Уривок, що його ми читаємо сьогодні, без перебільшення можна назвати вінцем релігійної думки. На той час у світі існувало багато релігій та різноманітних філософій, які тією чи іншою мірою намагалися наблизитися до Істини. Серед них вчення Лао-Цзи, який в своїх працях (учення цього китайського філософа викладене в його книзі “Дао де цзин” – “Про шлях до доброчесності”) піднімається до усвідомлення існування Єдиного Творця, і закликає до містичного споглядання Бога (Якого він називає Дао – Шлях) через самозаглиблення і духовне очищення. Це і вчення ще одного китайського учителя, Конфуція (майже 551 р. до Різдва Христового), який зробив першу в історії людства спробу побудови незалежної від релігії людської моралі, оголосивши найвищою цінністю земне існування, і вбачаючи спасіння в усталеному суспільному режимі.

Існувала на той час і давньогрецька філософія. Тут і Геракліт (540 – 470 роки до Р. Х.), який вперше назвав вселенський закон Логосом (Словом, Думкою, Законом, Розумом), хоча й будував теологію не відділяючи Божественного від природи. Тут і Сократ (майже 470 – 399 років до Р. Х.), який почав шукати істину не в природі, а в людині, побачивши в ній відбиток духовного Божественного принципу. Тут, нарешті, й Платон (427 – 347 до Р. Х.), який прозрів вищий духовний світ, де людина знаходить свою Небесну Батьківщину.

В далекій Індії гуру (вчителі) брахманізму закликають до зречення світу та озброєння методами споглядання і йоги, відкидаючи усе, чим живуть люди: як ненависть, так і любов, як зло, так і добро. Там же, в Індії, шириться нова релігійна течія, пов’язана з ім’ям Крішни Васудеви (VI ст. до Р. Х.). Пам’ятником вчення Крішни є Бхагавад-Гіта (“Пісня Господа“), в якій релігійна думка сягає уже необхідності піднятися на висоти любові, благоговіння, віри, хоча це лише окремі вогники в мороці язичницької ночі. В 563 році до народження Ісуса поблизу Гімалаїв на кордоні Непалу народжується Сіддхарта Гаутама, відомий нам як Будда (Просвітлений), який згодом проголосить спасіння головною метою релігії, і розробить вісім кроків-ступенів для досягнення найвищого просвітлення, “нірвани”.

І, нарешті, Заратустра (грецькою – Зороастр), з його “іранською біблією“ Авестою, який дійшов до усвідомлення Єдиного Бога – Творця Всесвіту, до необхідності встановлення на землі істини, миру та справедливості, але шлях досягнення цього він бачив один – насилля.

Як видно, багато різноманітних релігій та вчень існувало, та й існує донині на землі. Але жодне вчення не піднялося до тієї висоти: “Любіть своїх ворогів!” Як зазначає блаженної пам’яті отець Олександр Мень:

“Протягом століть люди пройшли незліченну кількість доріг та стежинок; вони випробували і зважили майже усе... від світозаперечуючої містики до богозаперечуючого матеріалізму. І лише тоді, коли шляхи ці були пройдені і пошуки вичерпано, настала, кажучи біблейською мовою, «повнота часу»... Не людською, а Божественною вісткою увійшла Євангелія в потік історичного буття. Вона підкорила багатьох, а для декого так і залишилась спокусою чи безумством. Деякі, прийнявши її, потім відступилися. Але іти світові було, по суті, уже нікуди. Залишалося лише знову і знову повторювати блукання, які захоплювали дух людини в дохристиянські часи. Відхід від Христа насправді означає повернення до Будди чи Конфуція, Заратустри чи Платона, Демокрита чи Епікура”.

Вершина Божого вчення... Чи спромоглися ми, насправді, піднятися хоча б трішки вище підніжжя цієї гори? Чи спромоглися дійсно возлюбити хоч би брата свого, не кажучи вже про ворога? Коли прийде Господь – чи знайде Він віру на землі?..

НАЇНСЬКА ВДОВА

В неділю двадцяту після П’ятидесятниці читається Євангеліє від Луки:

“І сталось, – наступного дня Він [Христос] відправивсь у місто, що зветься Наїн (Наїн = “пасовисько”. – Авт.), а з Ним ішли учні Його та багато народу. І ось, як до брами міської наблизився Він, виносили вмерлого, одинака в своєї матері, що вдовою була. І з нею був натовп великий із міста. Як Господь же побачив її, то змилосердивсь над нею, і до неї промовив: «Не плач!» І Він підійшов, і доторкнувся до мар (до одра – нош, носилок, на яких несли покійного. – Авт.), носії ж зупинились. Тоді Він сказав: «Юначе, кажу тобі: встань!» І мертвий встав, і почав говорити. І його Він віддав його матері. А всіх острах пройняв, і Бога хвалили вони й говорили: «Великий Пророк з’явився між нами, і зглянувся Бог над народом Своїм!“ (Лк. 7. 11–16).

Місто Наїн – це місто пасовиська. Це символ релігійних громад, в яких проживає народ віри, паства. Але як тоді, так і сьогодні слово “віруючий“ далеко не є синонімом слова “вірний”. Багато віруючих, та мало вірних; багато покликаних, та вибраних мало. І лунає в церквах похоронний плач, і голосить Рахіль, життя церковне, за мертвими духовно дітьми своїми: “Чути голос у Рамі (Рама = висота – релігійні висоти, висоти релігійного світу. – Авт.), плач і ридання та голосіння велике: Рахіль плаче за дітьми своїми (Рахіль = вівця – церковне життя, яке повинно бути смиренним, праведним, тихим і лагідним. Життя, якому належить запліднюватись Духом Святим, й від цього запліднення народжувати віру, що чинна любов’ю. – Авт.), і не дається розважити себе, бо нема їх...” (див. Мф. 2. 18).

Жінка у біблійній мові – це життя, церква. Чоловік – відповідно віра, Христос, Дух Христів, Дух Божий. І, як бачимо, у цій євангельській оповіді мова йде про жінку-вдову, про життя церковне, яке втратило Мужа – втратило віру, втратило Дух. О, як багато цих вдів і сиріт сьогодні на вулицях релігійного Наїну! Як і в дні першого приходу Христового, так і нині, перед другим приходом Його: “На майданах усіх голосіння, на всіх вулицях (вулиці – тут різноманітні релігійні напрямки. – Авт.) крики: ой, ой!.. І ридання по всіх виноградниках (виноградник у бібл. мові – церква, тут – по всіх церквах, на всіх вулицях духовного міста Наїн. – Авт.).

Хто ж той одинак, єдиний син матері своєї, за яким так голосно тужить нещасна вдова? Син біблійною мовою – це духовний плід, духовна радість від перемоги над злом, восиновлення, здійснення віри. Якщо вмерла віра, якщо вмер Дух Животворчий, Який “дає всім і життя, і дихання, і все” (див. Дії 17. 25), якщо овдовіло наше життя – то недовго й до втрати єдиного сина, плоду віри. Недовго й до падіння в шеол бездуховності. Духовне вдівство – причина духовного безпліддя. Св. апостол і євангеліст Іван Богослов так визначає плоди духовного життя у лоні Церкви: “Пишу вам, діти, бо гріхи вам прощаються... (перший плід віри, дитятко, немовля, що народжується в серці нашому, покаяння, “в вірі – добродійство”, – призводить до духовної радості від прощення гріхів ради Ймення Христового. – Авт.). Пишу вам, отроки, бо ви пізнали Отця... (духовне зростання, “в добродійстві – роздумування” над Словом Божим, пізнання Волі Божої, – дає нам духовну радість зростання в Слові. – Авт.). Пишу вам, юнаки, бо перемогли ви лукавого... (юнаки, зростання до наступного щабля: “в роздумуванні – стриманість і в стриманості – терпеливість” (див. 2 Петра 1. 5–7), – дарує нам велику обітницю перемоги над дияволом. – Авт.)” (1 Ів. 2. 12–14).

Хто ж винен у загибелі отих духовних немовлят, отроків і юнаків? Хто винен у самотності нещасної наїнської вдови? Хто винен у відсутності належних плодів віри? Хто винен і що робити? Відповідь на поверхні: в першу чергу винні ті, кого Господь прилучив до великої Своєї справи спасіння – духовні левіти (Левій = прилучений), священики з “коліна левієвого”, чиї уста знання стережуть. Винні пастирі духовного Наїну, духовного пасовиська, які не виконали місії, покладеної на них в часи Старозавітної Церкви. Винні пастирі духовного Наїну й Новозавітної доби, а точніше та їх частина, яка, заразившись фарисейською розчиною, не виконує належним чином своїх обов’язків перед Богом і людьми і сьогодні. “Бо уста священика знання стережуть, та Закона шукають із уст його, бо він ангел Господа Саваофа” (Мал. 2. 7). “Погине народ Мій за те, що не має знання...” (Осії 4. 6). “Так говорить Господь Бог: Горе Ізраїлевим пастирям (Ізраїль – бібл. мовою – народ віри. – Авт.), які пасуть самих себе! Хіба ж не отару повинні пасти пастирі? Жир ви їсте, та вовну вдягаєте, ситу вівцю ріжете, але отари не пасете! Слабих не зміцняєте, а хворої не лікуєте, і пораненої не перев’язуєте, сполошеної не вертаєте, і загинулої не шукаєте, але пануєте над ними силою та жорстокістю! І порозпорошувалися вони з браку пастиря, і стали за їжу для всякої польової звірини, і порозбігалися... Блукає отара Моя...” (Єзекіїля, 34).