— Енн! — нажахано вигукнула Марілла.

Але Енн і далі безстрашно дивилася у вічі пані Рейчел: високо піднявши голову, зі стиснутими кулаками й очима, що метали блискавки, вона вся пашіла несамовитим обуренням.

— Як ви смієте казати про мене такі речі? — кричала вона. — Вам би сподобалося чути таке про себе? Вам би сподобалося, якби хтось сказав, що ви товста, незграбна й не маєте ані крихти уяви? І мені байдуже, що я вас ображаю, бо я й хочу вас образити! Ви скривдили мої почуття навіть сильніше, ніж їх кривдив п’яний чоловік пані Томас! І я ніколи вам цього не пробачу, ніколи, ніколи!

Туп! Туп!

— Чи ви бачили таку зіпсованість? — обурилася пані Рейчел.

— Енн, іди до себе й чекай на мене там, — звеліла Марілла, насилу видушуючи із себе слова.

Енн розридалася, кинулася до дверей, грюкнула ними так, що навіть дека, які висіли на стіні біля плити, співчутливо задеренчали, вибігла в передпокій і шугнула сходами, мов ураган. Невдовзі згори долинув приглушений стук: двері своєї кімнатки дівчинка захряснула так само люто.

— Співчуваю тобі, Марілло, що мусиш виховувати оце, — мовила пані Рейчел із неймовірним апломбом.

Марілла вже була відкрила рота, щоб перепросити гостю, та слова, які вона промовила, здивували її саму, як дивували й опісля, коли вона пригадувала цю мить:

— Дарма ти збиткувалася з її зовнішності, Рейчел.

— Марілло, невже я мушу розуміти, що ти схвалюєш цей паскудний вибрик, який нам щойно було явлено? — обурилася пані Рейчел.

— Ні, — поволі відповіла Марілла, — я її не захищаю. Це був жахливий учинок, і я з нею неодмінно поговорю. Але не забуваймо: її ніколи не вчили, що добре, а що погано. А ти справді була з нею надто жорстока, Рейчел.

Останні слова Марілла знову промовила попри власне бажання, і знову здивувалася сама собі. Пані Рейчел підвелася з виразом ображеної гідності.

— Вочевидь, Марілло, тепер я мушу якнайретельніше добирати слова, коли вже ніжні почуття сиріт, казна-звідки привезених, для тебе понад усе. Ні-ні, не хвилюйся, я не серджуся. Мені вас так жаль, що сердитись я просто не в змозі. Втім, дівчинка ця — не мій клопіт. Та якщо послухаєш моєї поради, — а ти, боюся, не зробиш цього, хоч я виростила десятьох дітей і поховала двох, — тоді «говоритимеш» із нею замашненькою лозиною. Для такої дитини то буде найзрозуміліша мова. Вдача в неї якраз пасує до кольору волосся. Ну, бажаю доброго вечора, Марілло. Сподіваюся, ти зазиратимеш в гості не рідше, ніж дотепер. Але я сюди прийду нескоро, бо тепер на мене тут чекають образи та грубощі. Для мене це щось нове.

І пані Рейчел випливла геть, якщо так можна сказати про огрядну жінку, що ходила перевальцем, мов качка, а Марілла, замислившись, рушила в східну частину будинку.

Піднімаючись нагору, вона напружено розмірковувала, що ж їй робити. Сцена, котра допіру вибухнула в кухні, сковувала її душу жахом. І чого тільки Енн випало продемонструвати характер саме пані Рейчел Лінд! Зненацька Марілла збагнула: їй було неприємно це — і аж ніяк не соромно за виявлені огріхи у вихованні дівчинки. І як тепер її карати? Дружня порада застосувати лозину, цілющу силу якої красномовно засвідчили б усі діти пані Рейчел, Маріллі видавалася неприйнятною. Вона точно знала, що не битиме дитини. Ні, треба було вигадати інший спосіб змусити Енн усвідомити, як погано вона повелася.

Енн тим часом гірко плакала на ліжку, упавши долілиць і простягнувши ноги в брудних черевиках на покривалі. У такій позі її й застала Марілла.

— Енн, — м’яко проказала вона.

Відповіді не було.

— Енн, — голос Марілли посуворішав, — негайно встань з ліжка й вислухай, що я тобі скажу.

Енн сповзла з ліжка й сіла на стілець, що стояв поруч. Обличчя мала розпухле й мокре від сліз, очі вперто втупилися в підлогу.

— Оце так ти поводишся, Енн! Тобі не соромно?

— Вона не мала права називати мене рудою й бридкою, — норовливо відповіла Енн.

— Ні, це ти не мала права впадати в шал і так із нею розмовляти. Мені було за тебе соромно, дуже, дуже соромно. Я хотіла, щоб ти була чемна з пані Лінд і не ганьбила мене. Та й чого було нападатися на неї за те, що вона тебе назвала рудою й бридкою? Не розумію. Ти ж сама це весь час повторюєш.

— Але ж це зовсім не одне й те саме — коли ти щось кажеш про себе, і коли чуєш, як це каже хтось інший, — схлипувала Енн. — І навіть коли знаєш, що це правда, то однаково сподіваєшся, що інші люди так не вважають. Ви, напевно, думаєте, що в мене страшенно жахлива вдача, але я не могла інакше. Коли вона все те наговорила, у мені наче щось піднялося й почало душити. Ні, я мусила на неї напастися.

— Гарно ж ти себе показала. Пані Лінд матиме що розповісти про тебе всім сусідам, і вже неминуче це зробить. Енн, це жахливо, що ти так роздратувалася.

— Але уявіть, як би вам було, коли хтось сказав би, що ви бридка й сухоребра, — усе ще плачучи, відповіла Енн.

Раптом у пам’яті Марілли зринув давній спогад. Ще зовсім маленькою дівчинкою вона почула, як одна з її тіток сказала іншій, звісно ж, про неї: «Так шкода цього створіння, з постави невдатне, і страшне ж яке». Аж тепер, у п’ятдесят років, їй удалося забути жалючий біль від тієї образи.

— Я не кажу, що пані Лінд мала рацію, назвавши тебе так, як назвала, — вже м’якше визнала вона. — Рейчел надто пряма й відверта. Але твоєї поведінки це не виправдовує. Вона — незнайома жінка, набагато старша за тебе, та ще й моя гостя: ось три причини, через які ти мала б розмовляти з нею чемно. Ти ж повелася зухвало, грубо, і… — тут Маріллі спала на думку рятівна ідея покарання, — ти підеш до неї, скажеш, як тобі прикро за цей вибрик і попросиш у неї пробачення.

— Цього я ніколи не зроблю, — похмуро відрізала Енн. — Покарайте мене як хочете, Марілло. Замкніть у темному вогкому підвалі, де повно змій і жаб, давайте тільки хліб і воду, я не нарікатиму. Але я не зможу попросити пробачення в пані Лінд.

— Ми не замикаємо людей у темних вогких підвалах, — сухо сказала Марілла, — тим паче в Ейвонлі таких немає. Але ти мусиш перепросити пані Лінд, і ти не вийдеш із цієї кімнати, доки не скажеш мені, що готова це зробити.

— Тоді я сидітиму тут довіку, — згорьовано відповіла Енн, — бо не зможу сказати пані Лінд, що мені прикро за свою поведінку. Мені ж анітрохи не прикро, то як я це скажу? Пробачте, що засмутила вас, та я рада, що сказала їй усе те, що сказала. Це було велике задоволення. Не можна ж казати, що тобі прикро, коли тобі не прикро, правда? Я навіть уявити не можу, що мені прикро.

— Можливо, зранку твоя уява буде жвавіша, — сказала Марілла, рушаючи до дверей. — У тебе ціла ніч попереду: обдумай свою поведінку і, сподіваюся, ти приймеш слушне рішення. Ти сказала, що постараєшся бути дуже чемною дівчинкою, якщо ми залишимо тебе в нас, та, на жаль, сьогодні все геть на те не схоже.

І, лишивши цю парфянську стрілу[3] бриніти в неспокійній душі Енн, Марілла спустилася в кухню, збентежена й стурбована. Вона сердилася на себе не менше, ніж на Енн, адже щоразу, коли згадувала ошелешене лице пані Рейчел, вуста її розпливалися в усмішці, і хтозна-звідки бралося ганебне бажання зареготати.

Того вечора Марілла нічого не сказала Метью, та коли вранці Енн уперто не бажала підкоритися, довелося пояснити братові її відсутність за сніданком. Тож вона розповіла йому, що сталося напередодні, чимало зусиль доклавши, щоб як слід змалювати всю страхітливу неприпустимість поведінки Енн.

— От і добре, що дівчинка збила пиху з Рейчел Лінд, цієї надокучливої старої пліткарки, — примирливо відповів Метью.

— Метью Катберте, я вражена. Енн повелася дуже погано, ти й сам це розумієш, і попри це стаєш на її бік? Може, ще запропонуєш не карати її взагалі?

— Ні, ні, чому ж… — незграбно заперечив Метью. — Трохи, мабуть, її варто покарати. Але не будь із нею надто вже сувора, Марілло. Згадай, її ж ніхто не вчив, як треба поводитися. Ти… ти ж даси їй поїсти, так?