— Ну-у-у… не знаю, — відповів Метью.

— О, то це — ще одне щось таке, про що належить колись довідатися. Хіба це не прекрасно — думати про те, скільки всього ми ще мусимо дізнатися? І тому я така рада, що живу — бо світ дуже-дуже цікавий! А якби ми знали все, було б зовсім не так цікаво, правда? Не було б зовсім ніякого простору для уяви. Але, може, я забагато говорю? Мені всі постійно це кажуть. Може, ви хочете, щоб я більше не говорила? Коли так, то я не буду. Я можу перестати, якщо постараюся, хоча це й важко.

Метью, на свій превеликий подив, почувався дуже добре. Як і більшість мовчазних людей, він любив охочих побалакати, коли вже вони бралися говорити самі й не очікували, що він буде підтримувати розмову. Але йому й на думку спасти не могло, що він тішитиметься товариству маленької дівчинки. Дорослі жінки його жахали, але дівчата були ще гірші. Метью аж тіпало, коли вони полохливо, бочком прослизали повз нього, зиркаючи спідлоба, наче боялися, що він їх проковтне, щойно вони зронять бодай слово. Саме такою мала бути чемна ейвонлійська дівчинка. Та ця веснянкувата чарівниця була зовсім інакша, і хоч його повільний розум ледь устигав за жвавим польотом її думки, йому «ця балачка начеб і подобалася». Тож Метью відповів, як завжди, соромливо:

— Можеш говорити скільки хочеш, я анітрохи не заперечую.

— Як добре. Я вже знаю, що ми з вами чудово подружимося. Це таке полегшення — говорити тоді, коли хочеш, і коли ніхто не каже, що дітей має бути видно, але не чути. Мені вже мільйон разів це казали. А ще з мене всі сміються, бо я говорю такими піднесеними словами. Але якщо в тебе піднесені думки, то їх і треба висловлювати піднесеними словами, правда?

— Ну-у-у… доволі слушно, — відповів Метью.

— Пані Спенсер каже, що мій язик слід було припнути посередині. Але ні, він міцно приріс із одного кінця. А ще пані Спенсер каже, що ваша ферма зветься Зелені Дахи. Я все про неї розпитала. І вона сказала, що там довкола багато дерев. О, як мене це втішило! Я дуже люблю дерева. А в сиротинці їх узагалі не було, хіба кілька патичків стирчало на подвір’ї, знизу побілених, і все. Вони й самі були як сироти. Я коли на них дивилася, то ледь не плакала. І я казала їм: «Бідолашні, якби ж ви жили у великому лісі, вкупі з іншими деревами, а на ваших коренях ріс би мох і дзвіночки, і поруч жебонів би струмок, і пташки співали б на ваших гілках — отоді б ви були високі й міцні, правда? А тут вам ніяк не вирости. Мої хороші деревцята, я так добре вас розумію!» Шкода було з ними сьогодні вранці розлучатися. Бо до таких речей швидко прив’язуєшся, правда? А десь побіля Зелених Дахів є струмок? Я забула спитати в пані Спенсер.

— Ну-у-у… так, є один просто під самим будинком.

— Прекрасно. Я завжди мріяла жити там, де є струмок. Хоча й ніколи не думала, що воно справді так буде. Мрії коли й здійснюються, то нечасто, правда? А чудово було б, якби всі вони здійснювалися! Але зараз я почуваюся майже зовсім абсолютно щасливою. Зовсім-зовсім щасливою бути не виходить, бо… скажіть-но, що це за колір?

Дівчинка перекинула через худеньке плече одну зі своїх довгих лискучих кіс і тицьнула її перед очі Метью. Той хоч і не мав звички з певністю судити про колір жіночого волосся, але тут жодних сумнівів бути не могло.

— Рудий, хіба ні? — відповів він.

Вона відкинула косу назад і глибоко зітхнула. Зітхання це, здавалося, йшло із самісіньких її стіп і вихлюпувало назовні всю споконвічну тугу.

— Так, рудий, — підтвердила дівчинка, ніби скорившись долі. — Ось тому й не виходить бути зовсім-зовсім щасливою. І ні в кого, хто теж рудий, не вийде. Все інше мені так не дошкуляє — ні ластовиння, ні зелені очі, ні те, що я така худа. Я можу уявити, що цього нема. Що в мене личко рожеве, мов пелюстка троянди, а очі такі гарні, осяйні, фіалкові. Але я ніяк не можу уявити, що ці коси нітрохи не руді. Я стараюся, як можу. Я кажу сама собі — у мене волосся чорне й блискуче, ніби воронове крило. Але я весь час знаю, що насправді воно руде, і мені від цього аж серце крається.

Це буде найбільше горе всього мого життя. Я читала колись в одному романі про дівчину, у якої теж було найбільше горе всього її життя, але то було не руде волосся. Ні, у неї волосся було, мов щире золото, і спадало їй з алебастрового чола. А що таке алебастрове чоло? Я про це так і не дізналася. Може, ви мені скажете?

— Ну-у-у… боюся, що ні, — відповів Метью, якому аж у голові запаморочилося. Таке з ним було якось давно, ще за часів нерозважної юності, коли інший хлопець умовив його покататися на каруселі під час пікніка.

— Що б це не було, але, напевно, щось дуже гарне, бо та дівчина була божественно вродлива. А ви коли-небудь уявляли, як почуваєшся, коли ти божественно вродлива?

— Ну-у-у… ні, не уявляв, — простодушно зізнався Метью.

— А я частенько уявляла. А якби ви могли вибрати, то яким би ви хотіли бути — божественно вродливим, неймовірно розумним чи по-янгольському добрим?

— Ну-у-у… навіть не знаю.

— І я не знаю. Ніяк не можу вирішити. Але це не має значення, бо навряд чи я колись буду хоч якоюсь. І тим паче, по-янгольському доброю нізащо мені не стати. А пані Спенсер каже… пане Катберт, пане Катберт! Ох, пане Катберт!

Звісно ж, це було не те, що сказала пані Спенсер, та й дівчинка не випала із брички, і Метью не втнув нічого дивовижного. Це просто дорога зробила гак, і вони виїхали на Алею.

Алеєю мешканці Ньюбриджа називали кавалок дороги завдовжки чотириста чи п’ятсот ярдів, обабіч якої росли велетенські гіллясті яблуні, що їх багато-багато років тому насадив один дивакуватий старий фермер. Над головою в того, хто потрапляв туди, було немовби довжелезне шатро, зіткане з білосніжного запашного цвіту. Попід ним панував пурпуровий присмерк, а десь віддалік клаптик неба, залитого призахідним сонцем, виблискував, ніби вікно-розетка в глибині кам’яного нефу церкви.

Ця краса, здавалося, геть ошелешила дівчинку. Вона відкинулася назад, молитовно склавши худенькі руки перед собою й піднявши захоплене личко до тієї пишної розкоші, що пропливала над нею. І навіть тоді, коли вони, уже виїхавши з Алеї, спускалися довгим схилом до Ньюбриджа, сиділа непорушно й мовчки, усе так само захоплено споглядаючи захід сонця вдалині, і на тлі заграви перед очима її громадилися дивовижні видива. Доки проїжджали Ньюбридж, невеличке галасливе містечко, де на них гавкали собаки, улюлюкали хлопчаки, а з вікон визирали допитливі обличчя, ні вона, ні Метью не промовили жодного слова. І ще три милі потому дівча не наважувалося порушити мовчанку. Мовчати воно, вочевидь, уміло так само завзято, як і говорити.

— Ти, мабуть, уже втомилася, та і їсти хочеш, — врешті-решт видушив із себе Метью, бо ж ніяк інакше не міг пояснити собі її тривалої мовчанки. — Але нам уже небагато лишилося — якась одненька миля.

Глибоко зітхнувши, вона вийшла із задуми й звернула до нього замріяний погляд істоти, що допіру повернулася з далеких мандрів між зорями.

— Ох, пане Катберт, — прошепотіла дівчинка, — оте місце, що ми проїжджали, таке біле-біле — що то було?

— Ти, певно, про Алею питаєшся, — відповів Метью, поміркувавши кілька секунд. — А й справді гарне місце.

— Гарне? О ні, його ніяк не можна називати гарним. Чи навіть красивим. Це для нього недостатньо правдиві слова. Воно дивовижне — так, дивовижне! Досі я ще не бачила жодного такого місця, що навіть вигадати краще неможливо. Воно збудило в мені велику втіху, отут, — вона поклала руку на груди, — і такий дивний біль, але то був приємний біль. А ви коли-небудь відчували такий біль, пане Катберт?

— Ну-у-у… ні, не пригадую.

— А я відчувала, багато разів — коли бачила отаку-от неземну красу. Але це чудове місце не варто називати Алеєю.

Ця назва зовсім порожня. Краще — зараз, я придумаю — Білий Шлях Зачудування. Правда, гарно? І дуже образно. Коли мені не подобається назва якогось місця чи ім’я людини, я собі завжди вигадую нове, і так їх потім і називаю. У сиротинці була одна дівчинка, Гепзіба Дженкінс, але я завжди уявляла, що її звуть Розалія де Вер. Тому інші люди хай називають те місце Алеєю, а для мене це буде Білий Шлях Зачудування. А нам справді ще милю їхати додому? Це й добре, і погано. Погано тому, що їхати було так приємно, а я не люблю, коли приємні речі закінчуються. Потім може настати щось приємніше, але ніхто ж не знає, чи настане. А іноді стається навпаки — неприємніше. Зі мною вже таке бувало. Але я тішуся, коли думаю, що їду додому. У мене ще ніколи не було дому, скільки я себе пам’ятаю. А тепер від думки, що я їду в справжній дім, я знову відчуваю цей приємний біль. Ох, як добре!