Мертве тіло впало до землі, і разом з ним живе...

Це кричала не людина, не батько, це кричав дикий, смер­тельно ранений звір.

Його власне, одиноке дитя... мертве.

Його голова лягла на груди сина, але не плакав.

Так проминуло досить багато часу. Потім притиснув до себе мерця... стряс ним, кричав до нього - все даремно. Кри­ки губились у лісі.

- Встань, мій сину, піднеси голову, розкрий очі, уста і скажи: «Тату, я живу. Я не вмер. Я - твій син, твоя одинока дитина!» Мій сину! - скричав зовсім як шалений до нього, обтирав його лице, рвав його одіж і ссав його рану. Не знав майже, що робить.

Може, він ще не вмер; може, тільки задубів. Ах, ні! Умер, умер. З його вини, через його злочинство. Чому неприятель не застрелив його? Чи то ж не він лежить - не його поцілив вистріл у плечі?

Боже, дай відповідь! Як це ти допустив, щоби люди по­дуріли та щоби батько йшов на сина! Ближній нз ближ­нього... або, може, це судний день?..

Тихо стоїть ліс.

Спокійна і принадлива його глибінь.

Він наново підніс голову з грудей сина і глянув майже не при собі в цю глибінь.

Чи він що бачив? Чи хто кружив коло нього?

Ні! Все було як перше. Тільки згори почали падати великі клапті снігу. Обережно, вимірено й так без звуку, немов що­би не перервати околичної тиші. Може, яке диво йшло лісом, а може, щось друге, потім повіяло по галузках легким вітром. Іній падав як з невидимої руки, вмивав лице сина й засипав батькові голову. Потім затихло й усе стояло непорушно. Але ненадовго.

Все ріс і ріс шум. Це збудило батька. Він устав.

Щось сталося. Щось. Велике, велике. Він винен тому; на це, що з собою носити має, не вистарчить йому його сили. Він уже не піде до села. Нехай виздихає маржина, нехай до смерті зареветься. Його син, його дитина жде - він тепер має що іншого робити. Він цього так не кине, поки місяць зійде - тим краще. Він мусить докінчити свою роботу.

Тепер усе одно. Його чи так, чи сяк усі осудять.

Але це не те, що займає його розум.

Це головне, що його дитина нежива, і що він тому виною.

Бере лопату й копає другий гріб. Але не тут у безпосеред­ньому сусідстві першого, тільки подалеки побіч високої сме­реки. Вона має конарі такі сильні й широкі, такі величні, що охоронить, як у хаті, перед усім його дитину.

Так, так!

Копав і плакав. Говорив до сина, немовби цей стояв бі­ля нього; говорив до себе. Про своє нещастя. Говорив про свою жінку, про невістку, яку син покинув під його опікою, а він йому заручив за її щастя і мав бути миротворцем, як ко­ли між нею і матір’ю прийде до сварки. Про своє внуча, яке він мав навчити молитов, якби батько далеко на чужи­ні поляг або якби трапилось йому яке друге нещастя. Все він.

- Я!! - кликнув голосно й захлипав.- Твій батько, моя дитино, твій батько. Я дав тобі життя, дав благословенство на тяжку дорогу і дав тобі смерть! Я!!

Другий гріб готовий, і він положив у нього обох мерців. Спершу чужого, потім свою дитину.

Нехай земля тобі буде пером, моя дитино! - шептав він зі сльозами й засипав гріб.- Спи, мій сину, спи, батько тобі добре постелив. Твоя мати заспіває тобі колисанку і твоя мо­лода жінка также.

Раптом перервав себе й устав відразу, як свічка, просто. По його тілі пробігло тремтіння, потім підіймає з землі торністру, завдає собі її на плечі, ще раз кидає оком на могилу сина й відходить. Віддаляється швидким кроком щораз дальше від могили, «забиває» від часу до часу руки, стає, дивиться кругом себе й нічого не бачить. Также й цього не ба­чить, як з боку від нього немов з-під землі виринає австрій­ський вахмайстер. Він уже давненько за ним стежить і прилу­чається до нього.

- Стій! - кричить він.

Чоловік здригається, дивиться на нього і стає як вкопа­ний. Вахмайстер кладе йому руку на плече.

- Що з тобою? - питає суворо й показує торністру на плечах чоловіка.- Звідкіля це маєш?

Спочатку нещасний мовчить. Він хоче сказати... він хоче все сказати... але це так багато. Він майже не при собі. Смерть сина... його жінка... молода невістка... кара, маржина. Все!

- Я... я...- це все, що може видушити з себе, мовкне.

- Так? - сказав вахмайстер і зміряв чоловіка сувори­ми очима.- Звідкіля в тебе торністра?

- Торністра? - запитав той, мов не при собі.- Яка торністра?

- Та оця же, оця,- що несеш на плечах, чи ти сам собі її не прив’язав? Ти!!

Чоловік заскомлів. Рівночасно закрив обома руками собі лице і хитав головою.

- Так, так,- белькотав,- торністра, її взяв з собою. Вона від нього, від нього. Я взяв для себе, для його матері, його жінки і його дитини. Ай, пане! - і з тим він став плакати.

- Говори, чоловіче, що сталось. Поляг твій син? Тоді ти доперва не смієш собі її затримувати. Чи ти знаєш, що за це можуть покарати? Віднеси її зараз на своє місце. Зараз. Зрозумів?

- Ах, пане! - сказав чоловік і підніс руки як на молит­ву.- Я вам усе скажу, з усього висповідаюся, як перед богом... хоч він усе-усе знає, все бачив. Найщирішу правду вам скажу, бо знаю, що мушу вмерти. Мушу, пане! - майже закричав.- Мушу! Моє нещастя прояснило мені світ, бо досі я нічого не бачив. Моя душа дістала очі, й ви повинні в них заглянути. Перше душа моя була замкнена. Ніхто не мав замка до неї...- говорив, запинаючись.- Аж моє нещастя, що повзло за мною. Крок за кроком. Пане, крок за кроком,- сичав проразливо понурим таємничим шепотом.- Тихо, як тінь при місячнім світлі, аж прийшло вже воно до мене й виссало мені розум, бо я всього цього не хотів. Я ходив купити солі для маржини мого сина, й мої думки навіть слідів нещастя не шу­кали. Вони були при маржині дома, при моїх клопотах і при праці, при жінці і при них...- Раптом перервав і зсунувся до ніг узброєного.- Я сповідаюся перед вами, я сповідаюсь у всьому перед вами. Може, бог зіслав вас мені на дорогу, бо я не знаю, що мені робити, знаю тільки, що вмерти мушу.

І він висповідався. Тяжко дишучи, часом схлипуючи, ча­сом рвучи собі волосся на голові або підносячи руки до не­ба,- все розказав. Від першого кроку, котрий зробив нині від своєї хати, про стрічу з неприятелем, про все аж до хвилі, коли його стрінув. Докладно і правдиво.

- Бо я знаю, що нічого мені не ждати, тільки смерті,- повторив він раз і другий і закінчив свою сповідь.

- Чому ж виговорив ти про патруль? - спитав вахмай- стер.

- Спитайте краще, пане, чому я радше не дав себе до смерті забатожити. Чи я ж думав? Чи людина що знає? Ба­чить, що буде? Чому! - додав він і валив себе кулаком у гру­ди, аж гуло, і глядів якусь хвилю мовчки, без слова, перед со­бою, наче щось здалека побачив, що його приваблювало. Раптом звернувся до вахмайстра.- Де є цей святий пан,- говорив,- про котрого каже піп, що спаситель дає такого кожній людині для охорони, щоби беріг людину, вчив, що треба робити, а що ні? Може, він був би мене остеріг перед нещастям...- додав, гірко посміхаючись, і дивився, як перед тим, у даль.- Він, певно, также поляг, бо інакше не пішов би батько на сина, християнин на християнина. Чи пішов би він?

Вахмайстер слухав мовчки, дав йому виговоритися, потім сказав коротко, приказуючи:

- Вперед!..

Вони йшли мовчки.

Чоловік перед узброєним, а той за ним.

Сніг не переставав іти. Старий зняв шапку, і сніг розта­вав йому на голові.

Раптом він став. Несподівано відкинув голову назад, наче дуже зморений, так, що його сиві кучері спадали йому на пле­чі, і заплющив очі. По хвилині, збираючи рівночасно всі свої сили, зачав:

- Прошу вас, пане, підіть відтак від хати до хати та роз­кажіть про мене, про юду, нехай стережуться стати такими, як я.

І знов по хвилині, в якій узброєний дивився на чоловіка, як на хорого в гарячці або божевільного, сказав він:

- Двоє не простять мені мого нещастя. То є душа мого сина, а потім наша нива. Може, я ще здиблюсь на тім світі з моїм сином, і може, він простить мені, що я завинив. Може. Але моя нива, цей кусень землі, яка походить з діда-прадіда і яку обробляли руки мого сина, з нею я ніколи не здибаюсь, і вона не простить мені ніколи, що я зробив її сиротою й відняв у неї руки, які її обробляли. Потім мій малий унук...