«Я ж тебе не вчив цьому», — ледве не зойкнув я.

Я просто дав їй ляпаса. Дзвінкого, хоч і не дуже розмашистого.

— Спасибі, — сказала вона.

— Будь ласка.

— До побачення.

Вона пішла серед ранку, безсоромно, виклично, хоч до парканів вже поналипало повно сусідок, не думала ні про себе, ні про мене. Тільки лишила краплю гіркоти. І вбила, ні, швидше не вбила, а випередила мій задум, моє бажання, з яким я прокинувся… Я хотів запропонувати їй стати моєю дружиною.

Тепер я розумію, яким недоладним, смішним було це бажання. Аякже, смішним і недолугим. Вперше за навчання мені заплатили (бо хто такий учитель малювання, це ж не англійська чи математика), до того ж так несподівано і пристойно. Більше, ніж пристойно. Люба була дуже вправною в коханні і надто досвідченою, як на свої роки, надто досвідченою і дуже вміло вбила в мені почуття до неї. Ті почуття, які через два роки зуміла розбудити Інга.

Я побачив її майбутнього чоловіка, коли здійснив своє справді останнє ідіотське бажання щодо Люби. Я вирішив викрасти у неї свій автопортрет. Взагалі-то я майже чистий пейзажист, хоча за своє життя й написав з десяток натюрмортів і півтора десятка портретів. Серед тих портретів було і чотири автопортрети. Один з них висить у мене в кімнаті, ще один — в сусідній, але вже в Марії, третій я подарував мамі, а четвертий — «моїй улюбленій учениці Любі». Саме так я й підписав, коли вона перед від’їздом в художній інститут, чи як тепер його називають — художню академію, сама попросила мене його подарувати. Однак вона не забрала його із собою, а лишила у своїй дівочій кімнаті, про що мені сама ж і розповіла. Казала, буцімто любить, вертаючись до рідної домівки, заходити до своєї кімнати й зустрічатися насамперед з моїм поглядом.

Це справді був чи не найкращий із моїх автопортретів. Написаний десь з десяток років тому, він зображав мене ще не старого, але з невеликими острівками суму в очах, змужнілого, але ще не позбавленого надій та ілюзій. Я, звісно, трохи себе прикрасив, але ж цей портрет тільки мені й призначався. Однак Люба його запримітила і з двох, які в мене лишалися на той час, вибрала саме цей.

Я 6УВ колись давно в них удома, ще тоді, як умовляв Любину матір віддати дочку до художньої школи, і знав, де знаходиться Любина кімната. Колись у ній жила ще й старша сестра Люби, яка вже років сім, як вийшла заміж.

Будинок їхній примостився майже на краю вулиці, далі була ще одна хата і починалися приміські городи. Я на всяк випадок пройшов аж до кінця вулиці, постояв, вдивляючись у пейзаж, що відкривався переді мною, начеб вибираючи натуру, як і насправді любив робити під час своїх численних мандрівок окраїнами Густого Лугу.

А далі було те, чого я уявити навіть не міг. Я пробрався до вікна її кімнати — щось мене підштовхнуло до цього — і оглянув цей дитинний прихисток моєї нездійсненної мрії. Тієї, що я кохав чи мріяв покохати. Моєї найталановитішої учениці. «Талановитої уяви». — не стримався я, щоб не сказати собі зараз.

Я побачив чепурну кімнату, всуціль обвішану картинами — ними була заповнена і стіна, що торкалася Любиного ліжка, і частина протилежної стіни, яку не закрила шафа з одягом, і стіна біля дверей. Частину картин я знав — то були роботи «моєї найкращої учениці» ще зі шкільних років, кілька, вочевидь, її ще студентських робіт, адже стиль не змінився, лише вдосконалився — суміш наївного примітиву, бурхливого, навіть викличного буяння барв, ламаних штрихів і абстрактних, ніби навмисно (а може, так і було) аскетичних фігур, здавалось, недоречних у цих картинах, але які й створювали свій неповторний колорит. «Півень перед плахою», «Вулиця в очікуванні дощу», «Самотня мавка на Місяці» — я знав ці роботи і був здивований, що вони знаходяться не в якомусь салоні, не в чиїйсь приватній колекції, на що, безумовно, заслуговували, а тут, у маминій хаті, в кімнаті, до якої вона навідувалася раз чи два на рік і де картини ніхто не міг належно поцінувати.

Були тут і незнайомі мені роботи, явно інших художників. Абстрактні, реалістичні і напівреалістичні, з різною технікою виконання й стилем. «Швидше за все, роботи її товаришів-студентів», — подумав я.

Мій автопортрет висів у центрі своєрідної експозиції над її ліжком. Він був явно чужим, цей допотопний малюнок, виконаний кольоровими олівцями, з невеликими акварельними мазками в глибині картини — так я відтворив фон вулиці, на якій жив. Я мовби фізично відчув, як йому незатишно тут, серед модерних сусідів, цього зухвалого розвою фарб і фантазії.

Ще не усвідомлено я торкнувся вікна, яке виявилося незачиненим. Ось я вже й у кімнаті, заповіднику дівочості, що вже таким перестав бути. Зняти автопортрет зі стіни теж було не складно — він висів на єдиному цвяшку.

Я вже хотів покинути Любину кімнату, коли погляд мимоволі упав на ледь причинені дверцята шафи. З них виглядало щось рожеве, ніжне, обрамлене мереживом. Я відчинив дверцята і побачив кілька різнокольорових комбінацій, навішаних на плечики, за ними літні платтячка, з відкритими плечами, на бретельках, з короткими рукавами. Підштовхнутий невідомо якою силою, я кинувся до шафи, схопив одну з комбінашок. Ніжність дорогої, майже невагомої тканини обпекла мої пальці. Обгорнувши комбінацією картину, я засунув її за пазуху і кинувся до вікна.

За вікном стояла вона і дивилася на мене. Коли я торкнувся її своїм поглядом, то не побачив ув очах ані здивування, ані жаху, ні відрази, що мав би побачити. Очі її сміялися, з них випурхували сотні барвистих метеликів, яких ставало щораз більше. Ті метелики влітали до кімнати й з усіх боків обсідали мене. Я зрозумів, що от-от, за якихось дві-три хвилини, вони обліплять і задушать мене.

— Олеже! — покликала Люба голосно. — Йди-но сюди. Швидше! В нашій хаті — злодій.

Заціпенілий, я за якусь мить побачив Любиного чоловіка. Він був міцний і високий, спортивної статури, коротко пострижений, з-під картатої теніски випирали сильні загорілі руки. Для нього нічого не вартувало застрибнути через вікно до кімнати й обхопити мої плечі залізними пальцями. За ним у кімнату влізла й Люба, вдягнута у прозору білу кофтину в чорний горошок та білі шорти. Мене обшукали, дістали з-за пазухи неспростовні речові докази. Наречений Люби дав добрячого штурхана, і тут я нарешті почув його низький начебто байдужий голос:

— То що будемо робити з цим чмуриком? Здамо в міліцію? Чи відлупити його? — Оскільки Люба дивилася кудись за вікно і не відповіла, він запитав:

— Ти його знаєш?

— Так собі, один наш міський блаженний, — Люба повернулася до мене і подивилася знову майже весело. — Сенсу віддавати в міліцію нема. Там його все одно відпустять. Відлупцюй його та й усе. Тільки не руками, а то ще покалічиш. Візьми ліпше мого паска.

Вона дістала із шафи широкого, навіть елегантного коричневого паска, оздобленого бляшками і заклепками.

— Тобі не шкода його? — спитав наречений.

— Паска чи злодюжку? — уточнила Люба.

— Звичайно, паска, — тепер вже засміявся Олег.

— Все одно я його збиралася міняти, — сказала Люба і пішла до дверей.

Там, вже в дверях, вона оглянулася. Мабуть, думала, що я щось скажу. Я мовчав. Єдине, що справді не мало сенсу в цій ситуації — це моя мова. Принаймні, для мене.

— На коліна, бидло, — наказав Олег.

Від його грубою штурхана я справді опустився на коліна. Екзекутор закинув сорочку мені на спину. Наступної миті спину обпік удар, потім другий. Бив він сильно і безжалісно.

«Невже він такий дурний, що не впізнав мене на автопортреті?» — подумав я.

Ні сорому, ні досади, ні ще якихось почуттів, коли екзекуція закінчилася, я не мав. Пекла побита спина, але начеб не в мене. Я отримав десь ударів тридцять, а може, й більше, надто пізно я почав по-справжньому рахувати. Найбільше я боявся, щоб Люба не повернулася. Ще було б гірше, якби, виходячи з дому після екзекуції, я зустрів Любину матір.