— Скажіть нам...

 — Що сказать, що, ну? Ну що, що, ну? Алло, алло! — Ми вчительки, комсомолки...

 — Всі ви комсомолки!.. Ну що?

 — Ми боїмося! Може б, ми втекли.

 — Га?

 — Чи буде наше місто здаватися ворогу?

 — Яке місто? Як ви смієте? Хто вас прислав? П'ята колона?

 — Так ми?..

 — Паніку сіяти!.. Алло... Алло!

 — Ми...

 — Вийдіть зараз же з кабінету, щоб я вас тут не бачив! Це місто ніколи не буде зайняте!

 Лиманчук метушився по кабінету, мов поганенький актор по провін-ціальній сцені:

 — Ідіть!

 — Ну, спасибі вам.

 — Ніколи, чуєте? Ні за що! Не вийде!

 — Неправда. Не слухайте його, товаришки, — сказав Василь Кравчина, увійшовши до кабінету. Він чув лише останні вигуки голови, але йому зараз вже була ясна вся картина розмови цього отця міста з своїми нещасливими громадянками.

 — Неправда. Це місто ми покидаємо. Тікайте, дівчата. Поки не пізно — тікайте, бо горе вам буде.

 — Ви хто такий? Як ви смієте? Ви знаєте, що за це?.. — хорохорився голова, рвучи на дрібні шматочки якісь секретні папери. Він був великим любителем різних секретних паперів, секретних справ, секретних інструкцій, постанов, рішень. Це возвишало його в очах громадян міста і надавало йому досить довгі роки особливої респектабельності. Він засекретив ними свою провінціальну дурість і глибоку байдужість до людини. Він був позбавлений уяви, як і всяка людина з сонним в'ялим серцем. Він звик до своєї посади. Йому ні разу не приходило в голову, що по суті кажучи, єдине, що він засекречував, це була його засекречена таким чином дурість.

 — Що ти мелеш оцим комсомолкам? Що ти брешеш? Для чого? Во ім'я чого ти брешеш, гад? — Василь Кравчина був темний як ніч. Непоправимий промах, навіть не промах, а злочин, що заподіяв він Олесі, не забравши її силою з собою, мучив його і не давав йому покою ні вдень ні вночі. Спантеличений , приспаний отакими холодними молодцями, що вигукували в кожному місті, мов папуги, бадьорі вигуки, вроді: «Ніколи враг не пройде», вигуки, на які ніхто їх не уповноважував, він кинув при битій дорозі дорогоцінну свою долю — Олесю — і тільки зараз на довгих важких шляхах відступу, оглядаючись на всіх перехрестях, чи не летить десь до нього казковою птицею рідна його доля, тільки зараз відчув він уповні своє горе.

 — Тікайте, сестри мої, тікайте. Бо прийдуть німці, понівечать вас заразять хворобами, поженуть у неволю, а цей незгораємий шкаф, — показав Василь на голову, — що збирається тікати, повернеться потім та й судитиме вас за розпусту.

 — Я вас заарештую! Алло! Алло! — загукав голова Лиманчук, смикаючи телефонну шворку і дмухаючи в телефон, мов у самоварну трубу. — Мене партія поставила!..

 — Товариші, не можу. Не можу, точно. Вам понятно? Товстуватий чоловік з двома шпалами доказував спокійно і лагідно, навіть з доброю усмішкою, немов досвідчений вихователь вередливим дітям, що він не може їх взяти до свого грузовика, бо хоча грузовик його і напівпорожній, зате на ньому лежать секретні речі. Крім того, взагалі не можна брати нікого, що це заборонено наказом. Тому він радив не стояти на дорозі і не загрожувати йому, а пропустити.

 — Понятно?

 — Товаришу, — так візьміть дівчаток оцих-о і раненого, — просив Кравчина.

 — Товаришу, я везу воєнний груз, пойміте.

 — А я ранений, хіба я не груз?! Твою мать нехай, смотри! — І ранений в ногу Іван Запорожець почав хутко розбинтовувати свою ногу.

 — Товаришу, ви мені цього не показуйте, ви не загрожуйте мені раною.

 — Я не загрожую.

 — Я принципіально не можу.

 — Що?

 — Так об'ясніть нам.

 — Товариші, діло не в рані, а в принципі, в приказі.

 — Діло в стражданні! — сказала дівчина.

 — Це не військовий разговор. Ви знаєте, які були випадки! Отак підвозили, а потім підвезені кидалися з ножами на спину.

 — Товаришу, цей ранений — член ЦК комсомолу! Він не кинеться.

 — Не можу. Не можу!

 — Вірно! Не беріть ні дівчат, ні мене! — сказав раптом Іван. — Бо кинемось на машини і задушимо, як гадюку. Дайте йому дорогу! Котись!

 — Давай!

 — Товаришу командир, ну, що ви скажете? — звернувся Іван до Кравчини.

 — Скажу, що війна буде довга. І крові нашої проллється багато більш ніж би могло пролитись. І страждань.

 Відходили бійці по брудному шляху, оглядаючись на захід в тяжкому смутку. І, проклинаючи свої недоліки, які здавалися їм справжньою причиною відступу на схід, не знали вони, як багато великих діл судилося їм звершити, як багато судилося пролити крові на безкраїй своїй землі і які холодні калькулятори дозуватимуть їхню кров у заморських кабінетах.

 Орали землю в ярмах і шлеях. Шестеро в плузі, сьомий за плугом — Мина Товченик.

 — Гей, гей! — поганяє Мина дезертирство і оточенство.

 — Прав уже мовчки, не дратуй! — сердився в ярмі старий колгоспник Левко Цар.

 Товченик. Тягни, тягни, бугай! Н є х о д а. Ой, яка ж пекельна мука!

 Ж у р а в е л ь. Ах, якби я був в армії. Хай би мене ранило, контузило в боях щодня, який би я був щасливий!

 Т о в ч е н и к. Годі молоти чортзна-що!

 Л е в к о  Ц а р. А чого тікав?

 Ж у р а в е л ь. Розгубився якось і не міг понять сам себе. Броня тонка.

 Ч у б є н к о. Еге. Крові злякався!

 Л е в к о  Ц а р. Та не гарикай там...

 Т о в ч е н и к. Но-о!

 Л е в к о  Ц а р. Я не людина вже. Я кінь. Ганьба, ганьба... О ганьба... Дай перепочити. Падаю.

 Т о в ч е н и к. Не дам. Стрілятимуть. Он уже дивляться, гади... (Оглядається вбік).

 Жандарми з автоматами доглядали оранку.

 Н є х о д а. Тягніть уже, чорти б вашого батька потягли!

 Ч у б є н к о. Ой!

 Ц а р. Ех, колись воно не так було. По-другому воспитували.

 Н є х о д а. Краще?