Ц в i к л о в i ц (почувши присутнiсть людини, обертається, стенувшись). Хто? Хто ти, дiвчино? Хто впустив тебе?

С т е с я. Вислухайте мене, шановний пане, вислухайте, благаю вас...

Ц в i к л о в i ц (пильно дивиться на неї). Я слухаю.

С т е с я (хвилюючись). Мiй наречений... його удекретовано на смерть. Завтра... завтра його мусять скарати. Нi, нi, вислухайте, я розкажу все по порядку. Його удекретовано на смерть, але княгиня Вiлькомiрська i суддя Дубровський обiцяли менi помилувати його, якщо я знайду великий алмаз, що пропав, коли грабували її замок.

Ц в i к л о в i ц (прикро усмiхнувшись). Знов Липовецьке жорно.

С т е с я. Так... так... алмазне жорно, мiй пане. Двадцять день я не злазила з коня, я об'їхала майже все Київське воєводство, я побувала на тiм боцi, я шукала, де тiльки можна, i все то даремно, даремно, не знайшлося i слiду алмаза... Двiчi затримували мене польськi жовнiри... майже перед моїми очима замордували чоловiка, що помагав менi шукати, - на моїй душi його смерть. Скiльки лиха, зневаги, образ довелося зазнати в путi. Як не рiшилася я розуму - не знаю. (Закриває лице руками). I ось тiльки три днi перед цим набiгла я на слiд... Мов безумна, мчала я i вдень i вночi, щоб успiти до строку, щоб не приїхати, коли вже буде пiзно. (Вона хитається). I ось... I ось... я у вас... голова туманiє... в очах темно... (Кидається до його нiг). Благаю ж вас, заклинаю вас усiм святим... ради життя людини... дайте менi цей камiнь, я служитиму вам весь свiй вiк... тiльки врятуйте, врятуйте мого Василя... його ж завтра, завтра скарають. (Ревно плаче).

Ц в i к л о в i ц (пiдводиться). Безумна дiвчино! Та чи знаєш ти, що цього каменя не здолає купити i сам король польський!

С т е с я. Я знаю, я знаю. Але що ж робити? Я благатиму княгиню, я кинусь до її нiг, щоб вона заплатила вам хоч частину. Але ж не дайте загинути живiй людинi.

Ц в i к л о в i ц. А чи знаєш ти, дiвчино, що гайдамаки забили моїх синiв... Адже ж i твiй наречений теж гайдамака. I ось ти просиш, щоб я... щоб я викупив одного з тих гайдамакiв, що забили моїх синiв. Та чи є в тобi розум, дiвчино!

С т е с я (латає руки). Немає в мене розуму, немає.

Пауза.

Ц в i к л о в i ц (пiсля довгого мовчання). Правда, не розум привiв тебе до мене, а серце...

Вiн пiдходить до одних i других дверей i замикає їх. Потiм пiдходить до правої стiни над столом i притискує якусь потаємну пружину. Взявши з потаємної шафи футляр, він замикає дверi, підходить до Стесi, що чекає в попереднiй позi, дивлячись на нього з надiєю i страхом.

Ц в i к л о в i ц (одкриває футляр i дивиться на алмаз). Скільки золота сліз i кровi бачило це променисте жорно. Але чи зробив цей камiнь хоч єдиний раз когоо-небудь щасливим? (Мовчить, потiм подає камiнь Стесi). Візьми. Авраам Цвiлковiц платить свiй викуп за право вiльного розуму.

С т е с я (цiлує його руки, тихо плачучи).

Ц в i к л о в i ц (мовчки дивиться на неї).

Завiса.

ДIЯ ЧЕТВЕРТА

Та сама зала в суддi Дубровського, влаштована зараз для судового засiдання. Лiворуч, трохи навкоси, покритий чорним сукном стiл для суддiв, на столi -канделябр, розп'яття, пiсочний годинник, папери. Час перед вечором.

І

Лебенцький за      своїм звичаєм розбирає папери, стоячи коло стола. Хутко ввiходить граф Ружинський. Лабенцький шанобливо йому вклоняється.

Р у ж и н с ь к и й. Дубровського нема?

Л а б е н ц ь к и й. Нi, ясновельможний пане, вiн зараз буде.

Р у ж и н с ь к и й. I листа вiд Стемпковського теж не було?

Л а б е н ц ь к и й. Теж не було.

Р у ж и н с ь к и й. А, тисяча дяблiв! (Нервово ходить по залi). Пане Лабенцький, ви знаєте, що ця навiсноголова дiвчина таки вернулася. Який диявол допомiг їй - не знаю, тiльки менi здається, що вона дiстала алмаз. Коли кiнчається термiн, що дав їй Дубровський?

Л а б е н ц ь к и й. Вiн рахує, що сьогоднi о восьмiй годинi...

Р у ж и н с ь к и й. Та ще ця безглузда iсторiя з другою навiсноголовою. Що там таке з графинею Брагiнською? Чи правда, що Дубровський викликає її сьогоднi в суд? З яких це часiв стали викликати в суд шляхтянок графського роду? Чи пан Дубровський не знає, що вона графиня Брагiнська i моя наречена!

Л а б е н ц ь к и й (розводить руками). Але ж вельможний граф знає, що знайшовся той золотий наперсток, про який розказувала тодi графиня?

Р у ж и н с ь к и й (злiсно). Так, я чув. I досить було якомусь пройдисвiтовi, рiзуновi, бродязi заявити, що вiн врятував невiдому панночку, як суддя Дубровський, замiсть повiсити його на першiй гiлляцi, дозволяє собi викликати на суд та зводити на очi з хлопом шляхтянку, вельможну графиню, наречену каштеляна Брацлавського. Я певен, що вiн робить це навмисно, щоб тiльки образити мене. Я завтра напишу листа до його милостi короля. Слухайте, пане Лабенцький, я знаю, що вам давно хочеться мати зорю Станiслава. А? Може, написати i про пана до його королiвської милостi?

Л а б е н ц ь к и й (у захватi). О, мiй пане! (Цiлує його в плече).

Р у ж и н с ь к и й. Тiльки пан i собi повинен зробити менi послугу, коли буде треба.

Л а б е н ц ь к и й. Все, що тiльки накаже ясновельможний пан!

Р у ж и н с ь к и й. Насамперед нам треба не допустити, щоб помилували цю скажену собаку, цього проклятого Хмарного. Але як це зробити?

Л а б е н ц ь к и й. Пановi треба було ранiше надiслати кого-небудь слiдкувати за цiєю дiвчиною... коли вона їздила по камiнь.

Р у ж и н с ь к и й. Та невже ж я цього не зробив! Але нi Лозка, нi Прозка не вернулись додому. Який чорт їх забрав, не можу i втямити. Пане Лабенцький, тут у передпокої сидить ще один мiй шляхтич - пан Мишка, з великими такими вусами, будь ласка, покличте його сюди, може, що й придумаємо.

Л а б е н ц ь к и й. Пан Мишка? Так то ж цiлий кабан, а не мишка. Зараз (Iде до дверей). А... ось i вона, ця дiвчина. (Залишається).

Хутко входить Стеся i зараз же кидається до Лабенцького.

С т е с я. Ради бога? Де суддя Дубровський?

Л а б е н ц ь к и й (сухо). Пана Дубровського немає.

С т е с я. Боже мiй, коли ж вiн буде? Сьогоднi вiн ще буде?

Л а б е н ц ь к и й. Не знаю. Тут не можна розмовляти. Спитай у канцелярiї.

С т е с я. Ви не смiєте менi так вiдповiдати. Суддя Дубровський дав менi декрет, я знайшла алмаз, я маю право вимагати, щоб менi дали змогу показати його судовi!

Л а б е н ц ь к и й (здивований). Ти знайшла алмаз? Та невже?

Р у ж и н с ь к и й (вражений). Як! Ти знайшла камiнь? О, то й щастить же твоєму осавуловi, що має таку принадну наречену. (Пробує її обняти, вона ухиляється).

С т е с я. То скажiть же мерщiй, де суддя? Я була в княгинi, але i її немає дома.

Входить жовнiр iз пакетом.

Ж о в н i р. Лист до пана Дубровського вiд регiментаря Стемпковського.

Р у ж и н с ь к и й (злорадно). А, нарештi-таки, нарештi!

Лабенцький приймає лист. Жовнiр виходить.

Р у ж и н с ь к и й. Ну, що, що вiн пише?

Л а б е н ц ь к и й (розпечатує листа). Так i єсть. Вiн вимагає до себе Хмарного.

С т е с я (скрикує). Нi, нi, цього не може бути!

Л а б е н ц ь к и й (читає). "Юзеф Стемпковський, регiментар i комендант вiйськ коронних, каштелян Київський i святого Станiслава кавалер. За властю i достойнiстю регiментарською даю цей ордер пану Дубровському, вельможному суддi Житомирському, щоб негайно по прийняттi цього ордера вiн вiдiслав до мене в Кодню бунтiвника Василя Хмарного (Стеся скрикує) з усiм судочинством, що до нього належить, а також аби повiдомив, з якої саме причини припиняється виконання смертного декрету над вищеменованим бунтiвником. Дан в Коднi, Вересня дня, Юзеф Стемпковський регiментар".