Коли сталася біда, то першим питанням, яке належить нам з’ясувати, є не “за що?”, а “чому?” Чому мені, віруючій людині, християнину, Господь допустив таке випробування? Чому не справдилися на мені слова Господні: “Тебе зло не спіткає, і до намету твого вдар не наблизиться, бо Своїм ангелам Він накаже про тебе, щоб тебе пильнували на всіх дорогах твоїх, – на руках вони будуть носити тебе, щоб не вдарив об камінь своєї ноги!” (див. Псалом 90(91))? Чому ж не понесли? Чому не захистили? Відповідь лежить у перших рядках цього ж богонатхненного псалма:

“ Хто живе під покровом Всевишнього, хто в тіні Всемогутнього мешкає,

той скаже до Господа: «Охороно моя та твердине моя, Боже мій, – я надіюсь на Нього!»” (Пс. 90(91).1–2).

Як часто ми звинувачуємо Бога в усіх наших бідах, забуваючи при цьому, що ми живемо в світі! У світі, яким править “бог цього віку”, “князь світу цього”, сатана. І він-то, будучи “світоправителем темряви”, і являється насправді винуватцем усіх бід наших. Він – оцей вселенський дух злоби – і є причинцем війн, катастроф, хвороб, бід, страждань, страшної болісної смерті. Він, а не Господь! А проявляється сатана не інакше як в нас, людях. І діє через нас, людей. Плотський, не одухотворений наш розум, гординя самості нашої – це і є прояв сатани в людині. Звинувачувати Бога в усіх бідах – всеодно що, відрубавши собі свідомо пальця, апелювати до Нього: “Чому не зупинив сокири?!”

Господь бажає спасіння для всіх, та чи дозволяємо ми Йому спасти нас?! Він усіх хоче притягнути до Себе, як і сказано: “І, як буду піднесений з землі, то до Себе Я всіх притягну” (Івана, 12 розділ, 32 вірш). Але чи підносимо ми Христа? Чи возносимо у серці своєму слово Його, віру смиренну, до висоти виконання? Чи піднімаємо до високості одухотворення? Чи живемо так, як жив Христос? Або, хоча б, чи стараємося так жити?..

Світ наш уподібнюється у Біблії морю – бурхливому морю, схвильованому спокус бурею. Морю, яке горить геєнським вогнем людських пристрастей та пожадливостей плоті. Морю, господарем якого є сатана. І щоби спастися, нам необхідно бути острівцями тверді посеред цих бурхливих та смертоносних вод, стати “синами Божими по благодаті Христовій”. “Бо всі, хто водиться Духом Божим, вони сини Божі” (Рим. 8.14). Бо Бог спасає Своїх синів!

Але чи водимося Духом? Чи відкрили серця свої вірі, яка здійснюється в любові? Чи живемо по любові? Чи насправді довго терпимо, милосердствуємо, не заздримо, не величаємося, не надимаємося, не поводимося нечемно, не шукаємо свого, не рвемося до гніву, не думаємо лихого, не радієм з неправди, але тішимося правдою, усе зносимо, віримо у все, сподіваємося всього, усе терпимо? Чи ніколи не перестає в нас любов? Чи спромоглися прожити згідно з Заповідями блаженств хоча б один тиждень свого життя? Чи маємо Дух синівства не на словах, а на ділі, чи дійсно сини Божі? Якщо так – то маємо право звернутись до Отця нашого Небесного: “Авва, Отче! (“авва” – арамейською “тато”)”, то визволились із неволі диявольської світу цього. І тоді вже ми і “не від світу” – вільні! – а отже сатана з усіма його бідами та проблемами не має влади над нами. Тоді серця наші – то оселі Божі. Тоді спаслися й “ми, і увесь дім наш”. Тоді і буквальні оселі наші уже не належать князеві світу цього, але стали територією Божою, що на ній царює Господь, і що знаходиться під захистом могутнього рамена Його! І тоді Господь просто не допустить у нашому житті подібної ситуації! А якщо й допустить, щоб засоромити сатану, як було це з праведним Йовом (див. Біблію, книгу Йова), то дасть і сили Духа Святого достойно здолати її!..

А якщо ні? Якщо “вірую, Господи, – поможи недовірству моєму”? Тоді і віра наша не абсолютна, а відносна. Тоді і істина, яку можемо вмістити, стає не абсолютною, але відносною. Тоді і “покров Всевишнього”, і “тінь Всемогутнього”, і захист Господній не абсолютний, а відносний!

Тоді і діяти в екстремальній ситуації ми будемо у відповідності з духовною недосконалістю нашою, відносно того, “скільки можемо вмістити”. І усе це стосується не лише окремої людини, але й людської спільноти взагалі, у тому числі і держави.

Якось до преподобного старця Серафима Саровського звернувся із запитанням один прихожанин: “Чи треба лікуватися від хвороб, і як взагалі провадити життя християнське?” Це запитання цілком відповідає суті питань, поставлених і нашими читачами. Святий угодник Божий відповів так:

“Хвороба очищує гріхи (випробування життєві змиряють наше серце, охолоджують гординю, примушують зупинитись на шляхах своїх). Однак воля твоя (дивися сам: зупинися, помолися, зваж, зазирни у своє серце, виваж його на теренах Волі Божої, оціни сили свої духовні, глибину віри своєї). Іди середнім шляхом: вище сил не берися – впадеш, і ворог (сатана – “ворог, супротивник”) насміється з тебе

Якщо ти іще дитина (“дитина” у вірі, в досконалості), то утримайся (бо, узявши вантаж духовний, якого не зможеш понести, – надірвешся і впадеш на дно, зневірившись). Одного разу диявол запропонував праведнику (праведник – це людина, яка шукає правду, знаходить її в Ісусі Христі, та іде цією дорогою правди, що веде у життя вічне) скочити до ями (взяти на себе вантаж не по силам своїм духовним, у надмірній надії що ангели “будуть нести” його). Той майже погодився, але Григорій Богослов утримав його...”

От вам і відповідь на запитання: як діяти? Постав на своє місце Христа, і уяви: як би поступив Він у даній ситуації? А потому і дій згідно з тим наскільки можеш умістити, максимально наближуючись до абсолютного ідеалу. І кожного разу це наближення повинно бути усе більшим і більшим. Головне – не зупинятися на шляху вдосконалення. Головне – іти уперед, “пам’ятаючи про жінку Лотову”! (див. Бут. 19.26).

Коли з подібним запитанням звернулися до святого Антонія Великого, він відповів: “Хіба не знаєте: «І коли вдарить тебе хто у праву щоку твою, – підстав йому й другу (Мф. 5.39)»”? Тоді ті, що прийшли до старця, говорять йому: “Ми не можемо цього зробити (не можемо вмістити)”. Старець сказав: “Якщо ви не можете підставити другу, то хоча б зносьте удари в одну”. “І цього не можемо”, – відвічали йому. “Якщо й цього не можете, – сказав старець, – то принаймні не відповідайте ударом на удар”. Вони сказали: “І цього не можемо!” Тоді святий Антоній сказав учневі своєму: “Їх необхідно лікувати, бо хворі вони...”

І, нарешті, для тих, хто не зростає в надії на Бога, але думає бути щасливим у цьому житті, наведу уривок з духовної настанови преподобного Серафима Саровського мирянам та інокам про надію:

“Усі, хто має тверду надію на Бога, підносяться до Нього й просвічуються сяянням вічного світла. Якщо людина зовсім не має ніякого піклування про себе заради любові до Бога та справ доброчестя (тобто є досконалою, правдиво сином Божим), знаючи, що Бог піклується про неї, – така надія і є справжньою та мудрою. А якщо людина сама клопочеться про справи свої, і звертається з молитвою до Бога тоді тільки, коли уже трапляються з нею неминучі біди, й у власних силах не бачить вона уже засобів відвернути їх, і тоді тільки починає надіятись на поміч Божу, – така надія суєтна й неправдива. Правдива надія шукає Царства Божого і впевнена, що усе земне, необхідне для життя дочасного, безсумнівно буде дане.

Серце не може мати миру, допоки не здобуде таку надію . Вона умиротворить його, і увіллє в нього радість. Про цю то надію сказали достопоклоняємі й найсвятіші уста: «Прийдіть до Мене, усі струджені та обтяжені, – і Я вас заспокою!» (Мф. 11.28)...”

ЗОЛОТО, ЛАДАН ТА СМИРНА