Поиск
Свобода
Свобода – як легкий голод,
Свобода – як добрий апетит!
Це коли ти виходиш із дому
І в кишені маєш картоплину варену,
Заходиш із нею до парку,
Кидаєш далеко вгору,
Й поки вона летить,
Не чуєш нічого на світі.
Це йти хвостом пухнастим
Стежки в горах над морем
Удвох
Та співати.
Це коли просто не можеш
Увімкнути м’язи,
Щоб підвестись
І зробити щось,
Коли гризеш себе за хвіст
Серед рудої глиці.
Це коли так тяжко
Вслухатися в тишу,
Коли зовсім нестерпно
Витримати
Грім згори.
Але все одно я якось не хочу
Віддавати її,
Навіть за купу зібраного
Жовтневими двірниками листя,
Навіть за каштани й жолуді,
Навіть за дружбу,
Навіть коли зупинку скляну,
На якій я переховуюсь від зливи,
Скасовано.
Тільки на одне
Інколи хочеться її обміняти —
На запах ремонту взуття,
Чи не найкращий у світі запах,
Котрий пружно і м’яко тягнеться так,
Немов найсмачніший у світі язик.
Птахи
Мої друзі сміються
Й фотографують качку,
Щоб відіслати її емемескою
Дочці,
Яка подорожує з класом.
Я гостюю в них
У дитячій кімнаті
З паперовим стрижем на стелі,
Й через це
Щоночі
Робити волосся моє сивішим
Приліта не хто-небудь,
А добра фея.
Ось вона:
Бере ще одну волосинку
Й фарбує найтоншим пензликом,
Цілує в лоба,
І від цього я сплю трохи спокійніше,
Ніби це ти мене рукою погладила.
На поворотах історії
Кам’яні
З-під балконів
Падають голови,
Мостам, розв’язкам
Випаде
Зводитись наново
На поворотах
Історії
Відійди в тиху вуличку набік,
Скажімо,
В Покровську:
Серед джмелів,
Бордюрів беззвучних і променів
Особливо відчуєш,
Що, як би і що там
Не…
А кожен твій рух,
Кожне слово твоє
Лишається в повітрі
Й триває, триває…
Чи відчуває
Це той,
Хто з тобою поруч?
Як усе сказане й зроблене
Стоїть незворушно
Понад дахами,
Понад новими
Розв’язками вже і мостами?
Ніби тяжка й невагома
Зелена вода у кар’єрі.
Вікна і двері
багато років
станційний ліхтар
з апетитом глядить на самшитовий кущ
пасажир швидкого поїзда
вперся поглядом
каштановим
у вікно
повз яке проскочила станційка
«сумно мабуть – думає —
бути на такій станції
повз яку лиш проносяться
швидкі поїзди
лиш зачісують
кущі біля перону
своїм світлом
своїм вітром»
«сумно мабуть – думає жінка
що торкається тонкою рукою
дверей станції —
сумно мабуть отак
пролітати повз станцію
і знати що ніколи-ніколи тут
не зупинишся і не вийдеш
ніколи не здолаєш
рудий віконний наліт»
а чорна земляна жаба на сходах
здавалася каменем
Не про те
Дідусь намагався мене навчити
розбиратись у радіодетальках,
показував і пояснював,
а я лиш дивився і думав, що
ця зелена штука нагадує мені
залізничну цистерну,
а вечірня лампа тим часом м’яко, гуманно різала око.
Через шість років я каменюкою розбив
вікно скасованого дитячого садку
і, тікаючи, думав лише про неспівмірність
гладкої сторожихи
та дрючка стрункого,
з яким вона за мною гналася.
Завжди я думаю
не про те.
От і тепер —
за якусь секунду я натисну кнопку,
оксамитові клени напнулися,
розумієте, ще мить – і я натисну кнопку,
але думаю
лише про те, що одночасно
загорілося зелене світло
на всіх світлофорах цієї вулиці,
перетворивши простір
у безкінечну бадьору нічну злітну смугу…
П’ять життів
Я сиджу в МакДональдсі
За столиком на подвір’ї,
Навпроти мене оса,
І ми
Вдвох
З однієї ложечки
Доїдаємо морозиво —
Біло-червоне колесо.
За три години
Я щезну з цього міста,
Я випрошу
В найближчому офісі чи магазині
Папірець «А чотири»,
Напишу листа,
Заліплю ніжно язичком конверт
І підпишу вигаданою місцевою адресою.
Лампи на виході
З метро
Вмикатимуться, блимаючи, ніби це гроза,
Мозаїки плодових дерев
Швидко тьмянітимуть,
Спеці
Пасуватимуть холодні слова,
Чудові літні тіні вечірні
Розіллються землею,
Як чорна олія,
Біля кіосків люди будуть гратись на телефонах в ігри,
І він їй скаже:
«Оксанко, я добрав тобі ще п’ять життів!»,
А в цей час інший
Непомітно гладитиме Оксанину руку,
Піднімаючись усе вище.
Тіні двох дерев
Таємно сплетуться,
Й на кілька хвилин зірок не стане видно,
В парках принюхаються невидимі
Невідомі куниці,
А я щезну з цього міста
За півгодини.
Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: