А сталося ось що. Починаючи із середини серпня (сьогодні ж середина жовтня) у містечку гинуть собаки. Я вже встановив — інтервал між першим задушенням (маленький кімнатний песик, пудель, здається) і другим становив майже два тижні. Третє собаче вбивство сталося за тиждень. Потім — за шість днів, п’ять, чотири, три, два… Тепер такий собі рваний ритм — або щоночі, або через ніч.

Я вже поспілкувався і з міським головою, і з оперативником райвідділу, який до мене вів цю справу. Вів ось уже третій тиждень. Оперативник мені сподобався. Сорокарічний капітан з ледь помітним ряботинням на круглому обличчі, приземкуватий, міцний, було видно, що зірок з неба він хоча й не хапає, але вирізняється твердістю суджень, скрупульозністю і педантизмом. Ці риси могли мені згодитися.

Капітан Мачульський показав складену ним карту собачих убивств. Їх було тридцять сім. Вони вже охопили майже все містечко — і центр, і окраїни, і два колишні села — Мокринці й Ластовині, які тепер входять до складу міста. Густий Луг — містечко переважно одноповерхове. Приватних будинків у місті й селах чимало — 1037. Майже у двох третинах обійсть є по одному, а в деяких — і два, і навіть три собаки. Всього капітан поставив на свій облік 628 собак. Різних порід, мастей і віку.

Про цю статистику я думаю, вже сидячи ввечері в маленькому номері готелю. І надворі, і тут, у крихітній кімнатці з двома ліжками, однаково холодно. До початку опалювального сезону лишилося два дні, та мене попередили, що навряд чи вчасно почнуть палити.

Сьогодні я вперше побачив задушеного собаку. Великий дворняга з домішкою крові німецької вівчарки. Він лежав, висунувши язика, і дивився на мене. А втім, то мені так здалося, хоч перше враження було таке, наче собака справді спробував подивитися мені в очі й про щось запитати.

Я звелів господарям (чоловік — простий роботяга місцевого консервного заводу, його дружина працює дояркою в кооперативі тут же, в містечку) поки що не закопувати пса. Нехай лабораторія місцевого райвідділу зробить аналізи всіх запахів на подвір’ї, аналіз крові собаки.

— Пане офіцере, — тихо звернулася господиня, коли я вже виходив із подвір’я, — ви справді вірите, що то не диявол, а людина душить їх?

Я спинився і подивився на цю злякану немолоду вже жінку. Страх у її очах мав якийсь жовтий колір, наче вона щойно перехворіла на гепатит. Чи, може, то колір очей такий жовтий?

— Звісно, що то людина, — сказав я, сказав якомога твердіше.

— Ви впевнені?

— Так, — підтвердив я. — Певен. Більше, ніж певен.

— Але хто ж то? Хто на таке здатен?

— Не знаю, — сказав я. — Поки що не знаю. Але незабаром дізнаюся. Вірте мені. Через тиждень ви спокійно спатимете.

Я вийшов з подвір’я і раптом відчув, що насправді цієї певності не маю. Не в тому, що це чинить справді людина (в тому я був переконаний), а в тому, що я знайду вбивцю собак. Ось такі собі перші сумніви посіялися.

Щось мене почало бентежити у цій справі. Відсутність якогось ланцюжка у логіці моїх міркувань чи щось інше? Інше? Невже я сумнівався, що це чинить якийсь маніяк? А такий сумнів у мене чомусь росте…

Тепер же, сидячи в холодному готелі, я ще більше не певен у цьому. Аналізи не дали жодних результатів. Ніякої зайвої речовини в крові, ані речовини на подвір’ї, поруч із задушеним собакою. Жодних слідів. Хоча… Капітан Мачульський казав, що на одному з тих подвір’їв було таке враження, наче хтось старанно затер сліди. Подвір’я те було посипане піском.

Я дав завдання капітанові проаналізувати, чим вкриті подвір’я, на яких задушені собаки. Відповідь за півдня змусила мене присвиснути — переважно заасфальтовані чи вкриті щебенем. Отже, вбивця таки не хоче лишати слідів? Завтра викличу з Луцька службового собаку.

…Я лежу на ліжку в темній кімнаті холодного готелю. І несподівано чую, як б’ють об підвіконник краплі. Після майже місяця бездощів’я нарешті пішов дощ? Холодний осінній дощ. Дощ. Якась думка стосується саме його.

«Дощ, можливо, мій союзник, — думаю я. — Ні, дощ змиє сліди. Але якщо й сліди будуть, то що це дасть?»

Якась думка здається от-от завітає до моєї гарячої, незважаючи на холоднечу в кімнаті, голови, але я ніяк не можу її спіймати. Лише чую, як посилюється дощ за вікном.

Зате до мене приходить інша думка — чи вийде вбивця собак за дощової погоди на своє незвичне полювання? Чи впливають опади на дію чогось нерозгаданого (паралізуючий запах, може, ультразвук), яке робить собак безпорадними?

Я сидів і думав, аж доки не зрозумів, що мушу робити. Так-так, вийти і сам пройтися вулицями містечка. Ходити довго, може, й цілу ніч, доки не зустріну вбивцю собак.

Звичка бути передбачливим змусила і цього разу взяти із собою у відрядження парасолю. Отож, я не боявся дощу, не боявся й темряви. Я ходив вулицями Густого Лугу під холодним осіннім дощем. Раз таки зустрів міліцейський патруль, який мав пильнувати, згідно зі спецнаказом, вулиці міста. Патрулів мало бути три, але два інші, либонь, десь ховалися від негоди. Хлопці-сержанти нічого підозрілого не бачили.

Самотню людську фігуру на вулиці я угледів десь так о першій ночі. Досі я лише двічі зустрічав перехожих. Дощова негодиця і страх змушували мешканців Густого Лугу сидіти вдома.

Чоловік (а це була чоловіча фігура) вийшов із бокової вулички і швидко пішов поперед мене. Щось тенькнуло у мене всередині, я поспішив за ним. Мабуть, зачувши мої кроки, він спинився, оглянувся. І не пішов далі, не побіг, як можна було чекати, а рушив мені назустріч. Ми йшли, зближалися — серед ночі, майже в суцільній темряві; і з кожним його і моїм кроком я дедалі чіткіше усвідомлював, але не лише те, що то назустріч мені йде той, розшукати кого я й приїхав до Густого Лугу, а то йде мені назустріч моя власна смерть.

«Може, мені вистрілити першим?» — подумав я.

Але раптом я помиляюся, і цей чоловік зовсім не хотів мене вбити?

А тим часом ми неспинно зближалися. Чавкала грязюка під ногами — єдине, що порушувало цю мертву тишу нічного містечка.

Ми зближалися. Ось я побачив, що він зодягнутий у довгий плащ, а на голові має кепку. Наступної миті він вистрілив.

Коли я розплющив очі, наді мною зовсім низько висіло холодне чорне небо. Де-не-де на тому небі невиразно, крізь рвані хмари просіювалося бліде, ледь помітне світло зір. Ось вони почали збиратися в одну велику, сліпучу зірку.

«Скільки ж я лежу?» — подумав я. — То, виходить, я живий?»

Я розплющив очі, розплющив таки остаточно й побачив прямо над собою, ні, то спершу здалося, що наді мною, я побачив велику тьмяну лампочку. Я спробував поворухнутися й ледве не скрикнув від болю. Ні, я таки скрикнув, але не почув свого власного голосу. Де я і що зі мною?

— Він відкрив очі, — почув я жіночий голос. — Треба покликати лікаря.

Наді мною схилилося чиєсь обличчя. Молодої дівчини. Обличчя, обрамлене білою косинкою. Отже, я в лікарні.

— Хворий, ви мене чуєте? — звертається дівчина, певне, медсестра.

— Чую, — кажу я, але чомусь мені здається, що голосу таки не чути. Мого власного голосу.

— Не чуєте? — дивується медсестра. — Скажіть щось!

«Я чую, але не можу сказати», — хочу я вимовити, але тільки ворушу губами.

Зате я бачу, як медсестра виходить, як вона повертається з лікарем, молодим, виявляється, то черговий лікар, потім заходить і старший, то вже «мій».

«Що зі мною?» — хочу я запитати, але питаю лише очима.

Може, лікар, старший, здогадується, може, читає запитання в моїх очах, бо каже, що мені, очевидно, паралізовано якісь центри в мозку, які відповідають за мову, раз я не можу нічого сказати. Але не варто хвилюватися, раз я прийшов до тями, то налагодиться й мова. Він просить мене поворушити рукою. Правою. Я ворушу, потім ворушу лівою. Ворушу ногами. Це ворушіння з трудом, наче хто гирі поприв’язував до рук і ніг.

— Це нічого, — каже лікар. — Ми вас обов’язково вилікуємо, я певен, що повернеться й мова. Відпочивайте.