Марілла саме ходила до пані Лінд, отож історію із продажем телиці вже знала — пані Лінд усе бачила з вікна, а щодо решти й здогадатися було неважко.

— Мабуть, добре, що ми її спекалися, хоч ти, як завжди, поспішно вчинила, Енн. Казна-як вона вибралася з обори. Мабуть, таки виламала кілька дощок.

— А я й не подивилася, — відповіла Енн, — зараз піду гляну. А Мартін досі не повернувся. Мабуть, у нього ще кілька тіток померло. Це нагадує мені пані Слоун. Якось вона читала газету й сказала чоловікові: «Тут знову пишуть, що помер якийсь octogenarian.[2] Хто це такі, Пітере?» А пан Слоун відповів, що не знає, але вочевидь, то якісь страшенно хворобливі істоти, якщо про них тільки й пишуть, що вони весь час умирають. От і з Мартіновими тітками так.

— Мартін — геть такий, як усі французи, — зневажливо проказала Марілла. — Анітрохи довіряти їм не можна.

Вона розглядала покупки, що привезла з Кармоді Енн, коли це раптом із заднього двору долинув пронизливий вереск. За мить сама Енн влетіла на кухню, ламаючи руки.

— Енн Ширлі, що там уже сталося?

— О, Марілло, що мені робити? Який жах! І я в усьому винна. О, чи ж бодай колись я навчуся зупинятися й трошечки думати, перш ніж утнути чергову дурницю? Пані Лінд завжди казала, що настане той день, коли я скою щось непоправно жахливе — і ось він таки настав!

— Нестерпне дівчисько! Енн, та що ти накоїла?

— Продала корову пана Гаррісона… ту, що він купив у пана Белла… продала панові Ширеру! А Доллі стоїть спокійнісінько в оборі!

— Енн Ширлі, ти мариш?

— Якби ж я справді марила… Але ні, хоч це й здається нічним жахіттям. А корова пана Гаррісона вже, певно, у Шарлоттауні. О, Марілло, я ж думала, що більше в жодну халепу не вскочу, і ось вона — найгірша притичина, яка траплялася зі мною в житті. Що мені робити?

— Що робити? Ох, дитино, лишається хіба йти до пана Гаррісона. Запропонуємо йому нашу Доллі, коли він не схоче взяти гроші. Доллі нічим не гірша за його корову.

— Він так розлютиться, я певна, — простогнала Енн.

— Авжеж. Гаррісон легко гнівається. Коли хочеш, я сама йому все поясню.

— О ні, ви на це не заслужили, — вигукнула Енн. — Адже то я завинила, і не дозволю вам прийняти за мене кару. Я піду сама, і піду негайно. І що швидше із цим покінчу, то краще, бо це буде так принизливо.

Сердешна Енн узяла капелюшка й свої двадцять доларів і вже рушила до виходу, коли це раптом погляд її сягнув прочинених дверей їдальні. Там на столі стояв торт, який вона спекла зранку — апетитний і так надзвичайно гарно прикрашений рожевою глазур’ю та волоськими горіхами. Енн готувала його на збори ейвонлійської молоді, що мали відбутися в Зелених Дахах і де планували заснувати Спілку вдосконалення селища. Та чи можна було порівняти збори з візитом до справедливо розлюченого пана Гаррісона? Отож Енн, розміркувавши, що такий торт здатен буде пом’якшити серце будь-якого чоловіка — а надто того, хто мусить готувати собі сам, — миттю вклала його в коробку: цей дипломатичний дарунок вона віднесе панові Гаррісону.

«Якщо він узагалі дасть мені хоч слово мовити, — скрушно думала Енн, перелазячи через паркан і тюпаючи стежиною між золотавими полями, залитими сонним призахідним світлом серпневого вечора. — Тепер я знаю, що відчувають злочинці, коли їх ведуть на страту».

Будинок пана Гаррісона — старий, чисто побілений і з низько навислим над землею дахом — стояв на узліссі густого смерекового лісу. Сам господар сидів у сорочці на ґанку попід заростями плюща, тішачись вечірній люльці. Аж тут він побачив, хто наближається до нього стежкою, квапливо підхопився й прожогом кинувся в дім, грюкнувши за собою дверима. Йому було добряче соромно, дивно й ніяково за власну вчорашню нестриманість, проте Енн, уздрівши таке, геть підупала на відвазі.

«Якщо він так сердиться вже тепер, то що ж буде, коли я розкажу, як перед ним завинила?» — думала бідолашна дівчина, стукаючи у двері.

Утім, пан Гаррісон відчинив і з розгубленою усмішкою на вустах запросив її увійти. Говорив спокійно та приязно, хоч у голосі було чути й нервозність. Він уже встиг надіти куртку, а люльку загасити, і от тепер чемно посунув Енн страшенно запилюженого стільця. Та й загалом усе було собі гладенько, доки базіка Джинджер, котрий зі своєї клітки блимав лютими жовтими очиськами, вереснув, щойно Енн устигла присісти:

— Хай мені всячина! Нащо прийшла ця руда вертихвістка?

Важко було б сказати, хто в цю мить спалахнув сильніше — пан Гаррісон чи Енн.

— Не зважай на папугу, — мовив пан Гаррісон, гнівно зиркаючи на Джинджера. — Він… постійно верзе отакі дурниці. Я дістав його від брата-мореплавця. Вони там, на кораблях, слів не добирають, а папуги лиш повторюють те, що чути довкола.

— Я знаю, — відповіла сердешна Енн, пам’ятаючи про мету свого візиту й намагаючись таким чином притлумити образу. Хіба ж могла вона за тих обставин дорікати панові Гаррісону? Певно, що продавши чужу корову зопалу, та ще й без відома й дозволу власника, ображатися через папугу, який повторює грубощі на вашу адресу, не доводиться. Втім, «руда вертихвістка» була після цього вже не така смиренна.

— Пане Гаррісон, я прийшла зізнатися, — рішучо мовила вона. — Це… це щодо джерсійської телиці.

— Хай мені всячина! — знервовано вигукнув пан Гаррісон. — Знову вона толочила мій овес? Ну, та байдуже… байдуже, хай і так. Це не має значення, правда… надто сильно я вчора гнівався… і даремно. Байдуже, хай і так.

— Якби ж то, — зітхнула Енн, — але все гірше, далеко гірше.

— Хай мені всячина! Вона товклася у моїй пшениці?

— Ні… Ні, у пшеницю вона не заходила, та…

— Невже в капусті? У капусті, що росла в мене до виставки, га?

— Ні, не в капусті, пане Гаррісон. Я все вам розповім… я для цього й прийшла… та прошу вас, дайте мені сказати. Бо я так страшенно хвилююся. Дозвольте мені розповісти, і нічого не кажіть, аж доки я закінчу.

«А потім ви багато що скажете, не сумніваюся», — подумки додала Енн.

— Більше ні слова, — пообіцяв пан Гаррісон і обіцянки дотримав. Утім, жодними обіцянками не був пов’язаний Джинджер, що й далі вигукував «Руда вертихвістка!», аж доки Енн остаточно знавісніла.

— Вчора я замкнула свою телицю в нашій оборі. А сьогодні вранці їздила в Кармоді і, вертаючись, побачила телицю на вашому полі. Ми з Діаною вигнали її звідти і — ох, уявити складно, як тяжко це було. Я вся змокла, втомилася й так розсердилась… а тут над’їхав пан Ширер і захотів її купити. І я продала — одразу, за двадцять доларів. Дарма я це зробила, звісно. Краще почекала б і порадилася з Маріллою. Але така моя жахлива схильність — чинити нерозважливо. Вам це підтвердить кожен, хто мене знає. Пан Ширер одразу ж її й забрав, щоб вечірнім поїздом відвезти до Шарлоттауна.

— Руда вертихвістка, — прорік Джинджер тоном найглибшої зневаги.

Тут пан Гаррісон підвівся і з виразом, що настрашив би всіляку птаху — окрім папуги, звісно — виніс клітку із Джинджером до сусідньої кімнати й щільно причинив двері. Папуга верещав, лаявся, та й загалом уся поведінка відповідала його сумнівній репутації, проте залишившись на самоті, ображено й пригнічено замовк.

— Вибач. Продовжуй, — сказав пан Гаррісон, знову вмощуючись на стільці. — Мій брат-мореплавець не навчив свого птаха вишуканих манер.

— Я приїхала додому, а після чаю пішла до обори. Пане Гаррісон, — Енн, за дитячою звичкою молитовно склавши руки, нахилилася вперед, величезними сірими очима благально втупившись у знічене лице сусіда, — моя телиця так і стояла там, замкнена. А панові Ширеру я продала вашу власну.

— Хай мені всячина! — вигукнув пан Гаррісон, вражений такою несподіванкою. — Оце щира дивина!

— Анітрохи, коли знати, що я в халепи вічно втягую і себе, і всіх довкола, — сумовито відказала Енн. — Це моя славетна риса. Вам може здатися, що так не повинно бути в моєму віці… мені в березні виповниться сімнадцять. Та я, бачте, досі від цього не відучилася. Пане Гаррісон, чи не зухвалістю буде надіятися, що ви мені пробачите? Боюся, корову повернути вже не вийде, але ось гроші, що мені дали за неї… чи, коли хочете, можете натомість узяти мою Доллі. Вона добра корівка. Не знаю, як і сказати, наскільки мені прикро, що все так сталося.