Увечері, коли в Мака не було гостей, вони вечеряли удвох із Мод.

Настрій у Мод був усе ще піднесений. Робоча, ділова атмосфера, яка оточувала Мака, додавала їй снаги. Майже таку саму подорож Мод здійснила з Маком три роки тому, невдовзі після одруження, і тоді вона ледве терпіла, що більшість часу він віддавав чужим людям і якійсь незрозумілій для неї роботі. Але тепер, коли Мод збагнула сенс цих переговорів і робіт, в її очах усе стало, звичайно, зовсім іншим.

Мод мала багато, надто багато вільного часу й розподіляла його дуже ретельно. Частину дня вона присвячувала дочці, потім, хоч куди вони приїздили, оглядала музеї, церкви та інші визначні пам'ятки. Під час їхньої першої подорожі Мод не завжди мала змогу зробити собі таку приємність. Мак, певна річ, повсюди ходив з нею, коли вона цього хотіла. Та скоро Мод відчула, що всі ті прекрасні картини, скульптури, давні тканини й оздоби цікавлять його не дуже. Що він любив оглядати, то це машини, заводи, великі промислові споруди, технічні музеї — саме те, в чому вона, власне, нічого не тямила.

Але тепер Мод мала скільки завгодно вільного часу й захоплювалася тисячами красот, якими її так приваблювала Європа. Мод не проминала нагоди піти до театру чи на концерт. Вона насичувалася тим, чого їй бракувало в Америці. Цілими годинами блукала Мод старими вулицями й вузенькими провулками, фотографувала кожну крамничку, що здавалася їй «чарівною», і кожен старий, перекошений фронтон. Вона купляла книжки, репродукції й листівки з зображенням давніх будівель і нових. Листівки вона збирала для Хоббі — він про це її просив. Вишукуючи їх, Мод докладала великих зусиль. Але вона любила Хоббі, і для нього їй не шкода було ніякої праці.

У Парижі Мак залишив її на тиждень саму. На березі Біскайської затоки, в Ле-Саблі, поблизу Нанта, він мав зустрітися з землемірами та цілою групою агентів. Потім разом з землемірами, інженерами та агентами вони попливли до Азорських островів, де Аллан понад три тижні влаштовував справи на островах Фаяль, Сан-Жоржі та Піку, тоді як Мод втішалася разом з Едіт найпрекраснішою весною в своєму житті. З Азорських островів вони вирушили на вантажному судні (крім них, пасажирів тут не було, і ця обставина викликала у Мод просто захват!) через Атлантичний океан до Бермудських островів. Тут, у Гамільтоні, вони зустріли, на превелику свою радість, Хоббі, який пустився в цю невеличку подорож задля того, щоб побачитися з Маком та Мод. Мак швидко залагодив справи на Бермудських островах, і в червні вони повернулися до Америки. Аллан найняв у Бронксі заміський будинок, і тут, в Америці, розвинув ту саму діяльність, що й у Лондоні, Парижі та Берліні. Щодня він засідав з агентами, інженерами, вченими з усіх міст Сполучених Штатів. Тепер Аллан часто мав тривалі розмови з Ллойдом, і це привертало увагу громадськості. Журналісти принюхувалися, мов гієни, що почули стерво. Чутки про якесь неймовірне, досі небачене починання ходили по Нью-Йорку.

Однак Аллан і його довірені мовчали. Мод, у якої пробували що-небудь випитати, сміялася й теж не казала жодного слова.

У кінці червня підготовчі роботи було завершено. Ллойд розіслав тридцятьом головним представникам капіталу, великої промисловості та найбільших банків запрошення на нараду; ці запрошення він написав власноруч і доручив розвезти їх спеціальним кур'єрам, щоб наголосити на значенні майбутньої зустрічі.

І вісімнадцятого вересня в готелі «Атлантік», на Бродвеї, відбулася та вікопомна нарада.

6

У ці дні Нью-Йорк затопила хвиля нестерпної спеки, і Аллан вирішив проводити нараду на заставленому зеленню даху готелю.

Запрошені, більшість з яких жили за містом, прибували протягом дня, а дехто приїхав ще напередодні.

Вони прикочували у величезних, укритих курявою автомобілях для прогулянок, з дружинами, синами й доньками із своїх літніх резиденцій у Вермонті, Нью-Хемпшірі, Мені, Массачусетсі й Пенсільванії. Замкнуті, мовчазні пани мчали з Сент-Луїса, Чікаго й Цінціннаті у спеціальних поїздах, що не спинялися на жодній станції. Їхні розкішні яхти стояли на Гудзоні. Три чікажці — Кілгаллан, Мюлленбах та Ч. Морріс — прилетіли повітряним експресом, який подолав сімсот миль від Чікаго до Нью-Йорка (Сентрел-парк) за вісім годин, а спортсмен Вандерштіфт сів пополудні своїм монопланом на дах «Атлантіка». Дехто прийшов до готелю пішки, зовсім непомітно, як звичайний собі приїжджий, зі скромною текою в руці.

Але вони прибули. Ллойд покликав їх у справі надзвичайно важливій, і солідарність, яку гроші породжують і скріплюють міцніше, ніж кревні узи, не дала їм залишитися збоку. Ці пани прибули не тільки через те, що нюхом почули вигоду (адже могло навіть статися, що їм довелося б видобути з свого гамана гроші!); насамперед вони поз'їжджалися тому, що сподівалися допомогти здійсненню проекту, велич якого відповідала їхній діловитості — джерелу їхньої могутності. Той таємничий проект Ллойд назвав у своєму посланні «найбільшим і найсміливішим задумом усіх часів». Цього було б досить, щоб витягти їх із самого пекла, бо починати нові справи було для них так само важливо, як і жити.

Те, що стільки фінансових тузів знялися в дорогу, не залишилося, звичайно, непоміченим, бо кожен із них був під наглядом широко розгалуженої системи сповіщання. Вже з самого ранку біржу трохи лихоманило. Правильно зроблена ставка тепер могла принести ціле багатство! Преса опублікувала імена всіх тих, що зібралися в «Атлантіку», і не забула вказати, скільки кожен із них «вартий». До п'ятої вечора загальна сума становила вже мільярди. В кожному разі мало статися щось надзвичайне — якась гігантська битва капіталу. Окремі газети вдавали, ніби їхні видавці щойно повернулися з обіду в Ллойда й по саме горло напхані інформацією, тільки Ллойд, мовляв, заціпив їм рота. Інші дозволяли собі ще більше й писали про те, що їм нібито шепнув по секрету за десертом їхній приятель Ллойд. Нічого особливого, повідомляли вони, не сталося — просто від Чікаго до Сан-Франціско має пролягти швидкісна монорейкова електрична дорога; мережа повітряних сполучень пошириться тепер на всю територію Сполучених Штатів, і до будь-якого міста можна буде долетіти так само легко, як нині до Бостона, Чікаго, Буффало чи Сент-Луїса; ідея Хоббі обернути Нью-Йорк на американську Венецію ось-ось здійсниться.

Репортери винюхували довкола готелю, мов поліцейські нишпорки, що йдуть по сліду. Вони стовбичили на Бродвеї, видавлюючи підборами ями в розтопленому на сонці асфальті, й доти витріщалися на всі тридцять шість поверхів «Атлантіка», доки його яскраві, побілені вапном стіни починали викликати в їхніх головах галюцинації.

А одному пронозі навіть спала на думку геніальна ідея — пробратися до готелю, переодягнувшись телефонним майстром, і не тільки до готелю, а й до самих кімнат мільярдерів. Там він почав длубатися в телефонних апаратах, сподіваючись підслухати бодай слівце. Однак управитель готелю викрив того зуха й чемно заявив, що з його апаратами все гаразд.

Оточена атмосферою палючої спеки й нервового збудження, висотна біла будівля стояла й мовчала. Настав уже й вечір, а вона все мовчала. Той проноза, що спіймався був удень, з відчаю приліпив вуса і вдруге з'явився до готелю вже як механік Вандерштіфта,— йому, мовляв, треба дещо подивитися в моноплані на даху. Та управитель ввічливо осміхнувся й відповів, що з радіотелеграфним апаратом Вандерштіфта теж усе гаразд.

Тоді репортер вийшов на вулицю й ніби крізь землю провалився. Та зник він тільки для того, щоб придумати що-небудь нове. Через годину він підкотив в образі навколосвітнього мандрівника в автомобілі, повному обліплених ярликами валіз, і зажадав номер на тридцять шостому поверсі. Але тридцять шостий поверх займала готельна обслуга, і «турист» мусив удовольнитися номером 12 на тридцять п'ятому поверсі — цю кімнату йому по-діловому, з запобігливим виразом запропонував управитель.

Після цього проноза підкупив боя-китайчука, який доглядав за зеленню на даху, і той непомітно сховав в одному з кущів, посаджених у шапликах, невеликий, не більший від фотокамери, апарат. Але репортер забув про те, що «алланіт» — міцна криця, яку не бере жоден снаряд.