— Ні, — відрубала Марілла. — Мій батько твердив, що дітей гріх замикати в чотирьох стінах школи, доки їм немає семи років, та й пан Аллан каже те саме. Нехай собі вчаться вдома, та до школи ще рік їм зась.

— Тоді мусимо перевиховати Деві тут, — жваво підсумувала Енн. — А він, попри всі свої вади, таки милий хлопчик. Я не можу його не любити. Марілло, хай і недобре так казати, але його я люблю більше, ніж Дору, хоч вона й така чемна.

— Правду кажучи, я теж, — зізналася Марілла, — а це несправедливо, бо з Дорою в нас немає жодного клопоту. Така то вже чемна дитина, що й не знати часом, вдома вона чи ні.

— Дора аж надто чемна, — згодилася Енн. — І була б така, навіть якби ніхто її зроду не виховував. Вона така народилася, ми їй не потрібні. А я думаю, — підвела підсумки Енн, — що ми завжди більше любимо тих, кому потрібні. А Деві ми дуже потрібні.

— Еге ж, — кивнула Марілла. — Рейчел би сказала, що йому потрібна добра лозина.

«Учителювання — то дивовижно цікава робота, — писала Енн подрузі з Королівської семінарії. — На думку Джейн, одноманітна, та я з нею не згодна. Щось кумедне стається майже щодня, і дітлахи раз-по-раз кажуть такі потішні речі. Джейн карає своїх учнів за витівки, тим-то, мабуть, їй робота й видається одноманітною. Сьогодні малий Джиммі Ендрюс не зміг правильно написати слово „ластовиння“ і врешті сказав:

— Я хоч і не вмію його написати, зате я знаю, що воно таке.

— І що ж? — запитала я.

— Те, що на лиці в Сен-Клера Доннелла.

Сен-Клер і справді веснянкуватий, хоч я стараюся не дозволяти дітям про це висловлюватись, бо й сама пам’ятаю, як колись ходила вся поцяткована. Та хлопцеві, здається, байдуже, і відлупцював він Джиммі дорогою зі школи за те, що той його назвав Сен-Клером. Я чула про бійку, але це трапилося поза школою, отож і зважати на це мені, мабуть, не слід.

Учора я вчила Лотті Райт додавання. Запитала її: „Коли в одній руці ти матимеш три цукерки, а в іншій — дві, то скільки їх буде в тебе разом?“ Лотті сказала: „Повен рот“. А на уроці природознавства, коли я попросила відповісти, чому не слід убивати жаб, Бенджі Слоун серйозно повідомив: „Бо через це назавтра дощитиме“.

Так важко не сміятися з ними, Стелло. Мушу тамувати веселощі, доки не прийду додому. Маріллу непокоять раптові вибухи реготу, що долинають із мого піддашшя без явної на те причини. Вона каже, що якось у Графтоні збожеволів один чоловік — і саме так у нього все й почалося.

Чи знала ти, що Святий Томас Бекет[6] був Кентерберійським архіписком? Так запевняє Роза Белл. Ще вона каже, буцім Вільям Тиндейл[7] написав Новий Завіт. А Клод Вайт упевнений, що льодовик — це така цукерка!

Я думаю, найскладніше, а проте й найкраще в роботі вчителя — досягти того, щоб діти поділилися з тобою справжніми своїми думками. Минулого тижня дощило, тож якось на обідній перерві я зібрала їх усіх і говорила з ними — так, ніби й сама була однією з них. Попрохала розповісти мені, чого їм найбільше хочеться. Одні відповіді були такі звичні, сподівані — поні, ляльок, ковзанів, — та інші вразили оригінальністю. Естер Болтер, виявляється, хоче „щодня носити гарні плаття й обідати у вітальні“. Анна Белл мріє „бути хорошою, але щоб нічого не доводилося робити“. А Марджорі Вайт — їй десять років — хоче бути вдовою. Я поцікавилася, чому, і вона серйозно пояснила, що коли не вийдеш заміж, тебе всі називатимуть старою панною, а коли вийдеш, доведеться слухатися чоловіка, та якщо бути вдовою, — ні те, ні інше тобі не загрожує. Та найчудніше бажання виявилося в Саллі Белл. Вона сказала, що хоче „в медовий місяць“. Я спитала, чи знає вона, що це таке, а вона відповіла, що то, мабуть, якесь дуже гарне місто, бо нещодавно її кузен з Монреаля одружився й кудись поїхав, а всім сказав, що їде в медовий місяць!

А іншим разом я попросила розказати про найгірший їхній учинок. Старші ділитися не схотіли, а третьокласники відповіли доволі щиро. Еліза Белл „спалила тітчині папільйотки“. Я спитала, чи навмисне, і вона відповіла: „Не зовсім“. Підпалила скраєчку, щоб подивитися, чи добре горітиме, а їй раптово зайнялася ціла пачка. Емерсон Джилліс купив цукерок на ті десять центів, що їх мав дати на церковну пожертву. Анетта Белл зізналася, що „куштувала чорниці, які росли на цвинтарі“. Віллі Вайт розповів, що „з’їзджав з даху у святкових штанях“, але його за це покарали — „змусили все літо тягати штани з латками; а коли вже тебе покарали, то й каятися в цьому не варто“. Отак вважає Віллі.

Я хочу, щоб ти почитала їхні твори — так хочу, що деякі з них перепишу тобі зараз. Минулого тижня я загадала четвертокласникам написати мені листи — про місця, де вони бували, людей, яких бачили, чи й узагалі про щось цікаве, — на спеціальному папері, а тоді вкласти листи в конверти й адресувати мені, і зробити це самостійно. У п’ятницю на столі в мене лежала купка тих листів, і ввечері я знов усвідомила, що є в роботі вчителя і радість, і смуток. Ці твори примирили мене з багатьма прикрощами.

Ось що пише Нед Клей — я відтворюю граматику і стиль оригіналу:

„Панні вчительці ШиРлі

Зилені дахи

острів принца едварда канада

птахи

Дорога вчителька я напишу вам листа про птахів, птахи дужекорисні. мій кіт ловить птахів його звуть Вільям але тато каже на нього том. у нього смужки і взимку одне вухо відмезло а так він дуже гарний кіт. Мій дядько взяв теж собі кота, він пришов якось до нього в дім і більше непішов і дядько каже що він забув більше ніж багато людей знало в житі, він дозволяє йому спати накріслі а тітка сказала що він більше любит кота ніж своїх дітей, але це неправельно бо треба любити котів і давати їм молоко але неможна їх любити більше ніж дітей, це все боя більше нічого непридумаю.

едвард блейк КлеЙ“

Твір Сен-Клера Доннелла короткий і сухий, як завжди. Сен-Клер не любить марнувати слів. Не думаю, що самого листа чи постскриптум він писав мені на зло — просто хлопчині бракує тактовності й уяви:

„Дорога панно Ширлі!

Ви загадали нам описати якесь місце. Я опишу ейвонлійський клуб. Він має зовнішні і внутрішні двері. Він має комин і шість вікон. Він має чотири стіни. Він пофарбований у синій колір. Тому він дуже дивний. Він стоїть на нижній дорозі до Кармоді. Це головна будівля в Ейвонлі після церкви й ковальні. Збори дискусійного клубу проводяться в ньому і лекції і концерти.

Щиро ваш,

Джейкоб Доннелл

P. S.: Клуб дуже яскраво-синій“

Анетта Белл написала довгого листа, і я здивувалася, бо твори її зазвичай поганенькі й короткі, як у Сен-Клера. Анетта — маленьке чарівне кошенятко, і вихована бездоганно, але й тіні оригінальності в ній нема. Ось що вона пише:

„Найдорожча моя вчителько!

Я пишу Вам, щоб розповісти, як безмежно я Вас люблю. Люблю всім серцем і душею, усім, що здатне в мені любити, — і прагну довіку служити Вам. Це стало б мені найвищим благом і винагородою. І ось тому я так хочу добре поводитися в школі і завжди вчити всі уроки.

Яка ж Ви прекрасна, моя вчителько! Ваш голос — ніби музика, а очі — мов росянисті фіалки. Ви шляхетна, як королева, а кучері Ваші — то золотаві хвилі, хоч Ентоні Пай і каже що вони руді але не зважайте на того Ентоні.

Ми знайомі лиш кілька місяців, та мені вже не віриться, що колись я не знала Вас, що були дні, коли Ви ще не освятили, не благословили собою мого життя. Цей рік я згадуватиму як найщасливіший у житті, бо він привів мене до Вас. І ще ми цього року переїхали з Ньюбриджа до Ейвонлі. Моя любов до Вас наповнює моє життя, береже мене від усілякого лиха й нещастя. Цим я завдячую Вам, дорога моя вчителько!