Лише на якусь мить я втратила свідомість, беркицьнувшись на землю після удару. Добре, що в основному постраждало праве плече, а не обличчя. Це вже я встигла подумати, коли Олег ніс мене на руках до хати під жалісливі зойки матері. Мати ойкала і озиралася, чи не виглядає десь із-за тину допитлива мордочка сусідки Насті, з якою вічно то сварилася, то мирилася.

«Бідна мама, — подумала я. — Але не бідніша, ніж я сама».

Приємно було відчувати власну беззахисність, як і трагікомічність ситуації, з якої можна було засміятися вголос, але це вже переходило всі межі. Олег заніс мене до нашої кімнати. Обережно поклав на ліжко. Мама спинилася у дверях, делікатно відвернувшись, очевидно, очікуючи, що я одягнуся. Відразу вдягнуся. Я ж не хотіла цього робити. Не тому, що мені так подобалося лежати голою, а тому, що відчула — віднині я справді гола, жодного сенсу вдягатися нема, віднині я буду голою, навіть якщо й одягну на себе сукню, куртку, пальто чи ще десяток вдягачок.

— Фініта ля комедія, — сказала я.

Мама злякано повернула голову. Олег подивився насторожено. Може, вони обоє подумали, що я збожеволіла від того удару?

— Навпаки, видужала, — сказала я. — І нічого не болить.

— І нічого не болить, — повторила я.

Мама, певно, нарешті збагнула, що треба вийти, лишити нас удвох, і зітхнувши, вийшла. Втім, я казала неправду, бо плече таки боліло, пекли подряпини вище грудей і на боці.

Олег простяг мені комбінацію і халата. Лише тепер я завважила, що він хоч до пояса голий, все ж, перш ніж побігти за мною, встиг натягти штани.

— Фініта ля комедія, — сказала я, вже вдягнута, правда, не в халат, а в джинси, які на мою вимогу послужливо подав мій чоловік.

— Що ти маєш на увазі, Любо? — спитав Олег.

— Те й маю, — сказала я. — Гра скінчилася, любий. А втім, любий, — не те слово. Зовсім не те.

Я зробила невелику паузу. Може, якби він сказав якесь слово, якесь несподіване, а може, й чарівне слово…

Олег промовчав, але я уловила в його подиху насторогу. Він був розумним, мій чоловік.

— Річ у тім, що я тебе не люблю, Олеже, — сказала я.

Знову пауза. І мовчання. Він, певно, затявся мовчати.

— Не кохаю, — промовила я, і відчула, що голос мій все-таки ледь-ледь здригнувся. — Як це не прикро казати. Вже пробач, що так трапилося.

— Цей удар справив таке враження? — майже спокійно спитав Олег.

— Ні, — заперечила я. — Хоча, може, й удар. Остання крапля. Краплина. Але вона колись мусила бути.

Цього разу паузи не було. Зате наступні слова належали Олегові.

— Знаєш, — сказав він голосом наче замороженим. — Я це підозрював.

— Підозрював? — Я справді здивувалася. — Отже…

— Я ж відчував, що ти просто дозволяєш себе любити. Хоча іноді й сумнівався в цьому. Ти все ж у ліжку не була колодою, а досить…

— Дякую, — сказала я. — Я справді була досить темпераментною. Мені подобалося з тобою займатися коханням.

— Коханням? — гірко перепитав Олег.

— Ну, не буду ж я казати вульгарних слів, — я спромоглася ледь посміхнутися. — І повинна тобі сказати, що як чоловік ти багато вартий.

— Дякую, — сказав Олег.

І раптом щось здригнулося на його обличчі. Я виразно побачила біль у його очах.

— Вибач, я зробила тобі боляче, — сказала я. — Якщо тобі полегшає, можеш мене побити. Я не чинитиму опору. Хочеш — стану на коліна?

Але він аж ніяк не відреагував на мої слова.

— Навіщо? — запитав Олег. — Навіщо ж ти це зробила?

— Призналася?

— Ні, виходила за мене заміж.

— Тому, що зустріла тебе. Тому, що ти був такий уважний.

— І багатий, — додав Олег.

— О, це вже ні, — сказала я правду. — Ні, як це не прикро, може, для тебе. Я могла б сама себе забезпечити. Останнім часом мої картини навіть дуже добре купували. Ти це знаєш.

— Так, знаю.

— Тоді ходімо снідати.

— Снідати? — він подивився на мене ще з більшим болем. — Після всього?

— Я поки що не збираюся тебе кидати, — сказала я.

— Поки що?

— Ну, може, й ніколи не покину. Але для цього… Для цього треба три речі.

— Кажи, — звелів Олег після невеликої паузи.

— По-перше, аби ти сам був на це згоден. Ти згоден?

— Хоч ти й…

Він, певно, хотів сказати якесь грубе слово, але знову не відважився. Ступив лише крок до мене.

— Хоч ти й завдала мені болю, я згоден. Я тебе люблю.

— Вірю, — сказала я. — І ще раз пробач. Отже, друга умова. Ти вислухаєш мою розповідь. Вислухаєш, не перебиваючи.

— Я вже слухаю, — сказав Олег.

— Добре. Але я не хочу тут розказувати.

— А де? — спитав Олег.

— У місті, — сказала я. — Ми пройдемося містом, ніби тим, що я прожила і про що маю тобі розповісти. Коли вже розповім, то й про свою третю умову розкажу. Якщо у ній буде потреба.

— Буде потреба, — повторила я після невеликої паузи, наче відлуння власного мого голосу, чи, може, й душі.

Відлуння душі, ха. Я почула надворі ще чийсь голос. Певно, сусідка. Може, й бачила мою гонитву голяка. Чи голяком. «На голякові», — посміхнулася я.

— Ходімо, — сказав Олег.

— Ходімо, — сказала я.

Ми вирушили. Надворі чемно привіталися із сусідкою, я дізналася, якою красунею стала останнім часом.

Сонце виглядало з-за саду і просило мене дарма не вивергати душу. Я й сама розуміла, що то заняття непотрібне й нікчемне, але, сказавши «фініта ля комедія», треба було цю комедію довершувати. Завіса, панове.

Ми пройшли, точніше, начеб проткнули, це місто аж до лугу за ним, який начеб виправдовував назву нашого містечка, бо трава на нім влітку справді була густою. Тепер виростала отава, у мене є картина «Отава», рання, ще школярська, — жмуток трохи піджовтілих стебел обіч старої стежки. Я вже й тоді вміла образно мислити, от яка біда.

А ми пройшли через місто і місто пройшло через нас. Мені здалося, що пронизують не лише погляди з-за парканів, з вікон і садків, а й роки, що покірним собачам біжать за нами.

— Що ж тобі розказати, Олеже? — поцікавилася я, коли ми пройшли пів нашої вулиці.

— Що хочеш, — у голосі Олега оселився чорний птах.

І я розповіла. То була розповідь про звичайну дівчинку зі звичайного провінційного містечка, яка росла й ходила до школи, більш-менш пристойно вчилася і любила, як не дивно, грати з хлопцями у футбол, а хлопці, якщо й брали в гурт, то довіряли їй роль воротаря й немилосердно били по колінах, як я підозрювала якийсь час, навмисне.

Але дівчинка, втім, була й незвичайна, бо все більше й більше росла у ній любов до малювання. Навіть не любов, а жадоба, спрага відтворити на папері все довкола побачене — дерева, будинки, вулиці, людей, небо, стебла трави й старі дерева в саду. Мати… Мати спершу вважала те дурним заняттям, яке жодної користі не приносить, вона палила й рвала мої малюнки, вона бачила мене бухгалтером у нашому споживчому товаристві, а то й у міській раді, то було достойне заняття для її доньки, хай і не відмінниці, але ж не такої трієчниці, не безнадійно тупої (не мої, материні слова), як моя старша сестра.

Але не будемо про матір, Олеже, не в ній суть, суть у тому, хто помітив і підтримав ті мої потуги, мою пристрасть, зрештою, моє ще підсвідоме, дитяче бачення й сприйняття світу. Ти вже знаєш, що то був мій вчитель малювання Платон Васильович Лемещук. Як він підтримував ті мої перші потуги, заохочував мою пристрасть, захищав перед матір’ю, зрештою, послав мої ще дитячі малюнки на виставку за кордон! Так, мені пощастило народитися так вдало, що вже на час мого «творчого зростання» сумнозвісна «залізна завіса» хоч і не впала зовсім, але вже мала відчутні щілини. Крізь одну з тих щілин і проникли мої картини, опинилися аж у Канаді, а звідти прийшло повідомлення, що вони визнані найліпшими, а я — лауреатка. Як я шалено раділа, стрибала мало не до стелі, нарешті визнала мій талант і потрібність малювання мама, я мала перший солідний (аж триста доларів) заробіток, полотно, фарби, мене не гнали полоти город чи виганяти до ставка гусяче юрмище. Я поринула у той світ, який був моїм, до останку моїм, я його почала створювати начеб заново, і тоді й почав народжуватися той «оригінальний стиль», про який вже пишуть мистецтвознавці.