Все той ста­рий ви­роб­ляє… З глуз­ду з'їхав на старість, чи який хрін… Бач, яке ви­га­дав: дітей вчи­ти, в па­ни ви­во­ди­ти!.. Ще во­на ма­ло на­терпіла­ся від тих панів, ще во­ни ма­ло зал­ля­ли їй са­ла за шку­ру за часів пан­щиз­ня­них?! А те­пер щоб власні діти її зрос­та­ли на сльози людській?.. Та зро­ду-звіку сього не бу­де!..

Довго ще гри­ма­ла На­уми­ха на чо­ловіка та со­ва­ла гор­щи­ки в піч так енергічно, що не раз борщ, хлюп­нув­ши на во­гонь, бу­хав та си­чав, мов га­ди­на, гніва­ючись на нез­ручність гос­по­ди­ни­ну.

А по го­лові Се­ме­новій ши­ба­ли дум­ки: "Нев­же па­ни такі по­гані, як оце про них усі ка­жуть - і ма­ти, і Ро­ман­ко? Нев­же я му­сив би відцу­ра­тись рідної неньки, став­ши па­ном, че­рез те, що во­на му­жич­ка?.. Та бог в ни­ми, з ти­ми па­на­ми! Бог з ним, з тим панст­вом та з книж­ка­ми! Не хо­чу вчи­ти­ся. Од­нак нас­ти­ри­лось мені те вчит­тя…"

І Се­мен вва­жив­ся за­ли­ши­ти на­завж­ди книж­ку, хоч чув, що він на­че за­гу­бив щось, що в йо­го чо­гось не ста­ло.

А На­уми­ху жаль взяв, що наг­ри­ма­ла на сво­го пес­тун­чи­ка; во­на пок­ли­ка­ла уве­чері Се­ме­на, при­го­лу­би­ла йо­го та дов­го потіша­ла, оповіда­ючи чу­до­ву каз­ку про "Прав­ду та крив­ду", аж по­ки Се­мен не пос­нув у неї на колінах, за­був­ши уві сні свої тур­бо­ти ди­тячі…

Настала осінь. По­ча­ли за­га­ду­ва­ти до шко­ли. На­ум га­дав відда­ти Се­ме­на, але На­уми­ха ста­ла ру­ба і за­тя­лась, що не пус­тить. На­ум не Ду­же на­ля­гав, вдо­вольня­ючись од­ним Ро­ман­ком, про­те пок­ли­кав Се­ме­на, щоб від са­мо­го дізна­тись, чи має він охо­ту до вчит­тя,

- Ну, си­ну, як маєш охо­ту, то я те­бе в шко­лу віддам.

Семен мов­чав, спус­тив­ши очі до­до­лу, а далі на­ва­жив­ся:

- Ні, не хо­чу…

- Чому ж ти не хо­чеш?

- Так, не хо­чу…

- О, це ще… ціпов'яз! Ро­дивсь мудьом - мудьом і вмреш! - ска­зав На­ум, мах­нув­ши ру­кою.

З то­го ча­су й проз­ва­ли Се­ме­на ціпов'язом.

А На­ум хва­лив­ся лю­дям:

- Двох синів маю, та… з од­но­го де­ре­ва і хрест і ло­па­та, мов­ля­ли ви… Цей, Ро­ман­ко, в ме­не хит­рий, хоч ко­го об­ду­рить!.. І гра­мо­ту доб­ре знає, письмен­ний… От - ма­лий ще, а ку­ди хо­че­те "про­шеніє" на­пи­ше… Є йо­го тих про­шеній і в во­лості, і в ми­ро­во­го, і де хо­че­те… Од­но аж у "Крестьянскоє при­сутствіє" по­дав! І при­ня­ли! Аяк­же!.. Я ще ви­ве­ду йо­го в лю­ди, як дасть бог про­жи­ти… Ну, а мо­лод­ший, Се­мен - той отак: за плу­гом хо­ди­ти, сіно ко­си­ти, ціпом ма­ха­ти… Ска­за­но - ціпов'яз!

Росли бра­ти, врос­та­ли, та не бу­ли дру­зя­ми, Се­мен це доб­ре пам'ятав. Не­од­на­ко­ву вда­чу ма­ли. Щи­рий та щед­рий Се­мен ніяк не міг по­го­ди­ти­ся з лу­ка­вим та зазд­рим на чу­же доб­ро Ро­ман­ком. Чо­го б не поп­ро­хав, про що б не пос­пи­тав Се­мен у стар­шо­го бра­та - на все од­на відповідь: "А що да­си?" Не раз лу­ча­ло­ся, що Ро­ман­ко об­ду­рю­вав Се­ме­на, зви­чай­но, в дрібнич­ках. Ви­ду­рить що в йо­го та ще й ре­го­че, ко­ли той обу­рюється на бра­та за хит­рощі.

Все це відпи­ха­ло Се­ме­на від бра­та, і він жив са­мотньо, не ма­ючи й ме­жи хлоп­ця­ми при­ятелів. Сопілка та ду­ми бу­ли йо­му при­ятелі й поб­ра­ти­ми. А ду­ми но­си­лись по йо­го го­лові од­на за дру­гою, як хма­ри по небі, ко­ли їх же­не вільний вітер. "Чо­му?", "Навіщо?", "Чо­го?" не да­ва­ли йо­му су­по­кою, і лиш од­на буй­на фан­тазія хлоп­ця да­ва­ла ди­вог­лядні ча­сом відповіді на ті пи­тан­ня… Ро­ман­ка відда­ли в еко­номію за пи­сар­чу­ка, і він ду­же чва­нив­ся но­вим проз­ви­щем та но­вою жи­лет­кою, яку батько впер­ше спра­вив йо­му. Се­мен ли­шив­ся на гос­по­дарстві по­ма­га­ти батькові.

Збігло кілька років, Се­мен по­чи­нав уже двад­ця­тий рік, ко­ли ста­рий по­мер, ли­шив­ши грунт - шість шнурів - си­нам. Ро­ма­на теж про­же­не­но тоді з еко­номії, де він був за при­каж­чи­ка; він од­ру­жив­ся, взяв по­ло­ви­ну батьківщи­ни - три шну­ри по­ля - та пос­та­вив собі ха­ту край се­ла, де са­ме по­чи­на­лась йо­го ни­ва. Дру­гих три шну­ри взя­ла На­уми­ха.

Семен му­сив йти у най­ми, бо на батьківщині нічо­го бу­ло ро­би­ти.

Найми! Він знав, що то най­ми… "Бо­сий дохід, а го­лод­на харч; зран­ня во­ди, в по­луд­не пи­ти, а вве­чері би­ти", - як ка­же жартівли­ва при­каз­ка. Та ба­га­то сум­ної прав­ди в тих жар­тах.

Одно тільки скра­ша­ло йо­го жит­тя не­ве­се­ле: надія на кра­ще, що жевріла в йо­го серці. За чо­ти­ри ро­ки служ­би в еко­номії склав він сто п'ятде­сят кар­бо­ванців; на ці гроші ку­пить він собі грунт, що за три сотні про­дав пан Ян­ковський та­ки в їх селі (ка­те­рин­ку, мо­же, по­зи­чить Ро­ман, а п'ятде­сят пан по­че­кав), од­ру­житься з Дом­ною і якось, дасть бог ми­ло­серд­ний, ста­не на но­ги!.. Ця дум­ка так підбадьори­ла Се­ме­на, що він зірвав­ся на різні но­ги й про­ки­нувсь з за­ду­ми.

Навкруги чорніло зо­ра­не по­ле, а зго­ри, від пов­но­го міся­ця, ли­лось бла­кит­не хо­лод­не сяй­во, об­гор­та­ло мок­ру зем­лю, пе­ре­ли­ва­лось на змо­че­них ро­сою плу­гах, бли­ща­ло по ле­ме­шах та мок­рих ро­гах волів, що, ле­жа­чи од­далік, ти­хо ру­ми­га­ли. Тільки яри та про­вал­ля, повні пітьми, ту­ма­ну й хо­ло­ду, грізно чорніли геть навк­ру­ги, бо місяць, ма­буть, жа­хав­ся пос­ла­ти свої па­ру­си в ці таємничі за­кут­ки…

Семен по­мо­лив­ся до не­ба, за­гор­нув­ся у сви­ту і зас­нув твер­дим сном нат­руд­же­но­го робітни­ка.

Першої неділі після цього відпро­хав­ся Се­мен у па­на на ча­син­ку до бра­та. Він зас­тав у Ро­ма­на гос­тей: ста­рос­ту та дя­ка, що лю­бо бесіду­ва­ли за чар­кою. Відко­ли пос­тав­ле­но Ро­ма­на сільським пи­са­рем, він ще більше по­чав цу­ра­тись "му­жицької" ком­панії, а во­див­ся а дя­ком, фер­ша­лом та при­каж­чи­ка­ми в еко­номії. Ско­ро гості вий­шли, Ро­ман обер­нув­ся до Се­ме­на, пог­ля­да­ючи на нього хит­ри­ми очи­ма. Ці очі та по­горд­ли­ва ри­соч­ка ко­ло уст якось прик­ро вра­жа­ли, псу­ва­ли до­волі гар­не, че­пур­не Ро­ма­но­ве об­лич­чя а ру­ся­вим во­лос­сям на го­лові, підстри­же­ним "під польку".

- Що там, обо­ра­лись?..- бай­дуж­но обізвав­ся Ро­ман до Се­ме­на.

- Та ні ще… ще бу­де на де­який час… А я оце до те­бе, Ро­ма­не, за по­ра­дою…

- А що там та­ке? - ски­нув до­го­ри бро­ва­ми Ро­ман.

- Та то ба­чиш… склав я собі на службі тро­хи гро­ше­нят… маю сто і п'ятде­сят… Не віку­ва­ти ж мені, ду­маю собі, у най­мах, тре­ба б уже хоч клап­тик сво­го по­ля ма­ти… А тут лу­чається ку­пи­ти; па­нок отой, Ян­ковський, про­дає три мор­ги, тих…

- Що суміжні в моїм по­лем? - скрик­нув Ро­ман.

- Еге!..

Роман вже не слу­хав. Як! Цих три мор­ги ро­дю­чої землі, що на­че зу­мис­не при­ту­лені до йо­го ни­ви, ма­ють бу­ти не йо­го власністю, хоч він, скла­да­ючи гроші на цю зем­лю, два ро­ки пле­кав у серці надію ку­пи­ти її?.. І хто ж? Отой ціпов'яз мав ви­дер­ти в нього з-під но­са ту зем­лю?.. Ніко­ли! Кра­ще він собі зу­ба вир­ве, ніж по­пус­тить ко­му іншо­му ку­пи­ти її!

Думи ко­ле­сом зак­ру­ти­ли­ся в го­лові Ро­ма­новій; він по­чув, що ним по­чи­нав тіпа­ти про­пас­ни­ця.

- Ну, та що? - нер­во­во скрик­нув Ро­ман, обер­та­ючись до бра­та, - А я, бач, й прий­шов поп­ро­ха­ти, чи не по­зи­чив би ти мені ка­те­рин­ку?.. Я тобі дур­но не схо­чу… П'ятде­сят пан обіцяв по­че­ка­ти: на рік, мо­же, спро­мо­жу­ся відда­ти…

- Не дам!.. не маю!.. Чи я тобі жид, чи я тобі ба­нок який, що йдеш до ме­не по гроші? - кри­чав розд­ра­то­ва­ний Ро­ман, а усякі дум­ки так і літа­ли по йо­го го­лові, по­пе­ред­жа­ючи сло­ва.

- Та чо­го кри­чиш?.. Сха­ме­нись, чо­ловіче!.. Не да­си, то й обійдеться без свя­че­но­го на різдво!.. Жи­ди по­зи­чать!..

- Найкраще… йди до жидів, йди… най по­зи­ча­ють!.. Се­мен ли­хий та збен­те­же­ний вий­шов з ха­ти.

А Ро­ман гук­нув на жінку, щоб вий­ма­ла з бодні гроші… Та всі, які єсть!.. Ка­те­рин­ка… де­сят­ка… дру­га… тре­тя… сто трид­цять! Ма­ло!.. А про­те - тре­ба щось ра­ди­ти! Ро­ман ма­ло що не про­жо­гом ки­нув­ся до па­на Ян­ковсько­го. Так чи інак, а зем­ля му­сить бу­ти йо­го власністю!