— Гайда, гайда! — шепотів вражений жахливою картиною Хоббі.— Треба звідси вибратись!

Негр ухопився за ремінь Хоббі й, упираючись непошкодженою ногою, як міг поповз за ним. Так вони пробиралися разом крізь хаос стовпів, трупів і каміння — туди, звідки долинали зойки і тваринні крики.

— Хоббі! — стогнав негр, схлипуючи від страху.— Містере Хоббі, the Lord bless your soul [63], не кидайте мене тут, не кидайте! О Lord, mercy...[64] У мене там дружина і двоє маленьких діток... Не залишайте бідного негра! Згляньтеся наді мною!

Бурильна машина горіла й кидала в темний хаос яскраві, лиховісні відблиски та чорні, хисткі тіні. Хоббі мусив пильнувати, щоб не наступити на тіла та голови, які виглядали з-під каміння.

Зненацька між двома перекинутими залізними візками з'явилася постать, чиясь рука потяглась до Хоббі, і він відсахнувся. На нього дивилося божевільне обличчя.

— Чого тобі треба? — запитав смертельно наляканий Хоббі.

— Вийти звідси! — прохрипіла постать.

— Геть із дороги! — гримнув Хоббі. — Вихід в іншому боці!

Вираз обличчя не змінився, але постать повільно відступила вбік і, не проронивши більше жодного звуку, зникла, так ніби її проковтнула купа сміття.

У голові Хоббі проясніло, і він спробував зібратися з думками. Опіки завдавали болю, з лівої руки сочилася кров, але загалом він був цілий. Хоббі пригадав, що Аллан послав його з дорученням до О'Ніла. Ще за десять хвилин до вибуху вони стояли з рудим ірландцем біля візків з камінням і розмовляли. Потім він, Хоббі, поліз у бурильну машину. Навіщо — цього вже не пам'ятав. Не встиг він залізти до машини, як підлога під ним зненацька захиталася. Хоббі побачив пару вражених очей — а потім уже нічого не бачив. До цієї миті він пригадував усе, але як знову вибрався з бурильної машини — це була для нього загадка. Може, його викинуло вибухом?

Тягнучи за собою негра, який усе стогнав і голосив, Хоббі обмірковував становище. Безнадійним воно йому не здавалося. Якщо пощастить дістатися до квершлагу, де вчора лежав труп монтера, можна вважати себе врятованим. Там є чим перев'язати рани, є кисневі апарати, аварійні ліхтарі. Хоббі добре пам'ятав, що Аллан перевіряв ті ліхтарі. Квершлаг лежав праворуч. Але скільки до нього миль — три, п'ять? Цього він не знав. Якщо він туди не дістанеться, то задихнеться, бо дим з кожною хвилиною стає все густішим. І Хоббі відчайдушно повз уперед.

Несподівано зовсім поруч він почув голос, що через силу кликав його на ім'я. Хоббі спинивсь і, важко хекаючи, прислухався.

— Сюди! — прохрипів голос.— Це я, О'Ніл!

Так, то був О'Ніл, здоровань ірландець. Звичайно його тіло займало дуже багато місця, але тепер він сидів, затиснутий між двома стовпами, і вся права щока в нього була заюшена кров'ю. Ірландець увесь посірів, так наче його посипали попелом, а очі горіли червоним, болючим вогнем.

— Мені кінець, Хоббі! — прохрипів О'Ніл.— Що сталося? Мені кінець... Які жахливі муки!.. Пристрель мене, Хоббі!

Хоббі спробував відсунути балку вбік. Він щосили вперся, але раптом чомусь повалився на землю.

— Не варто, Хоббі,— промовив О'Ніл.— Мені кінець. Як боляче!.. Пристрель мене й рятуйся сам!

Так, О'Нілові був кінець. Хоббі це бачив. Він дістав з кишені револьвер. Йому здалося, що револьвер важить цілий центнер,— Хоббі його ледве гримав.

— Заплющ очі, О'Ніл!

— Навіщо, Хоббі?..— О'Ніл гірко посміхнувся.— Скажи Макові, що я не винен... Дякую, Хоббі!

Дим їв очі, але відблиски вогню ставали дедалі тьмянішими. Хоббі вже сподівався, що пожежа погасне. Тоді небезпека минула б. Та раптом пролунали два короткі, сильні вибухи. «Підривні гільзи»,— промайнуло в Хоббі.

Довкола відразу посвітлішало. Один із високих стовпів був охоплений яскравим полум'ям, і від нього в усій штольні стало видно. І тоді Хоббі побачив, як одні постаті вилазили з-під уламків, інші повільно, крок за кроком пробиралися вперед. Брудні голі спини та руки у відсвітах вогню здавалися жовтими, як сірка. З-під каміння долинали крики й стогін, витикалися й махали, підкликаючи до себе, руки з посудомленими пальцями, а збоку рвучко здіймався і щоразу знов осідав шар щебеню.

Хоббі безтямно повз далі. Він задихався. Піт скапував з обличчя, від напруження Хоббі мало не зомлівав. На руку, що виткнулася з купи сміття і спробувала схопити його за ногу, він не звернув увагу. Байдуже переступив через річку крові, яка стікала зі стелі. «Скільки ж у людини тої крові!» — подумав Хоббі. Щоб не збочувати з дороги, він переповз через труп, який лежав ницьма.

Негр, якого доля накинула йому цієї страшної години, обхопив його руками за шию, плакав і вив від болю та страху. Час від часу він цілував Хоббі в голову й благав не кидати його.

— Мене звати Вашінгтон Джексон,— хрипів негр.— Я з Афін у Джорджії. Мою дружину звати Аманда Белл, вона з Данієлсвілла. Три роки тому я найнявся на роботу в тунель, носив каміння. У мене двоє дітей — шість років і п'ять років...

— Заткни пельку, хлопче! — гримнув Хоббі.— І не чіпляйся так за мене!

— О, містере Хоббі! — влесливо промовляв Джексон.— Люди кажуть, що ви добрий... О, містере Хоббі...— І він поцілував Хоббі в голову і вухо.

Та коли Хоббі вдарив негра по руках, той зненацька оскаженів: він подумав, що Хоббі хоче його позбутися. Джексон щосили зціпив руки навколо шиї Хоббі й прохрипів:

— Думаєш, Хоббі, що покинеш мене тут здихати?! Думаєш... Ой! — І він, голосно зойкнувши, повалився на землю, бо Хоббі натис великими пальцями йому на очі.

— Хоббі, містере Хоббі! — верещав Джексон і, схлипуючи, простягав до нього руки.— Не кидайте мене, заклинаю вас ім'ям вашої матері, вашої доброї старої матері...

Хоббі задихався. Його груди були ніби в лещатах, тіло здавалося довгим, задублим, і він уже думав, що настає його кінець.

— Ходімо, дідько б тебе взяв! — промовив він, коли нарешті перевів дух.— Треба пролізти під цим поїздом! Але якщо схопиш мене за голову ще раз, я тебе вб'ю!

— Хоббі, добрий містере Хоббі!..— І Джексон, стогнучи та скиглячи, тримаючись однією рукою за ремінь Хоббі, повз за ним далі.

— Hurry up, you idiot! [65]

Скроні у Хоббі, здавалося, ось-ось луснуть.

На відстані трьох миль штольня була цілком зруйнована, завалена стовпами й камінням. Повсюди повзали люди — поранені, закривавлені — і з криками, плачем або й мовчки, важко дихаючи, пробиралися якомога швидше вперед. Вони перелазили через перекинуті вагони з камінням і матеріалами, дерлися на купи щебеню та сміття й сповзали вниз, протискалися між балками.

І що далі вони посувалися, то більше їм траплялося нещасних, і всі поспішали вперед. Тут було зовсім темно, лише зрідка сюди падав тьмяний відблиск вогню. Ядучий дим наздоганяв утікачів, і вони, ледве його відчувши, ще відчайдушніше кидалися далі.

Вони грубо переступали через тіла покалічених, котрі повзли повільно, збивали один одного кулаками з ніг, щоб виграти хоч один, хоч невеликий крок, а якийсь темношкірий розмахував ножем і сліпо вгороджував його в кожного, хто ставав йому на дорозі.

Перед вузьким проходом між перекинутим вагоном і купою колод точилася справжня битва. Лунали револьверні постріли, і крики поранених змішувалися з лютим ревищем тих, що душили один одного. Та помалу всі вони зникали у проході, а покалічені зі стогоном повзли вслід за ними.

Далі шлях був вільніший. Тут стояло менше поїздів, і від вибуху попадали не всі стовпи. Однак тут було зовсім темно. Важко хекаючи, скрегочучи зубами, обливаючись потом і кров'ю, втікачі сповзали з осипів і пробиралися вперед. Вони наштовхувалися на балки і скрикували, падали з вагонів і шукали навпомацки в пітьмі дорогу. Вперед! Уперед! Лють інстинкту самозбереження помалу згасала і знову прокидалось почуття товариськості.