Поиск
* * *
Батьки забирали її додому, і я
проклинав кінець літа, теплі піски,
знущальний плюскіт води, —
якось раптово прірва ожила й почала рухатись, ніби
потривожений кит, – а я
навіть не пішов попрощатися, не хотів
дивитися крізь гілля, як вони йдуть посипаною
щебенем доріжкою,
як її батько крокує попереду, перехилений під вагою
валізи, й розмахує вільною рукою, ніби заступає
на почесну варту, як вони пригальмовують трохи, щоб
поправити їй наплічник.
Я лежав на березі, якийсь сонний від розпачу, щокою
в прілій траві, і дивився, як прибуває щораз більше води,
ніби почався якийсь неможливий річковий приплив,
як човни на надто короткій прив’язі потопають носами,
і вже одним оком міг бачити інший світ —
мовчазний, розсіяний і пливкий,
злитий в один каламутний моноліт,
ніби якийсь інший, історично правдивий ковчег
осів на дно разом з усім своїм дитинним
життям, радий принаймні поразці,
повний по вінця і безвідмовний.
(Безіменне)
Нагріті дошки пахнуть як тісто, а я
не можу завершити своєї роботи,
не можу ні до кінця піднятися, ні лягти, стою
навкарачки, ніби покутник у відблиску несподіваної
планети, і поки легені й серце ще трохи штовхаються у темному
ліфті тіла, я вилітаю з шахти просто на світло,
і поки ще ноги збивають попіл із нижніх галузок,
вилітаю, як м’яч із гущі надвечірньої гри, озолочений заходом
і повний полохливих тварин, що прокидаються до весни, —
ієрогліф, який означив самого себе, а тепер переплавлений у
безіменне.
Ти нічого не помічаєш, ти вже виходила, а зараз
вертаєшся, певно, забувши якусь дрібницю, —
ясна у світлі кухонного вікна, над яким
щойно прошуміла моя ріка.
* * *
У басейні вже погасили світло,
Ми були останні.
Хтось гуркотів металевими шафками, хлопець і дівчина
З однаковими татуюваннями витиралися
Довгим рушником. Гуснула смарагдова
Вода, поки на дні зав’язувалось якесь інше життя: осад,
Світлистий планктон. Так малюють душі, коли вони
Виходять із тіла у холод. Так постіль,
Хитка й безіменна, буде витись для нас на останньому поверсі.
Святим є той, хто запізнюється.
Хто на виході озирається, щоб побачити, як зал накриває тінь.
* * *
То була для нас ризикована іграшка:
стати біля самого краю лісу і крикнути туди щось образливе,
а тоді бігти, не озираючись.
Потім біг відлунював навіть у сні – простий танець
світу,
який присідав і випростовувався в нас перед очима, скидаючи
в русі кілька пожовклих листків.
І треба було заглушувати власні кроки, тому ми насипали
повні кишені дрібних ключиків і монет
і голосно брязкали, біжучи – недорослі
кентаври з головами в тіні й п’ятами у яскравому світлі,
у бризках води, яка була на нашому боці, – ми тікали й розхлюпувались,
як повні по вінця склянки на столі,
де танцює хтось дуже великий.
one-day trip
Я не знаю, який вогонь підступає сюди.
Чиї речі вже рятують із задимленої кухні.
Десь біжать лосі крізь наповнений тріском ліс, але де?
Не чую, як грають їхні ніздрі, не хочу оплакувати мурах
у їхніх розтоптаних містах.
У подвір’ях займається розвішана білизна, а я думаю про китайські ліхтарі.
Простіть: сьогодні я пронісся площею, залитою сонцем, і не
помилився напрямком. Я покинув вас ненадовго,
до кінця важкого дня,
щоб уночі повернутись і проказати у ямку чиєїсь ключиці: люблю.
Ніч гріє, ніби густе волосся.
Ніч.
Ванна
Може, я чогось не навчився? Ти сказала: чекай, я перевдягнусь;
у шпарині дверей мінилося світло, і я пробував читати твій рух,
але письмо було невиразне, зізнайся, там був іще хтось? Може,
вогонь із запалених баків відбився у дзеркалі, або якась комаха проникла
до самого вольфраму?
Намагаючись
бути чесними й точними, шукаючи найрівнішого світла,
ми заплутались у примітках?
Самі у ліжку, притихлі,
в притулку для бездонних собак.
00.00–01.00
У такі ночі все виривається з тебе, як музика з відчиненого вікна.
Ти обертаєшся й бачиш: салон розігнаного на трасі авта, де хтось кохається на
задньому сидінні, комета, повна своєї бджолиної таємниці.
Я з мешканцями вокзалу, яких виганяють на платформи рівно опівночі,
коли починається санітарна година,
й вони під поглядами дорожньої поліції п’ятдесят дев’ять хвилин
інсценізують від’їзд,
насправді ж чекають миті, коли можна тихо повернутися.
І я – чекаю. Ніби зліквідоване міністерство шляхів сполучення,
темна споруда посеред
звичайного міського руху,
в якій осіло всього лише кілька сердець.
(Узлісся)
Страх живе там, де
хтось був і залишив по собі сліди.
Було і немає.
Оси
сплітали нас із обрізків світла —
така побрехенька дітям. Легенда.
Бо якщо було світло, воно
не розс́ипалося б на незчитальні знаки.
Не помістилося б у коробку, вистелену газетами.
Все
розступається, щоб дати дорогу нікому:
сьогодні – його королівство.
Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: