Поиск
V
Так Ро­берт за сна­гу та од­ва­гу
Королем у Шот­лан­дiї став,
В Едiн­бур­гу, прес­лав­но­му мiс­тi,
Привселюдно ко­ро­ну прий­няв.
Урочиста одп­ра­ва скiн­чи­лась,
Вийшов з церк­ви ко­роль на май­дан,
Люд гу­кає: "Ро­бер­то­вi сла­ва!
Хай жи­ве! вiн до­вi­ку наш пан!"
Коли се рап­том стих­ло гу­кан­ня,
I весь люд мов че­кає чо­го.
З юр­би вис­ту­пив гурт не­ве­ли­кий, -
То об­ра­нi вiд лю­ду всього.
З них один на­пе­ред вис­ту­пає,
Короля вiн пок­ло­ном вi­та,
Поглядає нав­ко­ло по лю­дях
I та­кую про­мо­ву чи­та:
"З лас­ки бо­га й на­ро­ду об­ра­ний,
Наш ко­ро­лю! вi­таєм те­бе!
Ми пiд­да­ни­ми вла­ди твоєї
Признаємо охо­че се­бе.
Коли ти бо­ро­ни­ти­меш во­лю
Й са­мос­тiй­нiсть на­ро­ду тво­го,
Ми по­вiк ша­ну­вать те­бе бу­дем
I лю­би­ти, як дру­га сво­го.
Ти клик­неш на вiй­ну - ми збе­ре­мось
Пiд твою ко­рог­ву всi гур­том,
Ми го­то­вi то­бi i країнi
Послужити ме­чем i щи­том.
Та ко­ли ти за­бу­деш про спра­ву
Честi й во­лi на­ро­ду сво­го,
Схочеш iн­шi, ба­гат­шiї зем­лi
Прилучати до панст­ва тво­го,
Ми не пi­дем то­дi за то­бою,
Щоб чу­жо­го доб­ра здо­бу­вать,
Нам не тiс­но у рiд­нiй країнi,
Нам не тре­ба в чу­жу манд­ру­вать!
Коли ти се­ред панських роз­ко­шiв
Продаватимеш люд свiй па­нам,
Ми са­мi бо­ро­ни­ти пот­ра­пим
Тi пра­ва, що на­ле­жаться нам.
А ко­ли ти анг­лiй­ськiй ко­ро­нi
Вiддаси ко­ро­лiвст­во своє, -
Знай, що в тую га­неб­ну го­ди­ну
Пропаде й па­ну­ван­ня твоє.
Ми те­бе ко­ро­лем увiн­ча­ли,
Ми те­бе й роз­вiн­чаєм са­ми,
I ко­ли про­ти нас ти повс­та­неш,
Проти те­бе повс­та­не­мо ми.
Дай нам, бо­же, ра­дi­ти до­вi­ку,
Що об­ра­ли те­бе в ко­ро­лi,
Хай цвi­те при то­бi та пи­шає
Вiльна во­ля в шот­ландськiй зем­лi!"
"Дай то, бо­же! - Ро­берт їм вiд­мо­вив. -
Буду зна­ти, на що я iду,
Дай нам, бо­же, до­вi­ку про­жи­ти
В щи­рiй зго­дi, у доб­рiм ла­ду!"
VI
Щира зго­да, доб­рий лад зiс­тав­ся,
Не зла­мав Ро­берт свой­ого сло­ва.
Не про­па­ла, не пiш­ла по вiт­ру
Та гро­мадська чес­ная умо­ва.
Дивувались на шот­ландську во­лю
I сто­рон­нiї чу­жiї лю­де,
Всi ка­за­ли: "По­ки свi­та сон­ця,
У яр­мi шот­ландський люд не бу­де!”
Не при­гас i не про­пав нi­ко­ли
Вiльний дух в шот­ландсько­му на­ро­дi.
Стала вiльна сто­ро­на шот­ландська
Навiть дав­нiм во­ро­гам в при­го­дi.
Як пiз­нiш анг­лiй­цi i шот­ланд­цi
Поєднались в спiльную дер­жа­ву,
То анг­лiй­цi вчи­лись вiд шот­ланд­цiв,
Як лю­би­ти во­лю, честь i сла­ву.
I за те хва­ла Ро­бер­ту Брю­су, -
Вiн бор­цем за рiд­ний край з'явив­ся.
Так! од­ва­ги та зав­зят­тя в пра­цi
Вiн в ма­ло­го па­ву­ка нав­чив­ся.
Вiн здо­був со­бi ве­ли­ку сла­ву,
I не вмре та сла­ва, не по­ля­же,
В пiс­нi, в сло­вi бу­де вiч­но жи­ти
I про се­бе свi­то­вi роз­ка­же.

1893 ро­ку, літом в Гадячі

ДАВНЯ КАЗКА

Може б, хто пос­лу­хав каз­ки?
Ось пос­лу­хай­те, па­но­ве!
Тiльки ви­бач­те лас­ка­во,
Що не все в нiй бу­де но­ве.
Та чо­го там, лю­ди доб­рi,
За но­вин­ка­ми впа­да­ти?
Може, ча­сом не за­ва­дить
I дав­нi­ше при­га­да­ти.
Хто нам мо­же роз­по­вiс­ти
Щось та­ке цiл­ком но­веє,
Щоб нiх­то з нас не вiд­мо­вив:
"Ет, вже ми чу­ва­ли сеє!"
Тож, ко­ли хто з вас цi­ка­вий,
Сядь i слу­хай дав­ню каз­ку,
А ме­нi ко­ли не лав­рiв,
То хоч буб­ли­кiв дай в'язку.
I
Десь, ко­лись, в якiй­сь країнi,
Де за­хо­че­те, там бу­де,
Бо у каз­цi, та ще в вiр­шах,
Все мож­ли­во, доб­рi лю­де.
Десь, ко­лись, в якiй­сь країнi
Проживав по­ет не­щас­ний,
Тiльки мав та­лан до вiр­шiв,
Не по­зи­че­ний, а влас­ний.
На об­лич­чi у по­ета
Не цвi­ла уро­да го­жа,
Хоч не був вiн теж по­га­ний, -
От со­бi - лю­ди­на бо­жа!
Той спi­вець - та що ро­би­ти!
Видно, прав­ди не схо­ва­ти,
Що не був спiв­цем по­ет наш,
Бо зов­сiм не вмiв спi­ва­ти.
Та бу­ла у нього пiс­ня
I дзвiн­кою, i гуч­ною,
Бо роз­хо­ди­лась по свi­ту
Стоголосою лу­ною.
I не був по­ет са­мот­нiм:
До йо­го ма­лої ха­ти
Раз у раз хо­ди­ла мо­лодь
Пiснi-слова вис­лу­ха­ти.
Теє сло­во всiм да­ва­ло
То роз­ва­гу, то по­ра­ду;
Слухачi спiв­цю за теє
Дiлом скрiзь да­ва­ли ра­ду.
Що мог­ли, то те й да­ва­ли,
Вiн зо всього був до­год­ний.
Досить з нього, що не був вiн
Нi го­лод­ний, нi хо­лод­ний.
Як на­вес­нi шум зе­ле­ний
Оживляв сум­ну дiб­ро­ву,
То щод­ня по­ет при­хо­див
До дiб­ро­ви на роз­мо­ву.
Так од­но­го ра­зу ран­ком
Наш по­ет ле­жав у гаю,
Чи вiн слу­хав шум дiб­ро­ви,
Чи пiс­нi скла­дав, - не знаю!
Тiльки чує - го­мiн, гу­ки,
Десь мис­ливськi сур­ми гра­ють,
Чутно ра­зом, як со­ба­чi
Й людськi кри­ки десь лу­на­ють.
Тупотять пруд­кiї ко­нi,
Гомiн ближ­че все лу­нає,
З-за ку­щiв юр­ба мис­ливська
На до­лин­ку ви­бi­гає.
Як на те ж, ле­жав по­ет наш
На са­мi­сiнькiй сте­жи­нi.
"Гей! - кри­чить вiн, - обе­реж­но!
Вiку зба­ви­те лю­ди­нi!"
Ще, на щас­тя, не за звi­ром
Гналася юр­ба, - спи­ни­лась,
А то б, мо­же, на по­ета
Не ко­неч­не по­ди­ви­лась.
Попереду їхав ли­цар,
Та ли­хий та­кий, крий бо­же!
"Бачте, - крик­нув, - що за пти­ця!
Чи не встав би ти, не­бо­же?"
"Не бi­да, - по­ет вiд­мо­вив, -
Як ти й сам з до­ро­ги звер­неш,
Бо як ри­ми пов­тi­ка­ють,
Ти ме­нi їх не за­вер­неш!"
"Се ще так­же по­лю­ван­ня! -
Мовить ли­цар з гуч­ним смi­хом.
Слу­хай, ти, втi­кай лиш кра­ще.
Бо пiз­наєшся ти з ли­хом!"
"Ей, я ли­ха не бо­юся,
З ним но­чую, з ним i днюю;
Ти втi­кай, бо я, мосьпа­не,
На та­ких, як ти, по­люю!
В ме­не ри­ми - со­ко­ля­та,
Як зле­тять до ме­не з не­ба,
То во­ни ме­нi впо­лю­ють,
Вже ко­го ме­нi там тре­ба!"
"Та який ти з бi­са муд­рий! -
Мовить ли­цар. - Ще нi ра­зу
Я та­ких, як ти, не ба­чив.
Я те­пер не маю ча­су,
А то ми б ще по­ди­ви­лись,
Хто ко­го ско­рiй впо­лює.
Хлопцi! геть йо­го з до­ро­ги!
Хай так ду­же не муд­рує!"
"От спа­си­бi за пос­лу­гу! -
Мовить наш по­ет. - Не­сi­те.
Та вiзьмiть лист­ки з пiс­ня­ми,
Он в тра­вi ле­жать, вiзьмi­те".
"Вiн, на­пев­не, бо­же­вiльний! -
Крикнув ли­цар. - Ну, ру­шай­мо!
Хай вiн знає на­шу доб­рiсть -
Стороною об­ми­най­мо.
А ти тут заж­ди, не­бо­же,
Хай-но їха­ти­му з гаю,
Я ще дам то­бi гос­тин­ця,
А те­пер ча­су не маю".
"Не на те­бе ждать я бу­ду, -
Так по­ет вiд­по­вi­дає, -
Хто ж ко­му по­дасть гос­тин­ця,
Ще то­го нiх­то не знає".
Лицар вже на те нi­чо­го
Не вiд­мо­вив, геть по­дав­ся;
Знову юр­ба за­гу­ка­ла,
I лу­ною гай оз­вав­ся.
Розтеклись лов­цi по гаю,
Полювали цi­лу дни­ну,
Та ко­ли б же впо­лю­ва­ли
Хоч на смiх яку звi­ри­ну!
А як со­неч­ко вже ста­ло
На ве­чiрньому уп­ру­зi,
Стихли сур­ми, го­мiн, кри­ки,
Тихо ста­ло скрiзь у лу­зi.
Гурт мис­ливський зго­лод­нi­лий
Весь пiд­бив­ся, уто­мив­ся,
Дехто ще зос­тавсь у гаю,
Дехто вже й з до­ро­ги збив­ся.
Геть од­бив­ши­ся вiд гур­ту,
Їде ли­цар в са­мо­ти­нi.
Зирк! - по­ет ле­жить, як пер­ше,
На са­мi­сiнькiй сте­жи­нi.
"Ах, гос­тин­ця ти че­каєш! -
Мовив ли­цар i лап­нув­ся
По ки­ше­нях. - Ой не­бо­же,
Вдома гро­шi я за­був­ся!"
Усмiхнувсь по­ет на теє:
"Не тур­буй­сь за ме­не, па­не,
Маю я ба­гатст­ва стiльки,
Що йо­го й на те­бе ста­не!"
Спалахнув вiд гнi­ву ли­цар,
Був вiн гор­дий та зав­зя­тий,
Але ж тiльки на упер­тiсть
Та на гор­до­щi ба­га­тий.
"Годi жар­тiв! - крик­нув згор­да.
Бо за­дам то­бi я гар­ту!"
А по­ет йо­му: "Та й сам я
Не люб­лю з па­на­ми жар­ту…
Бачиш ти - оця дiб­ро­ва,
Поле, не­бо,синє мо­ре -
То моє ба­гатст­во-панст­во
I роз­кiш­не, i прос­то­ре.
При всьому сьому ба­гатст­вi
Я щас­ли­вий завж­ди й вiльний".
Тут пок­лик­нув ли­цар: "Бо­же!
Чоловiк сей бо­же­вiльний!"
"Може буть, - по­ет вiд­мо­вив, -
Певне, всi ми в бо­жiй во­лi.
Та я справ­дi маю щас­тя,
I з ме­не йо­го до­во­лi.
Так, я вiльний, маю бист­рi
Вiльнi ду­ми-ча­рiв­ни­цi,
Що для них не­ма на свi­тi
Нi зас­та­ви, нi гра­ни­цi.
Все, чо­го ду­ша зап­раг­не,
Я ство­рю в од­ну хви­ли­ну,
В таємнi свi­ти надх­мар­нi
Я на кри­лах дум­ки ли­ну.
Скрiзь гу­ляю, скрiзь бу­яю,
Мов той вi­тер дзвiн­кий в по­лi;
Сам я вiльний i нi­ко­ли
Не зла­мав чу­жої во­лi!"
Засмiявсь на теє ли­цар:
"Давню бай­ку пра­виш, дру­же?
Я ж то­бi ска­жу на теє:
Ти щас­ли­вий, та не ду­же.
Я б вiд­дав отой хи­мер­ний
Твiй таємний свiт надх­мар­ний
За на­зем­не справжнє графст­во,
За пiдх­мар­ний за­мок гар­ний.
Я б вiд­дав твоє ба­гатст­во
I не­пев­нiї країни
За єди­ний по­цi­лу­нок
Вiд ко­ха­ної дiв­чи­ни…"
Щось по­ет хо­тiв вiд­мо­вить
На нед­ба­лу гор­ду мо­ву,
Та вже со­неч­ко чер­во­не
Заховалось за дiб­ро­ву.
Надiйшла сiльськая мо­лодь,
Що з ро­бо­ти по­вер­та­лась,
I по­ба­чи­ла по­ета,
З ним при­яз­но при­вi­та­лась.
Тут по­ет взяв ман­до­лi­ну,
I на вiд­по­вiдь гур­то­вi
Вiн заг­рав, i до му­зи­ки
Промовляв пiс­нi чу­до­вi.
Всi нав­ко­ло не­ру­хо­мi,
Зачарованi сто­яли,
А най­бiльше у дiв­ча­ток
Очi втi­хою па­ла­ли.
Довго й ли­цар слу­хав пiс­ню,
Далi мо­вив на вiд­хо­дi:
"Що за див­на си­ла сло­ва!
Ворожбит який­сь, та й го­дi!"
Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: