Я знайшла його на веранді літньої пивниці — він сидів і жлуктив пиво. Я знала, що він любить пиво «Львівське»; і він вже встиг його настільки полюбити, що поруч стояли дві порожні пляшки, а він допивав третю.

— Добрий день, — привіталася я. — Може, пригостиш пивом?

— Чому б і ні? — сказав мій убивця собак. — Для гарної дівчини не шкода і чогось суттєвішого. Може, вип’єте вина?

— Ні, — сказала я. — А от пива вип’ю.

Він пішов і приніс пляшку пива. На веранді сиділи ще два місцеві п’янички, зайняті своєю розмовою.

Я налила собі пива у пластмасову склянку і випила. Заглянула в сумку, що стояла на стільці.

— Цікавитеся? — спитав він. — Я дрібний торговець. Так, усілякий дріб’язок. Навряд чи таку потрясну дівчину, як ви, зацікавить.

Я подумала, що на веранді все ж не варто говорити. Тому відпила ще трохи пива і сказала, що почекаю його на вулиці.

Ми вийшли разом. Сонце зависло високо в небі, й було не по-осінньому тепло.

— Ти вільний, — повідомила я. — Я звільняю тебе. Повертайся до Києва. Туди я перекажу тобі дві тисячі доларів. Більше не можу. І пробач, що дурила тебе. Та ти вже знаєш, хто я насправді. Знаєш, авжеж?

— Ні, — сказав він. — Уперше вас бачу.

— Вперше? — витріщилася я.

— Так, вперше. І не розумію, про що ви говорите, — сказав він.

— Вибач, — сказала я. — Вибач, що тебе дурила. Я не Венцеслава.

— Венцеслава? — Убивця собак дивився здивовано. Щиро здивований. Але я бачила, що в глибині його сірих (сірих, як у графині?) очей зачаївся біль.

— Венцеслава. Дивне ім’я. Схоже на польське. Воно вам би пасувало.

Ми пройшли ще кілька кроків. Я відчувала, що мені стає знову холодно. Дуже холодно. Майже по-зимовому. Я шукала слів і не знаходила їх. Наче позабувала геть усі слова.

— Я винна. Дуже винна. Це була дика авантюра. Я вже вилікувалася. Прости, що дурила тебе. Що змусила стати убивцею собак.

Він спинився. Поглянув байдуже, мов справді не знав мене.

— У цьому місті хтось справді вбиває собак — це очевидно, — сказав тихо. — Але те, що ви чомусь хочете приписати це мені, — дивно. Це не робить вам честі. Пробачте, мені треба йти. Я мушу до кінця дня ще дещо продати. Ви справді вродлива, але… — пройшовши ще трохи, він оглянувся, — але якась дивна. Здається, ми знайомі? Може, ви й справді хочете зі мною познайомитися? Тільки от щось сьогодні в мене до знайомств нехіть. Навіть з такими вродливими дівчатами, як ви.

Він пішов. Я не могла його зупинити. Чи він і далі вбиватиме собак, я не знала. Піти і признатися? Я вже знала, що цієї ночі загинув ще один пес. І що вночі важко поранено чоловіка, який приїхав до міста розслідувати справу із вбивством собак. «Хто я?» — спитала я себе.

Я стояла посеред міста, де народилася й виросла. Колись у ньому жила інша жінка. Я так хотіла бути схожою на неї. Щоб бути остаточно схожою, не вистачало зовсім небагато. Великого гріха. А може, й божевілля. А може, очищення душі. Я не знала, чого саме. Думки мої сплуталися в хаотичний клубок.

Чоловік, якого я так підло обдурила, віддалявся від мене. Він вже ніколи не буде моїм. Ніколи. Як і той, кого я досі люблю. Досі кохаю. Кохання до якого я не можу собі простити.

«Я зараз піду додому, — подумала я. — Додому, до Олега і мами. А завтра поїдемо з цього міста, і я вже ніколи до нього не повернуся. Не повернуся. Ніколи».

Я йду крізь місто, молода і вродлива. Місто, до якого я не повернуся, кажу я собі. Думка така нав’язлива, що я розумію — позбутися її буде нелегко. «Нелегко», — повторюю я подумки.

Я згадую про нашу першу зустріч із цим чоловіком. Не важко було здогадатися, що він майже відразу й закохався в мене. Що ж, я теж доклала до цього певних зусиль — поглядом, посмішкою, порухом вуст і навіть мізинцем, вміло відставленим від фужера.

Далі була гра, коли я то зникала, то знову з’являлася — фантом, зірка, що раптом впала з неба, щоб освітити життя й водночас його спотворити, друга Венцеслава, якій судилося перевершити першу. Гра втягувала й мене саму, але тільки до того моменту, доки я не зрозуміла, що можу ліпити з цього чоловіка все, що хочу. Тоді я й запропонувала стати йому вбивцею собак. На той час я вже вичитала у старовинній книзі рецепт суміші, яка паралізує волю тварин, ледве вони починають вдихати своїми ніздрями її запах. Суміш була виготовлена із собачих залоз, мозку, з додаванням настою кількох трав. Рецепт із XIV століття, а може, й давніший.

І ось я хотіла припинити це божевілля, бо вилікувалася і від нього, і від себе самої, своїх фантомів і почуттів. Та це виявилося неможливим, задум реконструювати те, що сталося в цьому ж містечку 1762 і 1526 років, вийшов з-під мого контролю.

«А я сама?» — питаю я себе.

«Я сама?» — питаю вдруге.

Хтось до мене вітається і повертає до реальності. Я ледве не скрикую — переді мною стоїть Платон, Платон Васильович, мій вчитель. Шепчу щось у відповідь, відвожу погляд від його сутулуватої постави у старому, певно, кілька разів випраному костюмі.

— Чого ви не були на моєму весіллі? — шепочу я зовсім не те, що хочу сказати.

Він щось відповідає, здається, що був хворим.

«Але ж я вас не запрошувала», — хочу сказати я, але не можу вимовити жодного слова, повертаюся, хочу йти геть, але ноги мене зовсім не слухаються, я стою довго, дуже довго посеред вулиці.

Підсудна: Пане суддя, я абсолютно нормальна, і прошу це собі занотувати. Що б там не казали ті коновали, ті ветеринари, горлорізи, я нормальна, пане суддя. Ваша тюрма мене зовсім не лякає, в дупі я мала ту вашу тюрму, не лякайте, бо вже нічого не страшно. Страшно було тоді, коли я виходила ночами на вулиці, боячись, що можу зустріти убивцю собак.

Суддя: Навіщо ви виходили?

Підсудна: Цікаве питання, пане суддя, але я не маю, повірте, не маю на нього відповіді. Щось мене туди кликало, змушувало вставати (бо звечора я лягала рано, щоб виспатися), вдягатися і, тремтячи, відчиняти спершу двері, потім хвіртку. Я знаю, пане суддя, що в місті мене вважають ненормальною, божевільною Мартою Ткачихою, так вони вважають; мені навіть було вигідно, аби так думали; всіма відкинута, я вважала себе, я почувала себе вільною. Я могла робити, що завгодно — спати вдома цілий день, говорити на вулиці чи в крамниці все, про що інші мусили мовчати, навіть стати і, вибачте, сходити до вітру посеред вулиці, й ніхто мені ніц не скаже, бо я божевільна. То розкішне відчуття, пане суддя…

Суддя: Говоріть по суті.

Підсудна: По суті… Суть втому… Добре, спершу по суті. Але їх дві, пане суддя, тих сутей. Чи суттів? Як правильно, пане суддя?

Суддя: Розповідайте, чому ви обмовили Григорія Бутмерака?

Підсудна: Чому обмовила? Бо вони так хотіли.

Суддя: Вони? Хто вони?

Підсудна: Вони — це всі. Всі, хто боявся того душителя собак, хто тремтів ночами, аби він не прийшов і не почав душити їх самих, а не тільки їхніх собачок. Та хіба ви не знаєте, який страх, яка жахлива істерія оповила наше містечко?! Страх витав над містом і роз’їдав душі, він був схожий на великого хижого птаха, який поглинає свої жертви, роздирає їх після того, як уполював, великими чорними лапами з гострими пазурами і з насолодою пожирає.

Суддя: Я просив би вас…

Підсудна: Не перебивайте, бо нічого не скажу. І не дивуйтеся, що я знаю такі слова. Це тепер кажуть Марта — бомжиха, а колись я була вчителькою. Тільки не в цьому задрипаному містечку, де я народилася й виросла і куди вернулася доживати, а в Києві. У Києві, пане суддя, а втім, ви це знаєте. Так-от, я хотіла їх позбавити від страху і тому вказала на того нещасного Гриця. Вони хотіли мати жертву і вони її отримали.

Суддя: Якщо ви це зробили свідомо, то навіщо? Чи усвідомлюєте ви, що вас можемо звинуватити у навмисному вбивстві?

Підсудна: Авжеж, усвідомлюю, пане суддя. І хочу, щоб ви зрозуміли, що я усвідомлюю. Жертва мусила бути. Тільки так вони могли заспокоїтися. Завважте, що Григорій Бутмерак був розлученим, самотнім, дітей не мав, мати померла — о, пане суддя, я дуже ретельно добирала їм жертву — тут у мене совість чиста. Вони все одно когось убили б, можете не сумніватись.