Поиск
4
Вже ж минуло з того часу
Аж три довгі роки,
Як втопилась дівчинонька
У річці глибокій.
Гуля всюди тая слава,
Та вже перестала,
А дівчина під водою
Русалкою стала.
Та не має русалонька
І там супокою:
Не втопила свого лиха
Навіть під водою!
Чи таночок з русалками
При місяцю водить,
То все їй той козаченько
З мислоньків не сходить.
Або сяде, чеше коси
У темному гаю,
Її ж думка круг хатини
Милого витає.
Всі русалки, мов рибоньки,
Веселії грають,
А у неї завжди хмари
Чоло укривають.
Тільки ж то їй і розваги,
Як молодик зійде, –
Проти хати миленького
На бережок вийде;
Вийде, ходить по бережку,
Тихенько співає,
Чи не вийде милий з хати, –
Усе виглядає.
А як зайде місяченько,
Почина світати, –
Тихо пливе русалонька
В підводні палати.
5
Як навесні починає
Крига розтавати,
Збираються русалоньки
До моря гуляти.
Пливе з ними і дівчина
Гуляти до моря, –
У чужий край, у далекий,
Тікати од горя…
Не втече пак! ніщо її
Вже не розважає,
Навіть і там, в чудовому
Південному краю.
Її сестри на дні моря
По пісочку ходять
Шукать перлів та коралів,
І таночки водять.
Веселії, безжурнії
Ті легкі таночки!
То граються із рибками,
То роблять віночки;
Вона ж сидить геть окремо,
До їх не вступає,
Та безкраї свої думки
Думає, гадає.
Дожидає, коли з того
Хорошого краю
Повернуться русалоньки
До рідного гаю.
Діждалася, вертаються
Русалки додому
В темну нічку, серед бурі,
Блискавиці й грому.
Та й у серці в русалоньки
Спокою немає, –
І грім отой немов її
Трохи розважає.
Вернулася, а тим часом
Вже й літо настало,
А там жнива, бо і жито
Поспівати стало.
І виходить русалонька
В поле виглядати,
Чи не вийде її милий
На лан жита жати.
Вийшов милий з дружиною
На лан жито жати,
І дитинку під копою
Положили спати;
А сами серпи побрали
І постать займають,
Та вдвох собі лагідненько,
Любо розмовляють.
Русалонька на ту пару
Тільки подивилась,
Змінилася у личеньку,
За серце схопилась;
Потім знову подивилась,
Промовила тихо:
«Побрався ти, козаченьку,
Та на своє лихо!
Не завжди там буде щастя,
Де твоя хатина, –
Зостануться сиротами
Жінка і дитина!
Будеш знати, козаченьку,
Як русалка любить,
Скоро ж тебе те кохання
З сього світу згубить!»
Те мовляла, одпливала
У свої палати
І милого не ходила
Більше виглядати…
6
Стала слава на все село,
Стали поговори, –
Все за того козаченька,
Що чорнії брови.
Ой казали, говорили
По всім селі люде:
«Та вже з того козаченька
Нічого не буде!
Як день божий, смутний ходить
Та думку гадає,
Та щоночі йде над річку,
До темного гаю».
Славлять люди – і дружина
Журиться, бо знає,
Чого милий у гай темний
Щораз доходжає.
То в гай ходить, то в садочок,
Де жила дівчина;
Бачить мила й знає добре,
Чия то причина…
Не вважає козаченько
На ті поговори,
В його серці туга в’ється
Та лютує горе.
Пішов якось у садочок
У місячну нічку,
Походив там коло хати,
Потім в гай над річку.
Пішов, ходить бережечком
Та думку гадає,
Все дивиться на річеньку,
Очей не спускає.
В той час вийшла русалонька
Трохи погуляти,
Потім сіла коло річки
Косоньку чесати;
Побачила козаченька,
Неначе зраділа,
Усміхнулась, – лиш на личку
Щось дуже збіліла.
Ходить смутний козаченько
Та думку гадає,
А русалка чеше коси
Та пісню співає:
«Любий козаче, чого ти ходиш
Смутний по темному гаю?
Слухай, козаче, пісню русалки, –
Тож я для тебе співаю!
Ой чи забув ти, серце-козаче,
Пісню, що мила співала?
Ой чи забув ти тую дівчину,
Що тебе вірно кохала?
Коли забув ти, – чого ж ти ходиш,
Дивишся пильно у воду?
Наче шукаєш у тій водиці
Згублену милую вроду!
Ох не забув ти, серце-козаче,
Пісні, що мила співала!
Ой не забув же тої дівчини,
Котра так щиро кохала!..
Як не забув ти, – ходи до мене!
Я твоя першая мила!
Зраду забуду, любити буду
Тебе, як перше любила!
Я вже не тая, що була перше
(Лиш не забула кохати!), –
Я вже русалка – і під водою
Маю осяйні палати.
В мене палати кращі од царських,
Із дорогого кришталю,
В мене віночок з чистого злота,
З перлів дрібних та коралю:
Все те для тебе дам я, козаче,
Тії палати й віночок,
Всіх зберу подруг, будем для тебе
Легкий водити таночок.
Любий козаче, йди ж ти до мене!
Я твоя першая мила,
Зраду забуду, любити буду
Тебе, як перше любила!»
Козак слуха тую пісню,
Слуха, умліває, –
А русалонька до нього
Руки простягає.
Біжить милий до русалки,
Та й не добігає,
Бо із річки – русалочок
Юрба випливає;
Обступили козаченька,
В гаю залунало, –
Наче крик, неначе регіт, –
Далі тихо стало…
Тихо, тихо з неба світить
Промінь місяченька,
Сидить тая русалонька
Біля козаченька.
Похолонув козаченько,
Не чує, не баче,
Як над ним його кохана
Вбивається, плаче:
«Чи се ж тії карі очі,
Що я цілувала,
Чи се ж теє біле личко,
Що я милувала?
Ой чи се ж той козаченько,
Що я виглядала?
Вже ж не гляне він на мене, –
Дарма виглядати!
Вже ж моєму миленькому
Світу не видати!
Не озветься до своєї
Любої дівчини –
Він німий лежить, холодний
З моєї причини.
Ой забула б я, мій милий,
І горе, і зраду,
Лиш устав би ти до мене,
Дав мені пораду!
Нещаслива годинонько,
Що ж я наробила?
Ой нащо ж я свою долю
Та й занапастила!»
І знов тихо, з неба світить
Промінь місяченька.
Ломить руки русалонька
Біля козаченька.
Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: