Мати мене любила, принаймні вона вважала, що я набагато краща за деяких доньок її подруг, тому коли я виходила заміж, мати це сприймала як особисту перемогу, а коли розлучалася – як особисту поразку. Коли я розлучалася вперше, вона вказувала на мої нестриманість та нетерпимість до людей. Коли я розлучалася вдруге, вона охопила голову руками і шепотіла: «Господи, коли ти вгамуєшся, Сашко, коли ти подорослішаєш, ну чого тобі не вистачало, чого?» Варто сказати, що мені дійсно нічого не бракувало. Просто мій перший колишній чоловік вирізнявся рідкісною нетерпимістю до моєї особистості та моїх друзів («Я думав, що ти така, а ти – така!»), а коли тебе насилу терплять, треба бути неабиякою паскудою, щоб продовжувати отруювати людині життя; другий колишній чоловік призвичаївся слухати виключно себе, а за таких умов важко спілкуватися. Та й узагалі не дуже зручно і людяно втручатися в чужу бесіду його з ним, перебивати, перемикати увагу на себе та лізти зі своїми проблемами.

Після мого другого розлучення мати запитала: «Тобі не здається, що ти часто розлучаєшся?» – «Ні, – сказала я. – Бо я розлучаюся рівно стільки, скільки виходжу заміж. А тобі не здається, що я часто виходжу заміж?» Такого матері не здавалося, ще б пак! Вона мріяла про те, щоб терміново мене до когось прилаштувати, так вона розуміла свій материнський обов’язок переді мною. Я боялася знайомити її з чоловіками, з якими мене зводила доля, бо мати відразу запитувала: «Це у вас серйозно? А скільки він заробляє? То коли ви одружуєтесь? Він уже до тебе переїхав? А щось залишив – зарядку для мобільного, щітку, книжки?» Доводилося верзти казна-що. О, зараз я мала що їй сказати.

Мати не уявляла, як можна існувати без упорядкованого подружнього життя. І як можна не прагнути ним розжитися. Пам’ятаю, як колись вона розповідала про своїх сусідів, я їх також знала. Ольгу та Олега. Вони постійно сварилися, Олег часто напивався та чморив Ольгу по повній програмі. Вона спочатку трималася, а потім почала пиячити сама. Порозуміння їм ця пияцька рівність не принесла, але сваритися вони стали набагато веселіше та активніше. От одного такого разу мати натхненно розповідала про їхню чергову сварку (чого не вистачало нашому будинку, то це звукоізоляції, напевне, архітектори тоді думали так: радянській людині нема чого приховувати від товаришів): як Олег набрався, як він проклинав Ольгу, як вона висварювала його, як вони потім побилися… Наприкінці цієї захопливої розповіді мати зітхнула і сказала: «От би й тобі так само…» І я знала, що вона не мала на увазі ні побиття, ні сварки, ані чоловіка-алкаша, вона думала виключно про перевагу подружнього життя, про проживання удвох, про близькість та турбувалася через те, що в мене воно не складається.

Мати у своєму намаганні облаштувати (скоріше – створити!) моє подружнє життя не була пасивною. Вона постійно робила спроби мене з кимось познайомити. То були страшні випробування долі. Мати шкодувала, що її, пенсіонерки, світ складається з будинку, де вона мешкала (однак це не завадило їй змусити мене познайомитися з одним із сусідів), магазинів та ринку, куди вона ходила, подруг, у яких були заміжні доньки і жодного сина відповідного віку (знайомити мене з чоловіками доньок своїх подруг вона не наважувалася, хоча такі думки в неї були), а також курсів езотерики, де вона пізнавала користь каміння, а заразом якось і віднайшла мені залицяльника-професора.

Професорові було за п’ятдесят років. Він був удівцем. Його світогляд та черево були неосяжними. Він узяв за звичку зустрічати мене з роботи, називав цю подію «ВІП-візництво». Я боялася, що мені не буде про що з ним говорити, бо я не мала досвіду спілкування з геніальними вдовими математиками віку мого батька, та й узагалі пішла на це знайомство тільки заради спокою матері. Першого ж дня я зрозуміла, що говорити мені з професором не обов’язково, він сам чудово говорить. Якщо вам конче необхідно знизити свою самооцінку та відчути власну нульовість, варто зустрітися з професором. Він розповідав мені про свої математичні досліди так, наче я минулого року отримала Нобелівську премію, він дивився мені у вічі, тримав інколи за коліно та промовляв! Зі мною таке було вперше: коли він зачинав говорити, у мене починали боліти очі. Ще він був витонченою людиною, що відразу відчувала енергетику будь-якого знаку Зодіаку, мене він звав Левицею. Мені було не шкода. Може, він усе своє дитинство мріяв бути приборкувачем хижаків?

Собою він надзвичайно хизувався, хоча це могло бути й милуванням, якщо є якась суттєва різниця між цими проявами. Він засипав мене посиланнями на своє ім’я та праці в Інтернеті, а я все боялася, що зараз почне обговорювати зі мною свої статті, але то були марні побоювання: він чудово проводив ці обговорення і без мене. Було лячно виглядати в його очах дурепою, бо я взагалі не любила почуватися дурепою, і то було стресом. Добре, що я швидко зрозуміла, що моя необізнаність у математиці так само, як і те, якби я була королевою цифр, для професора не має жодного значення.

Натомість він пригощав мене бужениною власного приготування. Приносив у машину серветки, порцелянові тарілки та годував мене з виделки. «За здоров’я професора: “Ам!”» Це виглядало саме так, без натяку на еротику, хоча невідомо, про що він сам думав у той час. А ще, оскільки професор творив удома і не був прив’язаний до офісу, він відшукував та купував мені дуже корисні речі, я таке називала «побутовим глупством»: гумові рукавички, кругленькі лампочки, маленькі лантухи з кримськими травами для хорошого сну і таке інше. Професор був людиною делікатною, не мацав мої цицьки та не торкався сідниць, узагалі не вів розмов про секс та бажання. Може, він і хотів про все це поговорити або все це зробити, але у світі існувала купа інших тем, щодо яких професор мав власну думку і висловлював її протягом щонайменше чотирьох годин. Хоча, може, він оргазмував від того, як лунав його голос, та частково від мого коліна під своєю рукою.

Веселішим видалося моє знайомство із сусідом. Мати сказала так: «У нього цікаве життя. Уяви собі, він постійно вдома говорить різними мовами по телефону. Дуже емоційно! Особливо мені подобається, коли він спілкується іспанською. Після цього хочеться жити! Двічі на місяць він зникає на кілька днів, а одного дня повертається поночі з оберемком квітів. Сідає за інструмент та грає, грає. І все один. Без жінок. Така порядна людина, не водить до себе нікого». Сусідові було 43 роки. Не знаю, як порядність чоловіка пов’язана з тим, що він приносить додому квіти, але не водить жінок, та моя мати вміла таке пов’язувати.

Але із сусідою мені було цікаво познайомитися через те, що він жив у квартирі, у якій раніше мешкав Аристарх Вікентійович, поверхом нижче від нас; якщо на цю людину не пошкодувати одного слова, то ним, напевно, буде «падлюка». Аристарх Вікентійович терпіти не міг, коли хтось музикував, принаймні, мені в дитинстві він погрожував відцюкнути пальці, якщо я буду продовжувати щодня грати «Етюди для маленьких віртуозів». Аристарх Вікентійович згодом чи то десь переїхав, чи помер – з ним нічого не можна було знати допевне, – і в його хаті оселився чоловік нічних квіткових оберемків. І мені було цікаво, цей музика – він йому хто, невже родич? І як йому грається в Аристарховій хаті, чи не змучили привиди?

Мені завжди приємно згадувати дитинство, особливо з огляду на Аристархові знущання. Щороку я розважалася тим, що малювала на картонці страшнючу пику, розмальовувала її чорною, синьою та коричневою фарбами, потім вирізала ножицями, обережно примощувала до волосіні, яку віднаходила в батьковій рибальській коробці, та й викидала з вікна. До вологого скла Аристархового вікна пика притулялася дуже швидко та надійно. Треба було переконатися, що вона притиснулася саме своєю розфарбованою частиною (Я не відразу дотумкала, що треба розмальовувати з обох боків!), тому я вилазила на підвіконня, звішувалася назовні (моя права нога, ступнею якої я чіплялася за батарею, слугувала мені страховкою), щоб перевірити, чи все йде як слід. Коли пику було приліплено правильно, я брала курячого Бога – камінець із діркою – просовувала крізь цю дірку волосінь, та викидала камінець у вікно, потрапляючи в Аристархове віконце. Тоді Аристарх, який мав звичку читати за столом перед вікном, здіймав очі, бачив пику та верещав, як навіжений хорист. А я хутко втягувала пику до свого вікна й заходилася реготом. У це важко повірити, але й Аристарх Вікентійович, і я зберегли свою душевну рівновагу.