Саме слово “прокляття” походить від слова “клин”. У давні часи дерев’яні речі не клеїли, не стягали болтами, але перехоплювали клинцями. Звідси й “заклинаю” – “з’єдную”, “проклинаю” – роз’єдную: “Та станеться, коли ти не будеш слухатися голосу Господа… то прийдуть на тебе всі оці прокляття (прийде роз’єднання з Богом, з любов’ю Його, – “гнів Божий)” (Повторення Закону, 28 розділ, 15 вірш).

Так от, насправді небезпечним для людини є лише одна річ – прокляття, роз’єднання із Богом! А прокляття – це результат нашого спротиву волі Божій (власне гріха). В основі ж гріха лежить гордість наша, недовіра до Бога. Ось тому сатана, батько ошуканства, й нашіптує нам із часів Адама: “А чи правду сказав Бог?.. Ні, не вмрете…”

ІЩЕ ПРО “ГНІВ” БОЖИЙ

З листа читача: В одному з уривків Святого Письма Святий Дух говорить, що Бог опікується Своїм «виноградником» – Народом Божим. Але коли в ньому виростають тернина й осот, то Господь готовий спалити його, бо це не угодно Йому, щоб вибранці Божі не ходили Його шляхами. І карає Він Свій Народ не через гнів до Своїх дітей, але щоб вони завжди перебували у Ньому...

Відповідь: “Не через гнів” – це уже ближче до істини, хоча й все ще далеко. Насправді Господь карає народ Свій не просто “ не через гнів ” (гнів як мотивація для дій Божих є абсолютно неприйнятним – див. вище), але зовсім без гніву , і не тільки тому, щоб вибрані були “визволені від гніву Його”, але тому, що любов та гнів – дві речі несумісні! (див. 1 Коринфянам 13 розділ, 5 вірш).

Так, Бог карає тих, кого любить (Об’явлення, 3 розділ, 19 вірш). А любить Він усіх, не лише вибраних, бо “Так полюбив Бог світ…” Бог карає, але не гнівається: любов бо гніву не має!.. І якщо навіть я, “жорстокосердий та твердошиїй”, наказуючи своїх дітей за непослух не маю вже гніву у серці своїм (хоча були часи, коли й у мені кипів так званий “праведний гнів”), а лише жаль та прикрість, – то наскільки ж вільний від гніву Отець наш Небесний, що є сама Досконалість! Я ж навпаки – грішна, немічна, недостойна й недосконала людина, хоча за словом апостольським і “прагну, чи не досягну я того, чим і Христос Ісус досягнув був мене” (Филип’янам, 3 розділ, 12 вірш). Але, повторюся, якщо вже я знаю що таке відсутність гніву, і не лише по відношенню до сина, який провинився переді мною, але й до тих, хто ненавидить мене!..

Бог карає не в гніві, але в любові. Це ми, немічні, тлумачимо Його дії згідно із своїм розумінням, “в міру того, як можемо вмістити”.

Що ж сталося зі мною за останні роки? Чому перемінив підхід, поміняв систему виховання? Чи змінилось за цей час Слово Боже? Чи відкинув його я, захопившись “вченнями людськими”? Ні те, і не інше! Просто змінився я сам! Змінився об’єктивно, у повній згоді із відомим усім нам Планом Божим (планом одухотворення, освячення творіння), а значить у повній відповідності і з Словом Його. Хто не міняється, не перероблюється на цьому Шляху, – той насправді й не йде, але став він “стовпом соляним”, як стала ним Лотова жінка. Хто ж іде – той рано чи пізно, але обов’язково досягає моменту коли Христос, Який вознісся в його серці, Бог Слово посилає йому від Отця іншого Утішителя: уже не просто Слово, але Духа правди. І Він відтепер “навчає його всьому”! Навчає не скасовуючи Слова, але одухотворяючи його. Оживлюючи та наповнюючи його тим таємничим, тим містичним, тим недосяжним для “дітей у вірі”, але таким насправді простим та доступним для тих, хто шукає й готовий вмістити його змістом, що і є дійсно Істиною.

“Що є Істина?”, – запитав Пилат у Ісуса, – і не прагнучи насправді почути її “вийшов до натовпу”…

Я згадую себе ... років назад. Згадаю своє бачення Бога тоді, власне намагання зрозуміти Його не серцем (цей містичний досвід був для мене тоді іще майже невідомим), але розумом, інтелектуально... Згадую шалені богословські поєдинки тієї пори, й отримані в них “перемоги”... І згадуючи це, я вже не суджу. Але розумію, чому отці Церкви, піднявшись на висоту богобачення, усе більше мовчали. Тому що неможливо передати словами те, “що око не бачило, і вухо не чуло”, і що розумом зовнішнім зрозуміти не можна. Як неможливо сліпому пояснити у чому полягає краса райдуги після грози... Як неможливо пояснити тому хто гнівається і є нетерпеливим, що то є любов і смирення: позаяк ці поняття пізнаються не розумом самим, але серцем. А серце – то орган вищого пізнання…

ЖИТТЯ ПІСЛЯ СМЕРТІ

Запитання: Згідно із загальноприйнятою у православ’ї точкою зору душі людей після смерті знаходяться перед дверима (церк. слов. – «у переддвер’ї») раю чи пекла. Тобто, багато померлих перебувають там вже багато тисяч років. Що вони там роблять? Чи є в них можливість змінити вирок суду Божого? Чи впливають на вирок молитви живих?

Відповідь: Після виходу з біологічного тіла душа людини продовжує життя у тонкому, ефірному тілі як дух в світі духів. Тут “дух” не в розумінні абсолютної духовної сутності, якою є один лише Бог. І не в значенні чистої інформації, безтілесного образу а чи порції якоїсь безликої енергії, що повертається до Творця її. Ні, але дух, який має душу та ефірне, духовне, тонкоматеріальне тіло, подібно до того, у якому являвся Господь учням після воскресіння Свого:

“І як вони говорили оце, Сам Ісус став між ними (пройшовши крізь зачиненні двері!), і промовив до них: «Мир вам!»

А вони налякались і перестрашились, і думали, що бачать духа.

Він же промовив до них: «Чого ви стривожились? І пощо ті думки до сердець ваших входять?

Погляньте на руки Мої та на ноги Мої, – це ж Я Сам! Доторкніться до Мене й дізнайтесь, – бо не має дух тіла й костей, а Я, бачите маю…” (Луки, 24 розділ, 36–39 вірші).

Отже, після переходу в інший світ людина стає духом. Духом, який, як було уже сказано, має душу, і живе у тілі, – тобто є безплотним, але не безтілесним. І душа наша (розум та воля) насправді переставляється точно такою, якою вона є. Ми забираємо з собою увесь багаж думок, почуттів та бажань – світлих чи темних, – який зібрали упродовж свого земного життя. І в відповідності з цим ми й знаходимося у житті вже небесному.

“У Отця Мого обителей багато”, – каже Господь. І як душі не бувають абсолютно чорними або білими, але завжди мають місце певні відтінки та напівтони, – так і обителі (тут – місця перебування духів у тонко-матеріальному світі) лише умовно можна розділити на Рай та пекло, Небо і піднебесся. Насправді границя меж ними не є різко окресленою, але має певні проміжні стадії. Так само як низька частота будь-яких фізичних коливань не переходить одразу ж на рівень високих, але змінюється по синусоїді, плавно. Таким чином, умовно ми можемо розрізнювати пекло (піднебесся), двері пекла, проміжний стан невизначеності, переддвер’я Раю, врата Раю, Рай (Небо).

По виході із тіла душа людини безпосередньо пізнає усі “затвори”, усі оселі (обителі) світу невидимого (з цим і пов’язане вчення Церкви про третій, дев’ятий та сороковий дні поминання померлих), і за законом спорідненості наостанку визначається відносно місця подальшого пробування свого: встановлює своє місцезнаходження на тому рівні, який виявляється для неї спорідненим, а значить і єдино прийнятним. Втім це не означає, що діяльне життя та розвиток її на цьому зупиняється. Ні! Так само, як не завершується життя та розвиток новонародженої дитини після виходу її з лона матері. Людина має вічну перспективу пізнання Бога й світобудови, як і сказано: “Життя ж вічне – це те, щоб пізнали Тебе, Єдиного Бога правдивого…” (Івана, 17 розділ, 3 вірш). Не відбирається у неї і перспектива переходу з ласки Божої (та по молитвах святих і Церкви – ось, до речі, щодо молитов за померлих!) на більш вищі сходинки досконалості. А інакше про яке вічне богопізнання може йти мова?! Адже рух до Світла забезпечує благодать Божа, яка подається усім хто хоче і може прийняти її.