За ніч у саду осипалося ще більше листя. Між деревами гуляв уже вітер. Сонце пронизувало сад і відбивалося в моєму вікні.

«Цікаво, як би оцінила мою сьогоднішню роботу Люба?» — несподівано подумав я.

Я раптом побачив, як вона виходить з моєї оселі, тоді, після єдиної, проведеної нами разом, ночі.

Вона мовби йшла через сад, хоч тоді Люба просто вийшла на подвір’я, далі — на вулицю.

Я побачив, як вона торкається своїми довгими наманікюреними пальцями гілок дерев, стовбурів, переходить від одного дерева до іншого, наче чогось шукає.

«Чого ти шукаєш?» — хотів спитати я і отямився.

— Треба вмиватися, — сказав я вголос. — Я зараз принесу води.

І тут я побачив маленького собачку, який біг садом. Собачка був рудий і кошлатий і, судячи з його зовнішнього вигляду, бездомний. Він зупинився зовсім близько біля мене і жалібно зиркнув жовтим оком. Другого було майже не видно — воно сльозилося, затулене чи то синяком від удару чи якоюсь болячкою.

— Хочеш їсти? — спитав я. — Зачекай, зараз щось принесу.

Та коли я вийшов зі шматком ковбаси й хліба, собачки в саду вже не виявилося. Даремно я його кликав. Може, собачка подумав, що я пішов по знаряддя убивства? Я обійшов увесь наш сад, вийшов на вулицю. Малого кошлатого собачки ніде не було.

І тут до мене навідалася химерна думка — а чи зміг би я не лише нагодувати, а й приголубити, цю, без сумніву, хвору й нещасну тваринку? Чому він став бездомним, цей песик? Випадково він приблукав до нашого саду чи це був якийсь знак мені? «Ха, знак», — саркастично посміхнувся я, але прогнати підступних, абсурдних думок не зміг. Та чи абсурдних?

Надвечір того ж дня я знову навідався на майдан. Але скільки не вдивлявся, ніякого обличчя на ясені не побачив. Приходив я ще кілька разів — і при заході сонця, і вранці — нічого. Тільки дедалі більше з ясена опадало листя. І просвічувалася далина — здавалося, аж до самого неба, наближуючи до ясена обрій.

Найдивнішим було те, що раптово припинилися нічні вбивства собак. Їх уже не було ніч, другу, третю, четверту, тиждень, другий. І мешканці Густого Лугу повірили, що лихо зникло, кудись пішло, так само незбагненно, як і з’явилося.

Спочатку з’явилися чутки, що вбивцю все-таки знайшла міліція — чимало людей в погонах і без них з райцентру і Луцька наводнили містечко. Але дійсність виявилася прозаїчнішою, про що я довідався від знайомого слідчого з райвідділу внутрішніх справ, котрий колись купив у мене один з пейзажів — на ньому, до речі, було зображено частину майдану з ясеном.

За словами цього капітана, до міліції добровільно з’явився якийсь чоловік, начебто аспірант університету з Києва, який признався, що саме він душив собак. За його словами, він вирішив повторити експеримент із убивством собак, який уже двічі відбувся в історії — в роках 1526 і 1762-му. Він мовбито знайшов старовинний рецепт суміші, за допомогою якого й паралізував собачок. Вдихання цієї суміші вже на відстані позбавляло їх будь-якої здатності до опору. Аспірант — губитель собак — навіть подав ту формулу на вимогу правоохоронців. Розповів, як виходив ночами на своє містичне полювання. Все виглядало логічно, але знайшовся доскіпливий слідчий, який спробував приготувати суміш за рецептом і випробувати її дію. Жодного впливу на собак вона не мала. До справи підключили хімічну лабораторію — спочатку обласної міліції, потім університету. Взялися за справу й фармакологи. Робив приготування суміші й сам кандидат у злочинці. Ефект був нульовим. Так, до суміші входили, окрім кількох трав та ще борошна з кісток корів, й отрута, й наркотик, відомий у середньовіччі, який був здатен викликати доволі сильні галюцинації, але, щоб дати виготовлену суміш псиськам, треба було принаймні підійти близько до кожної окремої конкретно взятої собаки. При випробуванні дії суміші собаки, як розповів з посмішкою слідчий, вели себе цілком нормально, тобто гарчали на чужинця. Перевіряли і того дивака, чи він, бува. не псих? Виявилося — ні. Все ж його мусили відпустити за недоведеністю злочину, тим більше, що за місцем навчання він характеризувався тільки позитивно. Чому він себе обмовляв, так і не зміг пояснити. Чи не захотів.

Тим часом на зміну осені прийшла календарна зима. Спочатку вона полякала невеличкими морозцем і сніжком, та тонкий білий килим виявився неміцним і швидко розтав. Майже цілий грудень та половину січня стояла слякотлива, схожа більше на пізньоосінню чи ранньовесняну погоду. Таку погоду я переживав особливо нестерпно. Дні здавалися тягучими, мовби час завмер на місці. Мої спроби знову вернутися до живопису нічого не дали. Полотно й картон викликали відразу, фарби ще більше. Коли ж я пересилював себе і починав щось виводити, працюючи чи то на власному подвір’ї, на полі чи на лузі, то виходили тільки неприродні стовбури дерев-потвор, схожі на вигин тіла змії, що намагалася відірватися від землі. Я розучився використовувати кольори, які тепер виходили на диво бляклі. Наче хто невидимий водив моєю рукою і спотворював усе, що я щиро прагнув відтворити на полотні.

Отож, із живописом було покінчено — це я збагнув після одного із невдалих сеансів — раз і назавжди. Лишалися уроки в школі, з настанням весни — допомога Марії поратися на городі, поїздки до батьків, брата, сестри. Щось обірвалося в моєму житті, воно стало схожим на рух машини, у якої раптом зіпсувався двигун, та вона все ще рухається з гори. Котиться і хтозна-коли зупиниться, бо гора не крута, зате довга.

В один із дощових грудневих вечорів до мене завітала Марія. Прийшла, щоб сказати, що виходить заміж. Їй, бачите, запропонував стати законною жінкою колега по роботі, вантажник із залізничної станції, де Марія працювала донедавна касиром. Він молодший від неї на цілих десять років, уже був одружений, розлучений, має двох дітей, платить аліменти.

— Що мені робити, Платоне? — питала Марія і дивилася на мене якось благально і вичікувально водночас.

— А ти як гадаєш? — спитав я.

— Я не знаю, я нічого не знаю, — Марія заломила перед собою руки.

— Він тобі подобається?

Вона помовчала, а тоді зиркнула на мене з докором і навіть ненавистю. Але чим я завинив перед нею? Втім, я знав — чим. Але жодних слів у мене не було — це я відчував гранично чітко. Принаймні, тих, яких моя колишня коханка, що так і не стала дружиною, могла очікувати.

— Він, звичайно, сильний, ти ж знаєш, здоровий і на свій вік не видається, — розмірковувала Марія. — Хоч і п’є багато. Забагато п’є і я боюся…

Вона все ж не доказала, чого боїться. Та я розумів і так — боїться, що той Петро, як звали кандидата в чоловіки, пити не перестане. Але очевидно й те, що якась надія, що вона зуміє на нього вплинути, у Марії була.

— Розумієш, Платоне, — сказала вона, — мені від тебе нема чого приховувати, тому скажу, як є, — думаю, що Петрові просто нема де жити, бо ж його Ганя прогнала. От він до мене клинці й підбиває.

— А ти? — спитав я.

— А що я? Що я? — Марія раптом вибухнула. — Ти знаєш, скільки мені літ? Ти знаєш, що мене чекає? Ти знаєш, скільки самотніх жінок у нашому Густому Лузі? А моя сестра, яка у Володимирі так само доживає віку одна-однісінька…

Що я міг їй сказати у відповідь? Ніяких почуттів до Марії як до жінки у мене вже не було. Не тому, що вона старша від мене, хоч, може, то й була одна з причин. Розумом я міг збагнути, що мені теж потрібна чиясь підтримка, що поруч Марії я почував би себе набагато затишніше. А так мене чекала ще більша самотність, адже тепер вона вже навряд чи буде мені готувати їсти й прати. І все ж я не міг вимовити заповітних слів. Тих слів, яких, я знаю, вона від мене чекала. Може, в мені жила якась власна, моя потаємна надія?

— Чому бути, того не минути, — сказала наостанок при тій розмові Марія. — Може, й він мене покине, може, я його прожену, а може, й будемо жити, як люди…

За тиждень після того Петро перебрався на Маріїну половину нашого будинку. При ньому була невеличка обдерта валіза. А за тиждень після Різдва Марія справила з нагоди одруження скромну вечірку — дві її колишні подруги по роботі з чоловіками, два товариші Петра по роботі з жінками, сестра, ще п’ятеро чи шестеро родичів, сусіди, брат Петра з дочкою і зятем. І я, звісно. Я подарував новому подружжю два набори — фужерів і чашечок до кави. І маленького, вишитого руками моєї сестри, рушничка. На щось більше моя фантазія не спромоглася. Петро дивився на мене спідлоба, очевидно, знав, ким я був для Марії в минулому.