- Та так…- нахилився знов Ілько,- якось… Чорт його зна… думаю про се… і якось, знаєш, скучно… Буде скучно без тебе. - Та і мені, ось дивлюсь на тебе, теж якось скучно.

Замовкли знов. Тихо було в садку. Сонце ледве пробивалось крізь листя і грало на коліні в Ілька; цвірінькали і бились горобці на вишнях, та за тином по вулиці йшли люди до церкви.

- А за мене пішла б? - ніяково всміхаючись і старанно перепиняючи червоненькій козявці дорогу, тихо спитав Ілько.

- За тебе? - наче сподіваючись сього питання й дивлячись на козявку, що зашамоталась і полізла вліво, перепитала Мотря.- За тебе? А Андрій же як?

- А Андрієві можна дать одкоша.

- Та буде так, як учора?

- Ну! - підняв голову Ілько і махнув паличкою. Козявка покрутила вусиками, повернула вбік, перелізла і сховалася в траві.

- Ну, що ж «ну»! - усміхнулась Мотря, переводячи очі з козявки на Ілька.

- А то «ну», що тепер не дам бить тебе… Вчора то він мав право, а тепер би… вже… Та побачила б!

- Ех, Ільку, Ільку,- захитала головою Мотря,- бачила я вже вчора… Підожди, не перебивай. Я вчора умисне прибігла до тебе, хотілось іще раз спробувати тебе - і що ж побачила? Ти не зміг піти проти Андрія.

- Та то ж, кажу, вчора, а тепер хай би посунувся!

- Ех, не задавайся, Ільку! Побачиш Андрія і присядеш знов. Ти, знаєш, такий; ти тільки не сердься; я цілу ніч думала про се й рішила сказать усю правду. Якби не побачила от се тебе, побігла б до тебе… Ти, бач, такий: як зо мною говориш,- ти мене слухаєш; з ким другим - того слухаєш. Як то кажуть: «Куди вітер віє, туди я хилюся…» Ти ж не сердься!… Ось тепер Андрієві обіцяв помогти, а зо мною сидиш, бо я уговорила. Так і тоді буде, як вийду за тебе: поки будеш зо мною, будеш мій, а вийшов із дому - вже чийсь. А Андрій вже не те. Андрій - той ще сам, кого хочеш, подужає… Та й то взять: ну, от ти сидиш передо мною, я любуюся з тебе і як «отченаш» знаю тебе. А Андрія то вже й сам чорт не взнає,- сьогодня він такий, завтра такий, тоді он який… Проти його я прямо не можу йти. Ну, вийшла б я за тебе, пожила б і заскучала. А Андрій - то і розкаже, і поб'є, і насмішить, і налякає, і розсердить. Ілько мовчав і писав паличкою по запорошеному чоботі.

- Ти й добріший за Андрія. Ти от чи «заробиш» де, чи як там, зараз роздаси, прогуляєш… Хіба ти матимеш коли що? Ні. Ну, я вийду за тебе, чи ти ж кинеш гулять, будеш годувать мене? Хіба ж ти зможеш? Правда ж, ні?

Ілько тільки колупнув паличкою.

- От бач, мовчиш. А Андрій, той і тепер гроші має, за тим я не пропаду. Та й Івасько… Хіба ти його любитимеш так, як Андрій,- не твій син…

Ілько мовчав. Замовкла й Мотря, тільки горобці наче ще голосніше цвірінькали між листям.

- Коли ж я подумаю,- тихо знов почала Мотря,- що прийдеться не бачиться з тобою, сумно стає. Привикла до тебе, чи що? Три роки… Та й до Андрія привикла… Се вже, значить, годі,- не прийду я вже до тебе, не буду любувати з тебе…

Ілько підняв голову, хотів щось сказать і… знов похиливсь.

- Страшно жалко…- наче думала «голос Мотря.- Подумаю кинуть Андрія - я вже думала багато вчора,- так якось зовсім і жить не хочеться… І тебе жалко… Якби можна за двох вийти! - засміялась вона і зараз же сумно замислилась.

- А ти ще подумай,- проговорив тихо Ілько і тихо глянув на неї.

- Я сама так думаю.

- А коли скажеш?

- Коли?… Коли?… їй-богу, не знаю. Андрісві обіцялась у четвер… скажу тобі в середу… Добре? Ти ж не сердишся на мене? Га? - ласкаво заглянула вона в очі й прихилилась до його.

- Чого ж сердиться? - усміхнувся Ілько і тихо обняв її, притуливши щільно-щільно, до болю, до себе.

- Не тули так…- прошепотіла Мотря, зчервонівши трохи.

- Чого? - нахилився він до неї.- Може ж, більше не прийдеться… Здається, задавив би тебе!…

Мотря зітхнула, одкинула голову, подумала і, палко обнявши, стала цілувать у губи, в очі, щоку, найлюбіше місце над чорним м'яким вусом.

- Не підеш за Андрія? Не підеш? - шепотів Ілько.

- Не знаю, не знаю! Я не знаю, за кого я піду Обніми, обніми мене!… Прощай, мій хороший, мій гарний… Обніми…

Гучно було в пивній у Мошка, як увійшов туди Ілько. Долі валялись лушпайки з огірків, кісточки з риби, стояли калюжі пива; круг столів сиділи п'яні, спітнілі, червоні лиця; смерділо потом, чобітьми, махоркою.

- А! Ілько! - почулось із-за одного столу, зайнятого якимись парубками в піджаках і червоних сорочках.- Іди до нас!

Ілько обдивився навкруги й сів коло якогось дядька, що вже був п'яний і щось співав разом із другим дядьком; той сидів проти його і щохвилини перепиняв пісню гикавкою. Між ними сиділа якась жінка, твереза, гарно одягнена, й сумно, безнадійно поглядала на дядьків.

- Мошку! - гукнув Ілько.

Від стойки одскочив жвавий, маленький жидок і, шльопаючи калошами, підбіг до столу.

- Пару пива!

- І больше нічево?

- Нічого.

Через хвилину холодне пиво стояло перед Ільком. Випивши жадібно підряд три склянки, Ілько утерся, сумно схилив голову на руку і задумався.

- «За-а-аблістє-є-е-ела зорька-а-а-а…» - почув він коло себе і повернув голову до дядька.

- Семене! Та побійся ж бога! - благаючи, заговорила жінка.- Підем додому… Коні ж морені стоять… Куме! Хоч ви вже згляньтеся!…

Кум тільки гикнув, замовк і безсило схилив голову на стіл.

- Жінко! - миролюбно заговорив Семен, ловлячи руками пляшку.- І ти… і… я… свині… Випий!…

- Та бог з тобою! Не хочу… Підем… Коні ж морені.

- Коні? І ко-о-ні постоять. «За-а-блістє-е-е-ла зо-о-рька-а-а».

- За-а…- гикнув кум і підняв голову.

- Ну, що ти в світі божому будеш робити? - трохи не плачучи, здвигнула плечима жінка.

Ілько одвернувся й налив у шклянку пива.

- Господін! - торкнув його Семен.- Как… З недєльою вас!

- І вас,- знехотя всміхаючись, відповів Ілько.

- Спасибі, спасибі… От спасибі, так спасибі!… Куме, дай пляшку, вип'ю… от з господіном.

Кум мацнув рукою по пляшці, ледве не звалив її, та так і застиг.

- Семене! - благала жінка, підхоплюючи пляшку.

- Дай сюди пиво! - безсило простягнув руку Семен.

- Підем додому.

- Дай сюди пиво…

- От наказаніє господнє! - зітхнула жінка і подала пиво.

Семен узяв, поважно налив у шклянки, підніс, розхлюпуючи, одну Ількові, другу взяв сам і промовив:

- Доброго здоровля…

Ілько випив. Семен поставив свою шклянку, взяв Ілька за руку, довго дивився йому в очі, обняв, поцілував і зараз же випив своє пиво.

- Бо… люблю! - повернувся він до жінки.- І не мішайсь… Уторгував, продав воли і буду гулять… Так, рсоподін?

- Так, так! - усміхнувся Ілько.- А за багато продали?

- За сто та ще й двадцять!… О!…- вийняв він червону хустку, помахав якимсь вузлом на ній і став пильно запихать знов у кишеню з того боку, де сидів Ілько. Ілько подививсь, одвернувсь і почав покволом пить пиво. Через десять хвилин вони були вже щирими приятелями, обнімались, випивали, цілувались і сміялись із благання жінки.

- Мошку, пива! - гукнув Ілько.

- Мошку!… Жиде!… Пива! - стукнув кулаком Семен і поліз у кишеню за хусткою.

- Та не треба, не треба! - затурбувався Ілько.- Я сам заплатю, я сам… Нехай… нехай…

- Ні!… Ого! Семен Торба не може пива купить… Фю-фю! Ого!… Де ж се гроші?… Ого! Я не можу… Де ж се?…

- Та ти ж у ту кишеню поклав,- промовила жінка. Семен став шукать і в другій кишені, але й там не було нічого.

- Чи не випали? - поблідши, встала жінка і почала дивитися під стіл, під лави. Встав і Семен, мацаючи по кишенях, встав і Ілько, зазираючи теж і під стіл, і під лаву; сидів тільки кум, навіть крізь сон погикуючи.

- Нема! Ой господи! - скрикнула жінка. Дехто повернувся, коло сусід замовкло, підбіг Мошко.

- Та я ж у сю кишеню поклав,- розумніше трохи промовив Семен і глянув на Ілька, що пильно заглядав під стіл, піднімав пляшки на столі і озиравсь навкруги.