Підійшов же й той, що взяв два таланти, і сказав: «Два таланти мені передав ти, – ось іще два таланти здобув я». Сказав йому пан його: «Гаразд, рабе добрий і вірний! Ти в малому був вірним, над великим поставлю тебе, – увійди до радощів пана свого!»

Підійшов же і той, що одного таланта взяв, і сказав: «Я знав тебе, пане, що тверда ти людина, – ти жнеш, де не сіяв, і збираєш, де не розсипав. І я побоявся, – пішов і таланта твого сховав в землю. Ото маєш своє»... І відповів його пан і сказав йому: «Рабе лукавий і лінивий! Ти знав, що я жну, де не сіяв, і збираю де не розсипав» То ж тобі було треба віддати гроші мої г рошомінам, і, вернувшись, я взяв би з прибутком своє. Візьміть же від нього таланта, і віддайте тому, що десять талантів він має. Бо кожному, хто має, дасться йому та й додасться, хто ж не має, – забереться від нього й те, що він має. А раба непотрібного вкиньте до зовнішньої темряви, – буде плач там і скрегіт зубів!” ( Від М атвія, 25 розділ, 14 – 30 вірші ).

Хто Той Пан, Який, відійшовши, покликав Своїх рабів і передав їм добро Своє? Безумовно ж, це Господь наш Ісус Христос. Це Він відійшов, щоби приготувати нам оселі у домі Отця Свого, що на Небі. Це Він, відходячи, заповів нам берегти найдорогоцінніший дар Свій, віру, приумножуючи та вдосконалюючи її “із віри в віру” (Послання до римлян, 1.17), “від слави на славу” (Друге послання до коринфян, 3.18). “Бо спасенні ви благодаттю через віру, а це не від вас, то – дар Божий...” (До ефесян, 2.8-9). Це Він наказав учням Своїм: “Нехай серце вам не тривожиться! Віруйте в Бога, і в Мене віруйте! Багато осель в домі Мого Отця; а коли б то не так, то сказав би Я вам, що йду приготувати місце для вас? А коли відійду й приготую вам місце, Я знову прийду й заберу вас до Себе, щоб де Я – були й ви...” (Від Івана, 14.1-3).

Кожному дав Господь талант, кожному дав міру віри – згідно з тим, скільки можемо вмістити, “міру віри, яку кожному Бог наділив” (До римлян, 12.3). Один може вмістити п’ять талантів віри – стоїть на щаблі духовного вдосконалення, що його визначив апостол Божий як “в стриманості – терпеливість” (див. Друге послання апостола Петра, 1.6), є “юнаком, який перемагає лукавого” (див. Перше послання апостола Івана, 2.13). Він здійснює віру, втілює її, очищаючи від гріхів усі п’ять чуттів своїх: зір, слух, нюх, смак і дотик, набуваючи тим самим десять талантів – виконуючи, здійснюючи, всиновлюючи Волю Божу (число 10 – символ волі Божої, вираженої в законі Його, в десяти заповідях).

Інший вміщає лише два таланти – є тільки “отрок, який пізнає Отця”, пізнає волю Отчу (див. Перше Івана, 2.14). Він стоїть на щаблі: “в добродійстві – роздумування, а в роздумуванні ­– стримання” (Друге Петра, 1.5–6), і освячує світлом істини дві царини людського єства – душу й тіло.

Але є й такі, що спромоглися сприйняти лише один талант – віру. Причому віру, яка чинна страхом, а не любов’ю, бо “страх Господній – початок премудрості” (Приповісти, 1.7). Тому-то й бачать вони Господа “твердим” (синодальний переклад подає – “жорстоким”), а через лінощі свої не спромоглися до пізнання, не піднялися навіть до щабля “у добродійстві – роздумування”, не беруть в руки Біблію, не просвічуються світлом правди, не шукають її, а отже і не розуміють, що Бог є любов. А відтак втрачають навіть те, що мають – віру! Бо “віра від слухання, а слухання – через Слово Христове” (До римлян, 10.17).

“Погине народ Мій за те, що не має знання: тому, що знання ти відкинув, відкину й тебе...” (Осії, 4.6). “Я проходив край поля людини лінивої, та край виноградника недоумкуватого, ­– і ось все воно позаростало терням, будяками покрита поверхня його, камінний же мур його був поруйнований... І бачив я те, і увагу звернув, і взяв я поуку собі: «Ще трохи поспати, подрімати ще трохи, руки трохи зложити, щоб полежати, – і приходить, немов мандрівник, незаможність твоя, і нужда твоя, як озброєний муж!..” (Приповісти, 24.30-34).

“Ти жнеш, де не сіяв, і збираєш, де не розсипав”, – говорить Ісусові лінивий раб. Так, Господь не розкидає – Господь збирає! Розкидає князь світу цього, сатана. Сіє злидні, хвороби, біди, страждання. Розсипає нещастя та війни, каліцтва та смерть. А Господь жне і збирає: “Прийдіть до Мене, усі струджені та обтяжені, ­– і Я вас заспокою! Візьміть на себе ярмо Моє, і навчіться від Мене, бо Я тихий і серцем покірливий, – і знайдете спокій душам своїм. Бо ж ярмо Моє любе, а тягар Мій легкий!” (Від Матвія, 11.28-30). Тож візьмімо і ми даний нам Богом талант, і примножмо його, – і почуємо це: “Гаразд, рабе добрий і вірний, – увійди до радощів Пана свого!..”

НЕ БУДЬМО ОСТАННІМИ...

В неділю сімнадцяту по П’ятидесятниці читається у храмах Євангеліє від Матвія:

“І, вийшовши звідти (з землі Генісаретської), Ісус відійшов у землі тирські й сидонські. І ось жінка хананеянка, із тих околиць прийшовши, заголосила до Нього й сказала: «Змилуйся надо мною, Господи, Сину Давидів, – демон тяжко дочку мою мучить!» А Він не казав їй ані слова. Тоді учні Його, підійшовши, благали Його та казали: «Відпусти її, бо кричить услід за нами!» А Він відповів і сказав:«Я посланий тільки до овечок загинулих дому Ізраїлевого»...

А вона, підійшовши, уклонилась Йому та й сказала: «Господи, допоможи мені!» А Він відповів і сказав: «Не годиться взяти хліб у дітей, і кинути щенятам»... Вона ж відказала: «Так, Господи! Але ж і щенята їдять ті крихти, що падають зо столу їхніх панів».

Тоді відповів і сказав їй Ісус: «О жінко, твоя віра велика, – хай буде тобі, як ти хочеш!» І тієї години дочка її видужала” ( Від М атвія, 15 розділ, 21-28 вірші ).

В духовному розумінні землі тирські й сидонські – це краї торгівлі, землі, серця (“земля” біблійною мовою – то серця людські, – див. Книгу пророка Ісаї, 1.2; Від Матвія, 13.19), в яких відбулася підміна духовних цінностей на матеріальні. Недаремно у “жалобній пісні на тирського царя” більшість екзегетів (тлумачів Святого Письма) вбачає символіку на Люцифера (“Люцифер” – латиною Денниця, Син зорі) – падшого ангела, який був Херувимом помазаним благодаттю на служіння, але через торгівлю серця свого став ворогом і супротивником Богові (“диявол” – наклепник, ошуканець; “сатана” – ворог, супротивник), – див. Єзекіїля, 28.1–19.

Назви міст Тир і Сидон промовляють самі за себе. “Тир” – означає скеля, висоти торгівлі в серці людському, узгір'я підміни істинних цінностей на земне багатство, що точить його міль та іржа. “Сидон” – риболовство, духовна країна, що захоплює в рибальські сіті омани багатства світу цього душі людські. І в цих-то “землях”, в цих “містах”, у цьому суспільстві язичеському зустрічає Господь жінку хананеянку.

Ханаан – син Хама, ім’я його перекладається як раб, купець (знову ж таки рабство гріха і торгівля істиною). Жінка хананеянка уособлює собою життя людини, яка проміняла віру на ідолопоклонство, на поклоніння “людській пожадливості та зажерливості, що вона – ідолослуження”, – див. Послання апостола Павла до Колосян, 3.5. А відтак і стала рабою гріха.

І мучиться тяжко дочка її – чуттєвий світ цієї людини, – і страждає вона, бо горить в демонському вогні ненаситності. Знемагається від страху, болю, хвороб; терпить муки душевні та тілесні, позаяк “сластолюбством купила собі пошкодження”, – як мовить святий Григорій Богослов. І точить душу її “невсипуща черва” незадоволення собою, своїм життям, бо не має така людина щастя, адже щастя – це насамперед задоволення духовних, а тоді вже й фізичних потреб людини. І страждає вона у цьому геєнському вогні, і мучиться в шеолі (у пеклі духовному), де темрява зовнішня. Де морок незнання Бога, небачення шляху, і правди, і життя: шляху до царства духовного, до царства благодаті, простою мовою – до щастя. І доля її – тільки плач та безсилля щось змінити, і скрегіт зубовний через злість на себе й оточуючих.