– Це жарт такий? Уже північ, якщо ви не помітили, – влучно відреагував сонний Арсеній, злегка торкаючись губами моєї щоки.

– Яка я свиня, – повідомила нам Лєна. – Поцілуватися по-людськи не дала.

Арсеній нахилився до мене:

– Хто це? Що ти їй наплела? Якого милого нам із тобою цілуватися? Чи я чогось не знаю? Я тобі хто?

– Не знаю, – чесно знизала плечима я.

– Спасибі, – пролунав поруч противний голос. – Початок досить примітивний, а потім захопився. Усе-таки краще, ніж ваші одноклітинні Санєчка та Ксюша.

Мені простягали книжку. Лєна нервово засміялася. А я повернулася до Арсена:

– Сеню, ти ж не злий, – дорікнула.

– Я? Ні, я – не злий. Я просто хочу спати і їсти.

Ми переминалися з ноги на ногу.

– Добре, дівчатка! – підозріло бадьоро сказав Арсеній. – Піду зістикую питання з таксистами. Куди нам, значить, потрібно їхати? До Умані? Уночі, правильно я розумію? Угу. І скільки ми можемо заплатити?

– Скільки ми можемо заплатити? – перепитала мене Лєна Баракіна.

– Ну… – я трохи розгубилася. – У межах розумного.

– Чийого розумного? – знову влучно поцікавився Арсеній.

– Скільки в тебе із собою готівки? – збила я його усмішку.

Лєна Баракіна почувалася вкрай незатишно.

– У мене п’ять гривень на стоянку й кредитка.

– І в мене кредитна картка… Ще подарунки є. З дьюті фрі [4]… Японські чаї в гарних коробочках, два шовкові жакети й дві шаманські маски.

– Добре, у Сені – машина, виходить, все саме собою влаштується.

– Правда? – безгучно запитала Лєна Баракіна.

– Так!

– Слухай, спасибі вам, тобі велике спасибі. Ой, яка я дурна. А як тебе кличуть? Ти мене все «Лєна» та «Лєна», а як твоє ім’я?

– Вона не знає, ЯК ТЕБЕ ЗВАТИ? – Арсеній охрінівав.

Точно. «Лариса», – усміхнулася я.

Перший раз Саня намалювався по телефону, якраз коли Лєна Баракіна проходила прикордонний контроль і так нервувалася, що відключилася. Другий раз він дістав її вже в машині Арсенія, щойно вона ввімкнула телефон.

«Заю, так, все нормально! Я отут познайомилася з одними… Так вдало, що… Вони мене везуть до тебе. Так, гарні… Що? Які хлопці? Що-що? Скільки? Двоє. Що ти говориш? Які козли? Тут дівчина є. Ніхто нікого не зняв. Заю, я ж розповідаю, а ти гиркаєш і не даєш слова сказати. От. Чого ти перебиваєш? Не козли. Заспокойся. Чому обов’язково козли? Я що, тільки козлів і здатна при… Я й кажу, а ти не… Я познайомилася з однією дівчиною в літаку, а тут її хлопець або чоловік підійшов. Так, не знаю. А що, це нормально – у незнайомих людей таке запитувати? Яке тобі діло, хто він їй? Що? А де мені взяти тут знайомих? Я що, тут була хоча б раз, ти мене возив, чи що, сюди? Ти з глузду з’їхав взагалі? Немає в мене грошей. Це не вони забрали. Що? У мене батарейка сідає. Кажи швидше. Заю? Ти мене чуєш? Ні, я гроші взяла, але вони скінчилися. Сам пішов. Ну, Санєчко, я тебе теж люблю. Чого-чого? Вистрибувати з машини? Що ти таке кажеш? Я не можу, я ж поб’ю коліна. Ти ж сам казав, що обожнюєш мої коліна, що, вже не обожнюєш? Я тебе взагалі-то, Саню, падлом не називала. А ти мене при друзях своїх… Може, ти когось встиг завести собі отут, поки я?… Якусь уманську телицю, га? Так ти скажи, полегши душу, давай, може, я ще на літак встигну. Чого ти злишся, заю? Яке таксі? Ти знову за своє? Саню, зараз ніч, у вас там що – не ніч? У мене грошей немає. Я ж тобі сказала вже. Що? Безкоштовно, так. Напевно. Ну, ми про це не говорили ще. Який мінет, тут дівчина. Що, він при дружині, ти вважаєш, буде мене лапати? Вона? Ти що дурень, так? У літаку вона мене не лапала, а тут почне? Та хто мене буде трахати?! Це тобі одне в голові. Скучила страшно. Саню, батарейка… Що-що? Кажу ж тобі, вони – нормальні люди, везуть мене в Умань. Ти б краще спасибі їм сказав, ніж репетувати. Іномарка в них. Заю, звідки я знаю, які номери. Які у вас номери?»

Ми не відразу почули, що вона в нас запитала, бо кожний був зайнятий своїм. Арсеній рипів зубами, а я міркувала на тему, чому зі мною постійно відбувається якась хрінь.

– Не знаю, – сказала я.

– Ти що, не знаєш номери машини чоловіка? – поцікавилася Лєна Баракіна.

– Я їх теж не знаю, ясно? – вибухнув Арсеній. – На фіга мені запам’ятовувати номер своєї машини, можете мені пояснити, а? У техпаспорті, якщо потрібно, подивлюся. І взагалі, що я вам – хлопчик із феноменальною пам’яттю? Затрахали! – Його несло, але «чоловіка» проковтнув.

– Саню, вони не знають номер машини. Ні, начебто не викрадена, сам будеш із ними розбиратися. Коли ми доїдемо. Ти б щось заплатив, так. А? Нічого не трапилося, Саню. Просто хотіла тобі сказати, що я вже прилетіла і їду по… Яка це траса?

– Одеська.

– Чув? Добре, а то сідає батарейка. Бувай, я теж тебе люблю, зайко!.. Батарейка сіла, – сумно сказала Лєна Баракіна. – Якийсь Санєчка нервовий, ви звернули увагу? Це тому, що він дуже за мене переживає. У Сані така тонка нервова система. Надірвана. Я так думаю, що я, звичайно, дуже безвідповідальна, так. У мене часто таке буває: я спочатку роблю, а потім уже думаю. Та й то не завжди… Тобто роблю завжди, а от щоб подумати… Слухай, а можна я з твого телефону подзвоню йому, бо мені щось за нього тривожно. Я швидко!

І понеслося. Саня горлав, вона виправдовувалася й кричала, що ніколи більше до нього не приїде, потім вони цілувалися, а потім трубка опинилася в моїх руках.

– Хоче з кимось із вас поговорити, – сором’язливо повідомила Лєна.

Не знаю я, що думав про своїх жертв маніяк Чикатило, але Саня розумівся на збоченнях. Він відразу ж повідав мені, що він зі мною зробить, якщо на Лєні буде «торкнута хоч одна дірка». От би подивитися, як він буде це перевіряти. Саня віддавав перевагу дієсловам «підвішу», «вирву», «попатраю», «виколю», «відхерачу», «розхерачу», «захерачу». Давненько ніхто не називав мене «соскою» і «біксою», не обіцяв вирвати матку й не розповідав про те, що він зробить при нагоді з моєю піхвою.

– Хочеш поговорити із Санею багатослівним? – м’яко запитала я Арсенія.

– Нема дурних, – відмовився він.

Позбавити себе такого чудового спілкування? Не розумію. Під час моєї чуттєвої бесіди із Санею Лєна Баракіна переповідала Арсенію, щоб він не заснув, двосерійний епос про Саню та його непросте життя з нечастими перервами на рекламу.

– Як ти там, мала? Мовчиш? У мене гроші кінчаються. Ну що, зустрінемося тоді біля таблички на в’їзді в Умань?

Саня олюднювався на очах, що не кажіть, а гроші псують людей.

– Домовилися, – сказала йому я.

– До зустрічі, подружко, – пригрозив мені Саня.

Їх було семеро. Зовсім не гномів.

– Може, не зупинятися? – запропонував Арсеній.

– Краще все-таки зупинитися, – прийняла рішення я.

– Почекайте, мені потрібно поправити пудру, – взялася припудрюватися Лєна Баракіна.

– Санечко, коханий! – кинулася вона до нього, випурхнувши з машини та потираючи занімілі сідниці. Арсеній клацнув запальничкою. До нього підтяглися троє. Я глибоко вдихнула відносно віддалік, повітря було свіже, незважаючи на те, що ми зупинилися на курному узбіччі. Повітря тут було просто чудове! Інтуїтивно я зрозуміла, що мені варто робити ноги по малознайомій місцевості, а не тішитися з возз’єднання сім’ї. Саня штовхнув Лєну Баракіну ліктем, гримнув: «Ми з тобою потім розберемося, бікса безпутна», – і рвонув за мною. Не розумію, чим йому не підходив Арсеній, що сумирно стояв? «Добре, що він п’яний, як чіп», – промайнула наступна думка, мені стало легко й приємно, я зрозуміла, що такими темпами він мене нізащо не наздожене.

– Хулі тобі треба? – дозволила собі крикнути я.

– Чиста пагаваріть! – схитрував Санечко.

– Ага-ага, – засумнівалася я. – Мало ти зі мною по телефону говорив?

З боку нашої машини почулося добродушне іржання.

– Подруго, у мене це, правий бік ниє. Може, це, пригальмуєш?

– Саню, я вже другу добу в дорозі. Затямив? Утомилася страшно, три години тому, по ідеї, я, обцілована й щаслива, мала би продавлювати тілом свій диван.