Ісус промовляє до них: «Чи ви не читали ніколи в Писанні: Камінь, що його будівничі відкинули, – той наріжним став каменем; від Господа сталося це, і дивне воно в очах наших!” (Мф. 21.33-42).

Така відома усім нам притча про злочинних винарів... І як просто, здавалося б, розкривається її зміст. Злочинні винарі, безумовно ж, – старозавітні книжники й фарисеї, архієреї й священики, яких поставив Господь піклуватись про виноградник Свій, церкву Божу. Їм доручив Він плекати та віддавати Богові приноси віри – плоди милосердя і богопізнання. Щедро насаджений був виноградник той словом Господнім. Щедро насаджений й міцно поставлений. Обгороджений камінним муром закону Божого, муром слова-віри-благодаті, святим муром надії, що захищає Церкву від усіх ворогів її внутрішніх й зовнішніх. Видовбав у ньому Господь чавило правдивого розуміння, престол суду Свого, яке вичавлює, відокремлює вино від мезги, виявляє чисте й нечисте, відсіває зерно від полови. Встановив і башту сторожову – висоти боговідання, висоти Духа, на яких поставлено священнослужителів, щоб пильно слідкували аби не закравсь до виноградника злодій, що входить не дверима праведного смирення, які є Христос, а перелазить через мур, порушуючи Божі заповіді.

Та не так сталося, як гадалося. Щойно віддалився Господар – увійшли між виноробів “вовки люті, що отари не щадять”. Із них самих і повстали ті мужі, що почали казати перекручене, аби тільки учнів тягнути за собою, аби привласнити собі отару Господню, виноградник Божий... (див. Дії 20.28-31).

І посилає Господь рабів Своїх – пророків, щоб домогтися плодів віри, щоб збудити від сну: “І ось тому посилаю до вас Я пророків, і мудрих, і книжників (тут книжники в позитивному значенні, знавці Слова по духу. – Авт.); частину їх ви повбиваєте та розіпнете (розіпнете на древі мудрувань людських, прибивши іржавими цвяхами насильства та користолюбства руки – діла, та ноги – ходу, розповсюдження істини. – Авт.), а частину їх ви бичуватимете в синагогах своїх (бичуватимете словами ненависті на своїх зібраннях. – Авт.), і будете гнати із міста до міста...” (див. Мф. 23.29-39).

Нарешті посилає Бог Сина Свого Єдинородного, “щоб кожен, хто увірує в Нього, не згинув, але мав життя вічне” (див. Ів. 3.16). Та вони, схопивши, “вивели за виноградник Його”, відцурались Духа Христового, вивели з міста, з церкви, розіп’яли за брамами Єрусалиму, поза табором, поза Законом, беззаконно...

Насправді ми чудово розуміємо, що все, про що написано у Святому Письмі, написане не тільки для нас, але і про нас. Бо надто вже наївною була б спроба відсторонитися від цієї та й інших євангельських притч. Надто наївно вважати, що усе це написано просто про давні історичні події, які відбувалися 2000 років тому, і до нас стосунку не має... Має! Має відношення, і відношення безпосереднє. Бо усі події, змальовані в Святому Письмі, повторились і в наші дні. Бо усе повернулось на кола свої. Бо і в наші часи місця на сторожових вежах у церквах зайняли книжники й фарисеї, як і сказано: “На сидінні Мойсеєвім всілися книжники та фарисеї” (Мф. 23.2). Тільки уже фарисеї новозавітні, фарисеї сьогодення. Бо і в наші часи первосвященики та старші народу (народу віри, віруючих усіх конфесій), релігійні лідери духовного Ізраїлю, не віддають Богові належних Йому плодів. Не тече стрімким потоком з чавила Господнього променистий та чистий сік невипромінювання зла (церковною мовою – смирення), братньої любові, всепрощення і милосердя. Побиваються камінням (і не лише камінням слова, але й буквально) раби Господні – пророки (згадаймо хоча б долю блаженної пам’яті отця Олександра Меня).

Не соромляться й Сина Божого: вивели Дух Христів, Дух милосердя “за виноградник” – за межі храмів, за межі громад. Залишили “дім свій” порожнім, розіп’яли Христа в серці своїм. Відкинули камінь істини – святий камінь розуміння, скрижаль віри смиренної, що чинна любов’ю. Полюбили більше темряву, і приносять Богові “дикі ягоди” (див. Іс. 5).

І ляскають з амвонів і трибун, з кафедр і подіумів словесні бичі взаємної ненависті й агресії. І падають з покривлених злістю уст пихаті слова-стусани: “сектант”, “єретик”, “розкольник”, “піп”, “штунда”, “уніат”...

Отож, як прибуде Той Пан Виноградника, то що зробить він цим винарям?..

ЯК ТИ, ДРУЖЕ, ВВІЙШОВ СЮДИ?..

В неділю чотирнадцяту по П’ятидесятниці читаємо Євангеліє від Матвія:

“А Ісус, відповідаючи, знов почав говорити їм [ первосвященикам та фарисеям] притчами, кажучи: «Царство Небесне подібне одному цареві, що весілля справляв був для сина свого. І послав він своїх рабів покликати тих, хто був на весілля запрошений, – та ті не хотіли прийти. Знову послав він інших рабів, наказуючи: «Скажіть запрошеним: Ось я приготував обід свій, закололи бики й відгодоване, – і все готове. Ідіть на весілля!» Та вони злегковажили та порозходились, – той на поле своє, а той на свій торг. А останні, похапавши рабів його, знущалися та й повбивали їх. І розгнівався цар, і послав своє військо, – і вигубив тих убійників, а їхнє місто спалив. Тоді каже рабам своїм: «Весілля готове, але недостойні були ті покликані. Тож ідіть на роздоріжжя, і кого тільки спіткаєте, – кличте їх на весілля». І вийшовши раби ті на роздоріжжя, зібрали всіх, кого тільки спіткали, – злих і добрих. І весільна кімната гістьми переповнилась.

Як прийшов же той цар на гостей подивитись, побачив там чоловіка, в одежу весільну не вбраного, та й каже йому:«Як ти, друже, ввійшов сюди, не мавши одежі весільної?» Той же мовчав. Тоді цар сказав своїм слугам: «Зв’яжіть йому ноги та руки, та й киньте до зовнішньої темряви, – буде плач там і скрегіт зубів»... Бо багато покликаних, – та вибраних мало” (Мф. 22.1-14).

Притча про весільний бенкет в інтерпретації святого апостола Луки має назву притчі про багату вечерю (див. Лк.14.16-24). Але духовний зміст обох цих євангельських оповідей являється абсолютно ідентичним. Адже весілля Господа нашого Ісуса Христа, Бога Слова, Премудрості Божої та Церкви – це і є ота багата вечеря, що її спорядив Господь для вірних Своїх, і якою знехтували ті віруючі, але не вірні, які “ збагатіли , і нічого не потребують”, які вважають себе “багатими”, – багатими на віру, на праведність, на розуміння істини (див. Об. 3.17).Сьогодні я хочу висвітлити іще один цікавий аспект цієї притчі, а саме постать отого “чоловіка, що у весільну одежу не вбраний”, якого відкинув Господь...

Що об’єднує усіх тих “людей з роздоріжжя, злих і добрих”, яких закликали на весілля раби Божі? З яких роздоріж вони приходять до Господа? І де взявся у них той одяг, що виявився перепусткою на весільний бенкет? Дорога у біблійній мові ­– то життя, напрямок руху. Роздоріжжя, розпуття – це вибір, пошук правдивого шляху. Господь закликає тих, хто в цьому світі стоїть на розпутті, тих, хто шукає шлях істини, шлях правди. А відтак і є праведником, а отже, вдягнувся у весільну одіж праведності, адже біблійною мовою одяг – не що інше як праведність. Що ж таке праведність, і хто такий праведник? Праведник – це людина, яка: по-перше, шукає правду (стоїть на роздоріжжі, озирається у пошуках правдивого шляху). По-друге, це людина, яка знаходить правду, і знаходить її во Христі Ісусі, у вірі, що здійснюється любов’ю, як і сказав Господь: “Я ­– дорога, і правда, і життя” (Ів. 14.6). І, по-третє, це людина, яка іде цією дорогою правди! Іде, хоча й на перших кроках часто спотикається і падає. Іде, хоч на початку шляху її одяг праведності й заплямований гріхом, і брудний від частих падінь, як сказав пророк: “І стали всі ми, як нечистий, а вся праведність наша – немов поплямована одіж” (Іс. 64.6). Але “праведний сім раз впаде – та зведеться, а безбожний в погибель впаде!” (Прип. 24.16).

От у чому ключ! От чому серед покликаних і вибраних є як добрі, так і злі, як досконалі, так і поки що гріховні. Гріховні, але вже крокуючі дорогою правди, які вже ступили на шлях праведності, шлях смиренномудрості, великий шлях очищення, що веде у життя вічне, і зусиллями долають його. “Зміцняй стопи мої на дорогах Твоїх, щоб кроки мої не хиталися!” (Пс. 16.5). Бо “всі згрішили, і позбавлені Божої слави” (Рим. 3.23). Бо “Коли ж кажемо, що не маєм гріха, то себе обманюємо, і немає в нас правди!” (1Ів. 1.8).