Все було так, як і мало бути. Щось підказало мені, що треба підвести голову. А може, то я почув шум від людських голосів? Хоча навряд, я був надто далеко. Звідси натовп, що якраз виходив із церкви, видавався лише невеличкою строкатою юрбою. Зате в оптичний приціл я добре розгледів обличчя. Люба в білому весільному платті виглядала дуже ефектно. Плаття ледве закривало її груди, зате тяглося майже до самої землі. Її мускулистий наречений, а відтепер і повноправний чоловік, був у чорному дорогому костюмі з метеликом на шиї. Він задоволено посміхався. «Який контраст кольорів», — подумав я перш, ніж натиснути на курок.

Я почув постріл, побачив, як захиталася жінка у довгій білій сукні, як червоний колір псує білий, і відвів очі од холодного скла прицілу. Люди біля церкви метушилися і щось кричали. Але це вже мене зовсім не обходило. Я встав і спокійнісінько пішов додому з рушницею, закинутою на плече. Дорогою іноземною рушницею, з якої щойно вбив ту, котра нагадала мені, що моя творчість, а відтак і все життя, по суті, не має ціни. Та сума, в яку було оцінено мої картини, ставала відтепер завдатком до справжньої ціни за мої моторошні муки (і не лише душевні) та суд наді мною.

Дорогою я зустрів кількох людей, двоє з них спитали, звідки я ото йду з рушницею?

— З полювання, — відповів я.

Один з них, якого звали Петро Моляр, виявився аж надто допитливим. Звідки йду та де я полював, та на що? Ах, яка у вас гарна рушниця, Платоне Васильовичу. Чи то не Маркова бува? Він вам продав чи позичив?

Я відповідав, плів якусь несусвітну дурницю про начебто знані мною місця полювання на качок на лісовому озері кілометрів за двадцять п’ять від Густого Лугу.

— То що, певне, ніц не вполювали? — допитувався Петро.

Мені хотілося послати його куди-небудь подалі чи відверто розказати про те, на кого я полював та кого підстрелив. Все ж я не зробив цього. Нащо передчасно лякати людей? Завтра, а може, ще й сьогодні оперативники з карного розшуку напевне ж наїдуть та почнуть опитувати мешканців містечка, що їм відомо про вбивство біля церкви. Рано чи пізно вони вийдуть і на Петра, і на інших, котрі бачили, як я йшов з рушницею. Ховатися я не збирався, але в мене є час принаймні підсумувати власне життя або саморуч звести з ним порахунки. «Нащо підганяти час?» — твердив я собі дорогою додому і вдома.

Була в цьому якась фатальна приреченість, та позбутися її я не міг і не намагався. Місто разом зі мною пливло у просторі й часі, я завдав йому болючої рани, зіпсувавши весілля, розвагу для певної частини його мешканців.

«Тільки й усього», — сказав я собі.

Думка, що виповзла з якихось темних надр мого зболеного мозку, змусила враз не те, щоб здригнутися, а начеб почати зворотний відлік часу. Я став прокручувати в уяві, в пам’яті події останніх днів — від мого походу до засідки й пострілу, до повернення з пансіонату, і ще далі, до телеграми, отриманої там, в Криму, і вперше подумав: а чи не помилявся я, приписуючи все, що сталося, Любі? Думка, що виникла, стала рости і поволі поглинати мене, доки не зробилася більшою за мене самого і весь довколишній простір. Це вже був монстр, що заповнив усе єство і начеб оповив усі речі довкола мене. Я навіть побачив величезну зелену змію, що тілом сповивала стола і шафу, вилася по стіні й затуляла вікно. То була не галюцинація, а щось більше. То був я сам, який намагався увібгати свою душу в те, що мене оточувало, але душа, мої почуття вже мені не належали, вони відлетіли й начеб заморозили тіло, не здатне до найменшого поруху.

І все ж одну річ я був здатен зробити. Розпорядитися власним життям. Я встав, поволі вийшов з хати і пішов назустріч смерті, а може, й не смерті, а каліцтву, просто побиттю чи чомусь подібному, чим міг закінчитися мій похід на інший кінець містечка до обійстя Любиної матері. Все ж я мусив туди прийти, мусив розказати, що то я вбив наречену, раз не мав певності у її провині. Зрештою, з мене витікала та напруга, яка змусила спалити гроші, пробиратися до хати Марка й купувати, а фактично викрадати рушницю і вбивати Любу. На її місце прийшло відкриття всеосяжної провини і бажання, аби все, що пов’язане з убивством, швидше скінчилося. Я йшов серед тиші все ще напівсонного містечка, кілька зустрічних привіталися до мене, та в мене все ж не вистачало духу спитати, чи знають вони про вбивство. Я став поспішати, йти майже підтюпцем, та раптом назустріч мені вибігла стрімка грайлива мелодія, стала наростати, обхоплювати зусібіч; тільки вона була реальною, реальнішою за думку, яка покликала мене в цей похід, й навіть за вулицю, по якій я йшов.

Моя хода сповільнилася, потім я зовсім спинився. Без сумніву, це була весільна мелодія, запальна, танцювальна, суміш «польки» і якоїсь народної пісні, назви якої я не міг пригадати. А долинала вона… Ось там, наприкінці вулиці, я мав звернути на іншу; вже зовсім недалеко, хат із півтора десятка, якщо не менше, і мала бути Любина хата, де весільне подвір’я, яке повинно було перетворитися в траурне. Та саме звідти й докочувалося до мене навальні хвилі веселощів.

«Невже там досі не знають, що трапилося? — подумав я. — Але ж це малоймовірно. Хіба що… Хіба що я не вбив Любу, а лише поранив».

Та я відкинув і такий варіант. Навіть якщо поранену Любу повезли не додому, а в лікарню, то вже за цей час, що я йшов додому (а я зупинявся для розмов), хтось би таки повідомив про трагедію.

Музика тим часом не вщухала. Одну мелодію змінила інша. Я вирішив пересвідчитися, чи таки гуляють у Смажуків? За якихось кілька хвилин я вже вийшов на їхню вулицю. Хат за чотири побачив святково вдягнутих людей біля воріт. Отож, сумнівів майже не лишалося. Весілля далі тривало. Я ще пройшов трохи і спинився. Люди вже дивилися в мій бік. «Треба просто пройти мимо», — подумав я. Мене виручили хлопчаки, що відбігли від весільного гурту. Я відкликав їх і спитав, у кого то гуляють весілля.

— Таж у Вертунів, Платоне Васильовичу, — сказав кирпатий хлопчисько, мій учень Дмитро Блащук. — Ой, вибачте, у Смажуків. Люба їхня заміж виходить. Таж ви її вчили, Платоне Васильовичу.

— Авжеж, вчив, — погодився я. — І що, вони вже вернулися з церкви? З вінчання?

— Таж вернулися, — Дмитро здивовано дивився, може, думав, чого це мене так цікавить, а може, чого я сам не на весіллі. — Вже й за столом посиділи, а ото вже танцювати повиходили. То ми побігли?

— Біжіть, — дозволив я.

Треба було йти далі, що я й зробив. Я пройшов повз гурт, не спиняючись, хоч і привітався кілька разів. Бачив здивування в очах, звернутих до мене, адже знали, принаймні дехто з цих людей, от хоча б двоюрідний Любин дядько, Пилип Смажук, скільки я поклопотався, аби Люба добилася визнання, аби зробити з неї художницю. Завтра чи ще й сьогодні вони стануть про мене говорити, ось уже я чую кинуте навздогін стишене: «А чого то вчитель не на весіллі?» Та не це мене хвилює зараз. Стукає в скроні питання, од якого спершу обсипає жаром обличчя, а потім холонуть руки — од кінчиків пальців до ліктів і далі — те питання: «То в кого ж я стріляв біля церкви?»

Коли я проходив мимо двору, то встиг побачити, як кружляли пари у танці, як майоріли розвіяні прапори суконь, обгорнуті довкола тонких і тлустих древок — жіночих тіл, підтримуваних міцними чоловічими руками, я угледів, як несуть мимо того рухливого юрмиська страви з літньої кухні до напнутого біля хати шатра, побачив сонце, що відбивалося у відчинених вікнах будинку, а одне з тих вікон відбило картину зі стіни.

І доки я ще не минув хати, майнула думка: «А що, як мої картини зовсім не знищено?» Вона швидко народилася і так само майже блискавично вмерла. Зате жила інша — про постріл, про те, у кого ж я стріляв?

Напівдорозі додому мене обвіяв жах, бо зрозумів, що весіль у Густому Лузі могло бути не одне, а два, а то й три, про які я міг не знати, а могли й приїхати вінчатись із якогось села, де ще не збудували церкви. Чи роздивився я Любу перш, ніж стріляти, чи то була саме вона, тепер я не був певен.