«Мене б таке теж вразило, – сказав Клоун. – То коли б ми пили вино та ділилися спогадами про Париж (Ви ж уже були в Парижі? Я знав…), або уявляли, як ми прогулюємося його вулицями, привітно всміхаючись парижанам похилого віку, бо молоді всміхатися небезпечно, то ваша мати обирала б музику на ваш похорон?» – «Ні, – втішила я Клоуна. – Музику вона б не обирала. Бо я ще кілька років тому попередила її, щоб ніякої музики, мені від неї зле». «Амен», – мовив він, і ми зареготали.

Важко сказати, коли це сталося. Не знаю. Спочатку я усвідомила, що мені приємно на нього дивитися. Просто дивитися і все. Поки ми очікували на літак у відведеному закапелку, він домовився зі співробітниками авіакомпанії, і вони купили нам у дьюті-фрі дві пляшки якісного червоного вина. «Хоча б у такий спосіб, наче ми в Парижі…» – «У небі над Парижем», – відгукнулася я. У небі над Парижем із ним було добре.

Можливо, це сталося, коли він наливав мені вино в пластиковий келишок. Може, тоді, коли оповідав про специфіку своєї роботи: він мріяв удосконалити технології, щоб Інтернет і мобільний зв’язок були доступнішими, кращими й працювали швидше. А я не знудилася від цього! Можливо, коли усвідомила, що я від цього не знудилася…

Та ймовірніше, це сталося, коли він розповідав, як організував святкування свого дня народження. Він тоді працював із французами. І вони платили йому надзвичайно багато за радянськими мірками, до того ж валютою! Він міркував, як дати раду цим грошам з урахуванням того, що незабаром буде його день народження, аж один знайомець запропонував поїхати до Китаю. І він вирішив, що це чудова ідея. Тільки не подумав, що тоді до Китаю люди їхали щось продати та купити, а не щось роздивлятися, вбирати в себе східну культуру та святкувати свої дні народження.

Він опинився серед «човників». Це були цікаві люди, які вдягали по три вовняні пальта, а на голову примудрялися натягти по чотири капелюхи. Його тричі трусили митники, дивувалися, що в нього нічого немає, а тоді вимагали гроші. Кілька разів, уже в Китаї, вони забували назву свого готелю та понад добу намагалися його розшукати, тиняючись смердючими кварталами, аж доки хтось не згадав, що поклав у гаманець невеличку рекламку з назвою.

Мешкав він в одному номері з генералом у відставці та балериною на пенсії, які мали активне приватне життя, стогнали та гарчали ночами, а зранку разом ішли торгувати. З іншими вони не спілкувалися. Як сказала, усміхнувшись до нього осяйно, балерина: «Ми з Іванком – люди іншого соціального зрізу, ніж весь цей непотріб, тож тримаємося одне одного». А він усе думав, про який соціальний зріз вона верзе, якщо всі вони тут, окрім нього, торгаші.

А можливо, усе сталося тоді, коли він описував, як побачив схибленого комп’ютерника, який голим намотував кола довкруж будинку в капцях та в розіпнутому халаті, що волочився за ним, наче павичів хвіст, і дівочим голосом верещав матюки на мотив пісні з кінострічки про Червоний Капелюшок. Так той дивак знімав стрес.

А він тоді саме приїхав до США на запрошення однієї компанії, й аж тут виявилося, що компанією був один хитродупий американський чолов’яга, який за безцінь найняв геніальних радянських комп’ютерників, годував їх власним коштом, платив двадцять доларів на тиждень і не випускав із хати, де всі вони працювали та мешкали. У напакованому комп’ютерами будинку, що стояв на відлюдді, оселили десятеро комп’ютерників із Москви, Пітера та Києва. З цього й почалася його американська історія. Перші американські враження.

Ні, це, мабуть, сталося, коли він ділився історією про те, як з’їздив на екскурсію до Одеси. Існувала тоді така штука, як екскурсійна передплата. Я пам’ятаю тільки газетну та журнальну, у 90-ті почула про бандитську «подпіску», а виявляється, було ще й таке. От він передплатив екскурсію до Одеси. Сподівався, що добряче там колобродитиме, бо ж загальновідомо: в Одесі мешкають дівчата з найдовшими в усьому Радянському Союзі ногами, таких іще можна було зустріти хіба в Таллінні, Харкові та Новгороді. Для підкорення довгоногих красунь він вдягнув файний костюм, краватку та взяв кілька змінних сорочок. Ще кинув у сумку шкарпетки, щоб змінювати щодня, а не прати, та презервативи.

Річ у тому, що ця екскурсія виявилася не зовсім екскурсією, а туристичним походом. Складно собі уявити, що подумав чоловік, який відповідав за турпохід, коли побачив цілий автобус ідіотів у випрасуваних костюмах, шовкових шкарпетках і модельному взутті та високопідборних дуреп у вечірніх сукнях. Але нічого з усім цим вдіяти він не міг, тому розселив пихату столичну публіку в наметах на чорноморському узбережжі.

Народ призвичаївся до тимчасового місця проживання доволі швидко. Затарилися дешевим одеським вином. Але просто тишком-нишком пити було якось не по-столичному, тому почали шукати, з ким би з’ясувати стосунки. І, звісно, знайшли. Серед місцевих.

Хто і що першим сказав місцевим – історія замовчує. Пам’ятним було інше: якось уночі до наметів припхалося близько сотні морських піхотинців напідпитку, з одеськими напіводягненими красунями і шампурами. Розпочалася одеська корида. Бажання грати в биків із п’яними одеськими морпіхами ні в кого не виникало. Раптом схотілося спокійного життя з тихим споживанням вина. Декому надерли пики, та загалом усе закінчилося мирно, як завжди буває, коли алкоголю вдосталь, але не слід забувати, що його може випити хтось інший. Тому врешті-решт усі колобродили, браталися та пиячили.

А скоріш за все, зі мною це трапилося, коли він усміхнувся та сказав, що одеську історію майже всю вигадав. Ми саме стояли в черзі до вітчизняних прикордонників. «Але навіщо?» – «Щоб було цікавіше, ти посміялася». – «А насправді як було?» – «Насправді я зовсім не їхав до Одеси трахатися. А їздив туди з колишньою дружиною, тоді вона була не колишня. Культури хотілося, завітати до Оперного театру. Тому були костюм та краватка. А опинився в наметовому таборі в компанії з електриками та прибиральницями Будинку профспілок завдяки своєму куму-маляру, котрий займався тим, що творив стильні таблички, наприклад «Тягти до себе». Він нас там із дружиною фактично споїв». Я з цього реготала, як навіжена. І мені дуже не хотілося, щоб Клоун зникав. Напевне тому, що Клоун давно зник, а я опинилася в товаристві чоловіка, який мене дуже приваблював, із Євгеном Вітовським. Що це? Звісно, кохання.

«Вас підвезти?» – запитала я, бо мене зустрічав водій. «Ні, дякую. За мною має під’їхати Макс. Це мій син. Така в нас традиція». Він мовчав та дивився на мене. Я теж не знала, що говорити. «Ок, електронку вашу, Євгене, я записала, завтра спробую написати позов до «Ейр Франс», щоб вони повернули ваші гроші, та й узагалі не треба шити нас у дурні, правильно? Мені приятель допоможе, він має чималий досвід гризні з буржуями. Я вам тоді надішлю текст на погодження, добре? Українською та французькою». Мені було бридко, що доводилося говорити з ним так офіційно, але як про таке можна говорити інакше? «О’кей. Я буду чекати. Я вам завтра зателефоную, може, поснідаємо разом?» – «Точно. Я завинила вам вечерю!» – «Ні, це я зіпсував вам обід, ви тільки згадайте, яку гидоту нам пропонували в літаку… То давайте обідати?» – «Добре», – розгублено сказала я. Ми одночасно потягнулися одне до одного, поцілувалися, притиснувшись, та розійшлися. Я не знала тоді, що відчував він, але сама була щасливою.

Позов для мене написав Марлен. Він мав неабиякий досвід складання такого штибу паперів. Марлен працював за кордоном, тому позов надіслав мені електронкою. А колись ми з ним працювали в Міністерстві закордонних справ, він був юристом, а я дрібним керівником відділу, який займався проблематикою Великобританії, США та Канади. Звісно, я могла б стати й більшим керівником, якби на додачу до своєї перекладацької освіти здобула ще, скажімо, економічну або юридичну, ну й зробила б іще й операцію зі зміни статі. Думаю, доречно буде розповісти історію про те, як Марлен викачав із французів десять тисяч євро.