихом безалкогольного шампанського. Бач, який правильний, на чергуванні навіть у свято не п’є.

– Зайшов розділити з хворими й проводжаючими…

У нас знову стався напад сміху.

– …напади веселощів, – закінчив він свою промову.

У телевізорі був вимкнений звук, але Любомир уловив картинку і став диригувати слабкими поки ще руками, щоб ми розібрали пластикові келихи.

Ми досить злагоджено проспівали гімн і почаркувалися.

– Кажуть, із ким зустрінеш Новий рік, з тим його й проведеш! – усміхнулася Любомирові Леся.

– Так. Але краще не тут, правда? – зі сміхом відгукнувся він.

Артем дивився мені в очі. Він нічого не говорив, не брав мене за руку, просто усміхався самими очима, і я відчула, як струм проходить через мої п’яти, запаковані в смішні бахіли, через пах, живіт, оперізує серце й влітає в голову якимось неймовірним феєрверком, і зараз усі побачать цей радісний салют. Моя «ялинка» теж запалилася!

2010

Мені ніколи не подобалися лілії, одного разу навіть знепритомніла, надихавшись їхнього вкрадливого й липкого, як омана, запаху. Якби Льошка не навчив мене любити ці квіти, я б ніколи не звернула уваги на цю листівку, яка, мов перший пролісок, нібито виростала з березневого снігу, що майже розтанув. Я побачила зображення лілій, тому нахилилася й витягла листівку зі снігу.

Справжня картонна листівка (як давно я не тримала такої в руках!) із зображенням однієї великої лілії. Я вдихнула запах – ні, пахнуло не ліліями, а типографською фарбою, чорнилом, що розпливлося. Ці запахи повернули мене в мої дванадцять років, коли найкращим подарунком були листівки батька й бабусі, які жили вдалині від мого дитинства…

Сніг шкодливим щеням вилизав текст і координати відправника, залишивши тільки адресу одержувача й початок звертання: «Дорога, люба моя дівчинко! Нехай у нас із тобою забрали Інтернет, але не звичайну пошту, а ще є повітряні змії й голуби…» Сніг перетворив написане на голуба або повітряного синього змія, інші букви сховалися в пташиних крилах або зміїних хвостиках.

Кумедна заголовна літера «Д», схожа на недомальований скрипковий ключ. Я подумала, що не пам’ятаю свій почерк, тому що забула, як це – писати щось інше, крім цифр і списку продуктів. Зараз я пишу кривульками, гірше за першокласника. Моя перша вчителька вичитувала нам за кожну нерівність, ляпку й недбалість, вона вважала, що рівний почерк, як і рівна спина, обов’язкові для кожної вихованої дівчини. Мені сильно від неї перепадало, мене переучували писати правою рукою, я була шульгою. У першому класі думала, що «яккуркалапою» – це якась французька лайка для шульг-нездар. І досі так думаю.

Я обтрусила з листівки сніжні крихти й поклала знахідку в сумку. Не знаю, навіщо я зробила це.

Чомусь схотілося віднести її адресатові, вкинути в поштову скриньку, а ще краще передати з рук до рук. Незрозуміло, як листівка опинилася тут, у снігу: адресант передумав відправляти чи одержувач вирішив її позбутися? Чи все це справа випадку? Мені стало сумно. Листівка була схожа навіть не на викинуту іграшку, а на виставлене за двері кошеня.

Я витягла її із сумки, замислено покрутила в руках. Адреса не здавалася мені знайомою, але я знала цей район, неподалік жили мої друзі, і це було неблизько від місця знаходження листівки з лілією. Я вирішила віднести її після роботи, куди майже спізнювалася (що було неприпустимо). Утім, офіс буквально за сто метрів…

Сьогодні сьоме березня, у нашім офісі такі дні вважаються священними. Ми вчора пішли додому майже опівночі, прикрашали приймальню й кабінети, розставляли квіти. Займалися цим три жінки: я, наша секретарка Аня і Катя, керівник відділу реклами. Наша керівниця Аліна не довіряла ентузіазму чоловіків (їх у нас четверо, включно з охоронцем), – усім повинні були займатися професіонали, тобто ми.