Стримати сльози аж до вечора, коли Енн дісталася додому, їй допомогло хіба те, що свого часу хтось назвав «титанічними зусиллями». А замкнувшись у себе в кімнаті, вона вилила в подушку весь свій сором, жаль і розчарування — і плакала так довго, що Марілла, занепокоєна, піднялася до неї й зажадала пояснень.

— Мене так страшенно мучить совість, — ридала Енн. — О, Марілло, це був мій день гніву! Мені так соромно. Я розсердилась і відшмагала Ентоні Пая.

— Рада це чути, — незворушно відповіла Марілла. — Давно вже слід було це зробити.

— О ні, ні, Марілло! Я більше не зможу глянути в очі дітям. Я почуваюся брудною, приниженою. Ви не знаєте, яка я була нині люта, сердита й нестерпна. Не можу забути виразу Пола Ірвінга — він був такий розчарований, так прикро вражений. О, Марілло, я ж намагалася бути терплячою, так хотіла, щоб Ентоні все ж полюбив мене… і дарма.

Шкарубкою від невтомної праці долонею Марілла провела по лискучих розкуйовджених косах Енн із дивовижною ніжністю. Коли ж плач її стишився, мовила незвично лагідно:

— Ти занадто переймаєшся, Енн. Усі ми помиляємось — та це забувається згодом. І день гніву стається в кожного. А щодо Ентоні Пая — то чи не байдуже, що він тебе не любить? Адже він єдиний такий.

— Мені так гірко… Я хочу, щоб усі мене любили, і так мучуся, коли хтось не любить. А Ентоні вже ніколи не полюбить мене. О, Марілло, сьогодні я повелася, як справжня дурепа. Зараз усе вам розповім.

Марілла слухала і, коли час від часу й усміхалася словам Енн, сама дівчина ніколи про це не довідалася. Коли оповідь добігла кінця, Марілла жваво підсумувала:

— Нехай і так. Та нині день минув, а завтра буде інший, без помилок і тривог, як ти сама казала раніше. Ходімо вниз, повечеряєш. Чашка доброго чаю та пиріжки зі сливами мають тебе розрадити.

— Пиріжки зі сливами не здатні з мозку стерти тривожні письмена,[8] — понуро відказала Енн, та попри це, Марілла тішилася, вбачаючи у звертанні до Шекспіра ознаку спокою в серці своєї вихованки.

Смачна вечеря, усміхнені личка двійнят і незрівнянні Маріллині пиріжки, що їх Деві з’їв аж чотири, зрештою цілком розрадили Енн. До ранку вона міцно спала, а прокинувшись, виявила, що і світ, і вона сама безперечно змінилися на краще. Вночі на землю тихо й густо випав сніг, убравши її в розкішні білі шати, які виблискували під зимовим сонцем, милосердно вкриваючи собою всі колишні приниження й помилки.

— Прокидається новий день, нова радість у світ іде, — співала Енн, одягаючись.

Сніг змусив її йти до школи битим шляхом і, за іронією долі, щойно вона звернула на вулицю зі стежини, котра вела до Зелених Дахів, на дорозі до неї приєднався Ентоні Пай. Енн відчула перед ним провину — так, мовби вони помінялися ролями, — втім, на превеликий її подив, Ентоні не лише чемно підняв шапку, чого ніколи досі не робив, а й привітно звернувся до неї:

— Нікудишня дорога, еге ж? Дозвольте піднести ваші книжки.

Вона дозволила, зачудовано міркуючи, що все це їй, напевне, сниться. До самої школи Ентоні не промовив ні слова, та коли на порозі класу Енн забрала в нього свою ношу й усміхнулася — не тією заяложеною «ласкавою» усмішкою, до якої так часто вдавалася, бажаючи здобути його приязнь, а раптовим спалахом дружньої щирості, — він теж усміхнувся… чи то пак вишкірився до неї. І хоч зазвичай вишкіряння не належить до ознак шанобливого ставлення, Енн відчула, що, хай і не сподобилася приязні Ентоні, проте все ж здобула сяку-таку повагу.

Це підтвердила й пані Рейчел Лінд, наступної ж суботи завітавши до Зелених Дахів:

— А того Ентоні Пая ти приструнчила-таки, будь певна, Енн. Він каже, що ти «хоч і дівчисько, а все ж із мухою в носі». І відшмагала ти його добряче, «як справдешній учитель».

— Ніколи не сподівалася, що здобуду його прихильність шмаганням, — зажурилася Енн, відчуваючи, що її розумування дещо погрішили проти дійсності. — Це ж неправильно. Я певна, що мій метод лагідного виховання — найнадійніший.

— Еге ж, але Паї — то виняток із кожнісінького відомого правила, будьте певні, — переконано заявила пані Рейчел.

— Я так і знав, що до цього дійде, — сказав пан Гаррісон, почувши про історію зі шмаганням. І все-таки нещадні кпини Джейн ятрили Енн душу.

На шляху до Садового Схилу, там, де вкрита мохом кладка з’єднувала береги струмка за Лісом Привидів, Енн зустрілася з Діаною, котра бігла до Зелених Дахів. Дівчата присіли побіля Джерела Дріад, де з-під землі пробивалися крихітні стебла папороті, мов кучеряві лісовички, що позіхали, відганяючи довгий сон.

— А я саме йшла просити тебе допомогти в суботу відсвяткувати мій день народження, — сказала Енн.

— День народження? Таж він у березні!

— Я в тім не винна, — засміялася Енн. — І все було б інакше, якби мої батьки порадилися зі мною. Бо я воліла б народитися теплої весни. Як то було б чудово — прийти у світ разом з фіалками й конваліями, відчувати, ніби я — їхня сестра. Та коли вже цього не сталося, можна бодай святкувати день народження в травні. А в суботу приїде Прісцилла, і Джейн буде вдома. Ми всі підемо до лісу й цілий день вітатимемо там весну. Зараз ми ще майже не знайомі з нею, та в лісі буде нагода пізнати її близько, як ніде. Я хочу обійти всі поля — отам, усі безлюдні, віддалені закутки. Скільки там місцин, яких люди ніколи не бачили, хай навіть і дивилися на них. Ми станемо друзями вітру, небу й сонцю, і принесемо додому весну в наших серцях.

— Звучить страшенно мило, — відповіла Діана, не ймучи остаточної віри чарам слів Енн. — Та чи не буде в тих місцях занадто вогко?

— А ми взуємо калоші, — практично-поступливо озвалася Енн. — Отож, приходь до мене в суботу зранку — допоможеш усе приготувати. Ми візьмемо із собою вишукані ласощі, що так личитимуть весні — тістечка із джемом, і маленьке пісочне печиво, і хрустке печиво з рожевою та жовтою глазур’ю, і бісквіт. І бутерброди, звісно, хоч це й зовсім не поетично.

Субота виявилася ідеальним днем для пікніка — свіжим, теплим, сонячним і блакитним, із легким грайливим вітерцем на луках і в садах. По залитих сонячним сяйвом зеленавих пагорбах і полях розсипалися ніжні зірочки квітів.

Пан Гаррісон орав поза фермою, відчуваючи магічний подих весни навіть у своїй повільній, млявій крові. Тим часом із узлісся, що межувало з полем, до нього долинув сміх і безтурботні голоси. Він підвів голову й побачив, як четверо дівчат із кошиками зникають між сосон та беріз.

— Легко бути щасливою в такий день як сьогодні, правда, дівчата? — мовила Енн із притаманною лише їй філософією. — Нехай це буде золотий день, що лишиться нам на радісну й теплу згадку. Ми шукатимемо красу й відмовимося бачити все інше. Щезни, смутку! Джейн, ти думаєш про вчорашні шкільні прикрощі.

— Звідки ти знаєш? — запитала вражена Джейн.

— Мені знаний цей вираз. Часто відчуваю його й на власному обличчі. Та не думай про це сьогодні — тут так гарно. Всі клопоти зачекають до понеділка… а якщо не зачекають, тим краще. Дивіться, дивіться, дівчата, які фіалки! Цю картину назавжди треба зберегти в галереї пам’яті. Коли мені буде вісімдесят років… якщо буде… я заплющу очі й побачу ці фіалки — достоту такі, як нині. Ось перший чудовий дарунок нам від цього дня.

— Якби можна було побачити цілунок, він був би схожий на фіалку, — додала Прісцилла.

Енн засяяла:

— Я така рада, Прісцилло, що ти це сказала, а не лише уявила подумки. Світ був би цікавіший — хоч він і так дуже-дуже цікавий, — якби всі люди казали, що думають насправді.

— Тоді багатьом з них довелося б тікати чимдуж, — заперечила мудра Джейн.

— Можливо. Але вони самі винні, що мають недобрі думки. Та сьогодні ми можемо казати все, бо думки в нас будуть лиш найпрекрасніші. Кожна скаже те, що спаде їй на гадку. Оце вийде справжня розмова. А цієї стежини я ніколи не бачила. Ходімо глянемо, що там.