Вона мені теж заздрила. Тому що я злигалася з рятувальником Миколкою. Мені заздрили всі місцеві баби. Бо з огляду на свою роботу Миколка постійно був у тугих плавках, ну, і всім було зрозуміло, що заздрити тут є чому. «Ти бач, офіціанточка, ні морди, ні дупи, а вхопилась за залупу», – пащекували місцеві тітки. Вранці, коли я прокидалася, то шепотіла йому: «Ти тільки глибоко не запливай, чуєш, Миколко? Не запливай. Бо всяке може бути. А як тоді я?» Я плакала, а він дзвінко плескав по моїх сідницях та казав: «Якативменедуринда». Якби мене побачив тоді, скажімо, Марлен, він би сам повісився на шовковій краватці або бубонів на вікно: «Куди ніч, туди й сон». Марлен – забобонна особа.

Люська жила з комендантом п’ятого корпусу. Він був філософом із загостреним почуттям власної гідності, коли напивався, завжди всіх перепитував, у чому сенс життя, вкладався на землю та волав: «Я – людина!» І краще було йому щось відповідати. Простими словами. Бо, на відміну від Люськи, випити він не пропонував, а відразу гасив по пиці. Справжній чолов’яга. Люську він також лупцював, хоча вередливою вона не була, щоправда, завжди здавала мені зміну з недостачею. Тому я вимушена була обраховувати клієнтів, інакше в нас нічого б не сходилося. Утім, обраховувати їх було неважко. Коли люди замовляють горілку в саму спеку, закушують її кавуном, а потім доганяються пивом, не слід дивуватися, що знаходиться хтось, хто використовує їхнє становище.

У нашій «гальці» навіть справжня винна карта була. Винну карту формувала татарка Рая. Наша сомельє. Рая виготовляла одну виноградну настоянку, до якої додавала чорнослив. Робила й іншу виноградну настоянку, куди нічого не додавала. Краще було пити другу, вона була більш лояльна до голови. Таким чином, у нас були представлені солодкі та сухі вина. Галина Миколаївна сама розливала їх у пляшки, які привозив її син, що навчався в Києві. У Києві синові жилося добре на мамчині курортні гроші, судячи з того, що пив він недешеві напої. Головне для мене було не зареготати вголос, коли якийсь недоумок вдавав, наче тямить у винах, замовляв італійське вино 1984 року, пригадуючи, які тоді були урожай та погода, принюхувався до краєчка чарки та прицмокував, розігруючи із себе гурмана. Та сама Рая робила для нас коньяки трьох марок, уже не знаю, з чого саме, але настоювала вона це пійло в дубових діжках.

У Люськи була таємниця. Вона потайки писала роман. А я все думала, ну про що вона може писати? І восьми класів не скінчила… «Ти про кохання пишеш?» – запитувала я. «Іди собі», – відповідала мені Люська в ті дні, коли намагалася бути чемною. Одного разу вона покликала мене під барну стійку та пообіцяла розповісти, про що пише, якщо я поінформую її, чи засмаглий член у Миколки. Я знизала плечима та розповіла. Люська тоді реготнула і втекла, зараза. Мені так прикро було, я ж не знала, що згодом побачу Люську за інших обставин і вона мені сама про цей роман розповість.

Важко бути офіціанткою. Самостверджувалася я лише на п’яничках, усі решта за людину мене не вважали. П’янички були людьми чуйними, дехто навіть замовляв мені лірико-бандитські пісні про кохання та зраду. Краще б грошима. Бо грошей не вистачало ні на що. З іншого боку, коли я була офіціанткою, у мене значно зменшилися потреби. Мамі я зателефонувала тільки одного разу, коли приїхала та влаштувалася на роботу, сказала, що відпочиваю, подумала, що правду їй говорити не слід. Додому я повернулася худа, засмагла, зморена та витрішкувата. Із синцями під очима та на стегнах. І тривалий час хутко озиралася на «Дівчино!». Не розуміла, де мої таця, блокнот і олівець. Та що там – я смикаюся від «Дівчино!» і тепер.

А побачила я Люську вже після того, як пролікувалася, але перед тим, як поїхала до Вашингтона у відрядження. Зустріч відбулася в моїй перекладацькій конторі. Люська виходила заміж за голландця. Вона прийшла до нас замовити переклад його та її листів. Дуже зворушливо. Вона мене не впізнала. «Люсьєн. Письменниця», – представилася вона на французький манер. Нещасного голландця звали Курт. Йому було 65, більше сорока з яких він розводив тюльпани і вважався справжнім майстром своєї справи. На 65-му році свого життя він зустрів майстриню з «розводу» підстаркуватих голландців. Люська кліпала своїми нафарбованими віями-щупальцями, усміхалася, а тоді розповіла мені, про що вона написала роман. Роман називався «Таця з великим серцем», у ньому йшлося про життя Попелюшки-офіціантки, в яку закохався багатий пан. «Звісно, що все це фантазія», – по-світському всміхнулася до мене Люська, пригощаючись кавою. Я теж їй усміхнулася. А потім попросила Наталку, свою помічницю, здерти з Люськи всю суму відразу, бо недостачі мені набридли ще влітку.

Коли я розповіла мамі, як я провела літо, вона впала в депресію. Вона вирішила, що мене потрібно рятувати. Я сказала, що вже мала справу з одним рятувальником, і для одного літа двоє – це занадто. Мама зіщулилася. Мама вперта, як усі козероги, і я зрозуміла, що легко не відбудуся. І точно – мене запроторили до лікувального закладу «чистити нерви».

Так сталося, що запропоноване мені лікування найсильніше впливало на губні м’язи. Нас змушували зображати щасливу усмішку і перевіряли, чи щасливо ми всміхаємося чи ні. Досі не розумію, якими критеріями, яким мірилом щастя вони керувалися. Я старанно розтягувала губи в усмішці. Потім вони боліли. Але я обіцяла мамі, що буду дотримуватися рекомендацій. Зараз смішно згадувати, як виглядали ми, двадцять п’ять дорослих баб-невротичок, які всміхалися та водили танок розчепірами, на півзігнутих ногах. Ще ми розмовляли з фахівцями, малювали картинки, приймали ароматичні ванни та сонячну терапію. Ще нам постійно перевіряли нігті. Чи є вони, чи вже ні. Моя звичка їх гризти і небажання отримувати зауваження перетворили мене на обачливого крадія, я весь час ховала руки в шкіряних рукавичках.

Там я заприятелювала з Лікою. Ліка потрапила сюди, тому що обчиталася Канта. Про це я дізналася згодом, а коли вона видрала з моїх рук працю Лева Гумільова «Етногенез та біосфера Землі», книжку, якою я заспокоювала собі нерви і яка жодною літерою не примушувала мене всміхатися, я була збентежена. «Якщо ти дійсно хочеш не нервуватися, вийти з нервового стану, не можна читати філософську літературу». Гумільов цілував підлогу. «Ви не могли б його повернути обличчям догори?» – попросила я. «Звісно», – зрозуміла мене Ліка, один вправний рух – і Гумільов обкладинкою гіпнотизував стелю. «Для того, щоб бути здоровим і не доводити себе до такого стану, коли власні нігті перетворюються на неземні ласощі, ніколи не читайте філософських трактатів. Треба читати масову літературу. Ні в кого не поїхав дах від мелодраматичних новел та іронічних детективів, чи не так? А от ті, хто насолоджується викладами Канта, Руссо, Сартра, кінчають кепсько. Перевірено на собі».

На відміну від мене, Ліка ховала руки не в шкіряних рукавичках, а в чашках із трав’яним чаєм. «Я вдаю, що влаштовую їм корисні ванночки, а сама їх топлю». Ліка вигадала ще одну методологію, як подолати нервові зриви. Крім читання масової літератури. «Нічого так не заспокоює, як свідома зрада». Ліка сидить на краєчку мого ліжка, час від часу посміхається та виловлює нігтями ту заварку, яка спливає, щоб хапнути трохи свіжого повітря. «Це як?» – запитую я. «От я одного разу свідомо зрадила своєму чоловікові. І все. Ніякого нервового зриву. А міг би бути, якби я вчасно не спохопилася». – «Та ну? А з ким ти йому зрадила?» – «Та, з одним». – «А ти його кохаєш?» – «Ти з глузду з’їхала? Ні, я його не кохаю. Працює з нами одна, яка його кохає. Вона йому не дружина, як ти, мабуть, розумієш, дружина його б ні за що не кохала, вона ж не божевільна кохати такого кнура. І заміж за нього виходити, і кохати, і все вона мусить робити сама, забагато для середньостатистичної жінки. А ця його кохає, тобі б вона не сподобалася. Волосся тьмяне, очі тьмяні, плями на обличчі. Суцільна жертва екології. Сюди її треба, щоб принаймні усміхатися навчили та за руками доглядати. Але не це найцікавіше. Найбільш цікаво те, що він її кохає! Можеш собі таке уявити?» Я кажу, що можу собі уявити майже все. «Тому я й люблю з тобою розмовляти!» – каже Ліка. Я всміхаюся. Ліка каже, що це не щаслива усмішка, і тицяє в мене люстерком.