— Не журися, Енн. Більшість фарб, коли блякнуть із часом, стають потворніші, а ця така гидка, що хай як поблякне — будівлю це тільки прикрасить. Тим паче дах покладений як слід і пофарбований добряче. Тепер можна сидіти в клубі й не боятися, що зі стелі крапатиме. Ви молодці — так багато зробили.

— Але про синій ейвонлійський клуб відтепер по всіх околицях пліткуватимуть, — згорьовано мовила Енн.

І, мусимо визнати, невдовзі так і сталося.

Одного листопадового пообіддя, бредучи від школи додому Березовим Шляхом, Енн укотре збагнула, що життя дивовижно прекрасне. День був чудовий, і в її маленькому королівстві панував лад. Сен-Клер Доннелл жодному із хлопців не дав лупки за своє ім’я, у Пріллі Роджерсон болів зуб і спухла щока не дозволяла всміхатися хлопцям у класі, з Барбарою Шоу сталася єдина причина — вона розлила на підлогу ківш води, — а Ентоні Пай узагалі в школі не з’являвся.

— Який гарний видався листопад, — мовила Енн, що так і не позбулася дитячої звички розмовляти сама із собою. — Зазвичай цей місяць неприємний — мовби рік раптом збагнув, що він уже старигань, а вдіяти нічого не може, хіба плакати й буркотіти через це. А цей рік старіє так шляхетно — мов гідна пані, яка знає, що навіть сива й зморшкувата, вона однаково чарівна. Дні були прегарні, а сутінки — чудові. Останні два тижні проминули напрочуд спокійно — навіть Деві був майже чемний. Він швидко виправляється. А який сьогодні тихий ліс — жодного звуку, тільки вітер шелестить у кронах дерев, ніби приплив на далекім узбережжі. Рідний мій ліс, які гарні дерева в тобі ростуть! Люблю кожне з вас, мов доброго друга.

Енн зупинилася, обійняла струнку молоду берізку й поцілувала її ніжно-білий стовбур. Тут стежиною з-за повороту надійшла Діана, яку розвеселило таке видовище.

— Енн, ти ж лише вдаєш, ніби виросла. Коли ти сама — певне, знову стаєш тією маленькою дівчинкою, що нею була завжди.

— Мабуть, це неможливо — ураз вирости й забути дитинство, — безтурботно відповіла Енн. — Я ж цілих чотирнадцять років була дитиною, і щойно три, як почала дорослішати. Та в лісі я щоразу знов повертаюся у своє далеке минуле. Тільки й лишається мені часу помріяти, що ці прогулянки після школи… та ще хіба зо півгодини перед сном. Стільки справ щодня — і школа, і навчання, і двійнята вдома, — жодної хвильки немає, аби щось собі уявити. Якби ти знала, які дивовижні пригоди стаються зі мною щовечора, коли я вкладаюся спати на своєму піддашші. Я завжди уявляю себе відомою, славетною й знаменитою особою — величною примадонною, медсестрою Червоного Хреста чи королевою. Учора я була королевою. Це так пречудово — уявляти себе королевою. Можна радіти справжньому королівському життю, не відчуваючи його незручностей. І можна перестати бути королевою, щойно захочеш, хоча насправді це неможливо. Але тут, у лісі, я уявляю зовсім інше — що я дріада й живу в старій сосні, чи маленький бурий ельф-лісовичок із парасолькою з пошерхлого листка. Берізка, яку я поцілувала — це моя сестра. І хоч вона — рослина, а я — дівчина, то невелика різниця. А ти куди прямуєш, Діано?

— До Діксонів. Я обіцяла допомогти Альберті викроїти нову сукню. Можеш зайти до них увечері, Енн, — і прогуляємося додому разом.

— Так і зроблю… адже Фред Райт поїхав до міста, — сказала Енн удавано-невинно.

Діана зашарілася, труснула головою й пішла собі. Втім, назвати її ображеною було не можна.

Та попри те, що Енн мала непохитний намір зайти ввечері до Діксонів, їй це не вдалося. Стан справ у Зелених Дахах змусив її забути про все; у голові лишилася одна-єдина думка. На подвір’я вибігла Марілла, безтямно озираючись довкола.

— Енн, Дора зникла!

— Дора! Зникла! — Енн завважила хитрий вогник в очах Деві, що гойдався тим часом на хвіртці. — Деві, ти знаєш, де вона?

— Ні, не знаю, — упевнено відповів Деві. — Я не бачив її з обіду, клянуся вам чесно-чесно.

— Мене від першої години вдома не було, — пояснила Марілла. — Зненацька захворів Томас Лінд, і Рейчел послала по мене. Дора тоді бавилася лялькою на кухні, а Деві за клунею ліпив свої пасочки з болота. А півгодини тому я прийшла — і ніде її немає! І Деві присягається, що відтоді її не бачив.

— Не бачив, — урочисто запевнив Деві.

— Мабуть, вона десь тут, недалеко, — мовила Енн. — Сама нікуди заблукати не могла — ви ж знаєте, яка вона полохлива. А раптом Дора заснула в котрійсь із кімнат?

Марілла похитала головою.

— Я ввесь будинок оглянула. Та може, вона десь у клуні чи в оборі?

Почалися ретельні пошуки. Стривожені Енн і Марілла обнишпорили всю ферму, кожен куток у будинку й на подвір’ї. Енн бігала садами й Лісом Привидів, гукаючи Дору. Марілла спустилася до льоху зі свічкою. Деві гасав за кожною з них по черзі, невтомно висловлюючи припущення, де слід шукати сестру. Невдовзі усі вони знов зустрілися на подвір’ї.

— Казна-що, — простогнала Марілла.

— Де ж вона може бути? — у відчаї запитала Енн.

— А може, у колодязь упала? — жваво припустив Деві.

Енн і Марілла обмінялися переляканими поглядами.

Упродовж усіх пошуків їх обох непокоїла ця думка, та жодна не наважувалася висловити її вголос.

— Мо… можливо, — прошепотіла Марілла.

Уся тремтячи, Енн підійшла до цямрини й схилилася вниз. На поличці усередині стояло відро. Далеко внизу тьмяно відблискувала непорушна вода. Колодязь Катбертів був найглибший в усьому Ейвонлі. Якщо Дора… та Енн не могла про це думати. Вона здригнулася й відсахнулася вбік.

— Біжи до пана Гаррісона, — ламаючи руки, сказала Марілла.

— Пан Гаррісон та Джон-Генрі поїхали… поїхали до міста. Я покличу пана Баррі.

Пан Баррі приніс мотузку із прив’язаним до неї пристроєм, схожим на граблі. Доки він промацував дно колодязя, Енн і Марілла стояли поряд, ціпеніючи й трусячись від жаху; тим часом Деві, осідлавши хвіртку, споглядав їх із виразом невимовної втіхи.

Нарешті, зітхаючи з полегшенням, пан Баррі похитав головою.

— Там її нема, проте цікаво, куди ж усе-таки вона могла зникнути. Слухай-но, юначе, тобі справді невідомо, де твоя сестра?

— Я сказав уже сто разів, що не знаю, — ображено відповів Деві. — Може, прийшов якийсь волоцюга і вкрав її.

— Дурниця, — різко заперечила Марілла, позбувшись страху перед колодязем. — Енн, а може, вона заблукала до пана Гаррісона, як ти думаєш? Вона постійно торочила про його папугу, ще відколи ти брала її туди з собою.

— Навряд чи Дора могла зважитися сама піти так далеко, але я подивлюся, звісно, — мовила Енн.

Якби в ту мить хтось глянув на Деві, то напевне завважив би разючу зміну на його виду. Тихенько злізши із хвіртки, він помчав до стайні, так швидко, як лиш могли нести його міцні ноженята.

Енн квапливо, хоч і без надії, бігла через поле до ферми пана Гаррісона. Двері в будинку були замкнені, віконниці зачинені, і ніщо не вказувало на присутність людей поблизу. Енн спинилася на ґанку, гукаючи Дору на повен голос.

У кухні, поза її спиною, почав верещати і з раптовою надсадою лаятися Джинджер, та попри його крики, Енн розчула тоненький жалісливий плач із комори на подвір’ї, де пан Гаррісон тримав інструменти. Вона підскочила, відімкнула двері й ухопила в обійми заплакану маленьку істоту, що зіщулилася на перекинутій бочці зі цвяхами.

— Ох, Доро, Доро, ти нас так налякала! Як ти тут опинилася?

— Мене Деві привів подивитися Джинджера, — схлипнула Дора, — але ми його не побачили, тільки Деві стукав у двері, щоб він почав лаятися, а тоді Деві завів мене сюди, і замкнув двері, і втік, а я не могла вийти. І я плакала й плакала, і так злякалася, і змерзла, і хотіла їсти, і думала, що ти вже зовсім ніколи не прийдеш, Енн.

— Деві?

Більше Енн не могла промовити ні слова. З тяжким серцем повела вона Дору додому. Радісне усвідомлення, що дівчинка знайшлася, жива й здорова, затьмарювали пекучі, болісні думки про поведінку Деві. Якби ж він просто замкнув сестру в коморі — цю витівку легко було б йому пробачити. Та хлопчик її обманював — нахабно й відверто. Закрити очі на такий ганебний учинок Енн не могла. Від раптового пронизливого розчарування їй хотілося сісти й заплакати. Вона так сильно полюбила Деві — аж до цієї миті сама не розуміючи, наскільки сильно, — отож нестерпно мучилася тим, що й він міг навмисне збрехати.