Адже й вiн українець, i вiн патрiот… Се доведено не раз i не двiчi. Хто, як не вiн, ще за часiв студентства вiсiм мiсяцiв висидiв у в'язницi?.. Правда, не в українствi шукати всiх причин того в'язнення, але якось приємно тепер, коли вже лихо давно минуло, залiчити тих вiсiм мiсяцiв на карб патрiотичного страждання.
Далi - хто, як не вiн, пiдтримує молодi таланти, так потрiбнi… Малоросiї? Адже вiн не пожалував ста карбованцiв на видання творiв самовродка Рябоклячки, а що творiв тих нiхто не купував - на власнi грошi набув сотню примiрникiв, щоб послати на село, до своїх, i таким робом довести, що, вiрний демократичнiй засадi, не розриває зв'язкiв iз народом, пам'ятає про його духовi потреби… Адже всi знають, що вже десять лiт збирається вiн написати наукову розвiдку на вкраїнськiй мовi, хоч та мова страх яка бiдна, яка не здатна до наукових праць… Вiн згоджується, що не знає мови, так якось не було часу вивчитись… i через те мусить балакати по-московському, здобуваючись iнколи на макаронiчнi фрази. Але те ж вiдомо всiм, що вiн усе збирається простудiювати трохи вкраїнську мову… А на роковинах, на вечорницях, - хто так патрiотично (без жартiв!) п'є горiлку, так щиро заведе пiснi, вдарить тропака?..
А скiльки страху набратися, скiльки натремтiтися, скiльки обережностi треба, щоб не зрадитися перед ворогами! I се ще не патрiотизм? Мало на сьому ще? А вони патрiотiв шукають!..
Макар Iванович здвиг плечима й почав ходити по покою взад та вперед. Очевидячки, думки сi не заспокоїли його. Щось ще турбувало його, залазило до серця, зазирало пiд шкуру комашнею. Макар Iванович був неспокiйний. Ану ж, борони боже, хто спостерiг, як вiн увiходив або виходив iз зiбрання "молодих"? А що тодi буде? Погана справа. Лихий понiс його туди, до тих божевiльцiв. Чи не краще то було пiти на "вiнт" до сусiда? Ат!!! А тут ще сон такий, наче вiщує щось. Погано. Е, що там врештi сон! Дурниця. Воно якось не пристало навiть людинi з вищою освiтою, з поважним становищем значного урядовця вiрити в сни, як вiрить у них темна, неосвiчена баба на селi… А проте на серцi наче мишi шкрябають.
Макар Iванович зупинився перед дзеркалом, звiдки визирнуло до його чепурне, але пом'яте вже обличчя з шпакуватою бородою, з довгим українським носом, хитрими сивими очима та виплеканим волоссям, що, мов кримським смушком, вкривало йому голову. Кокетним, навиклим рухом поправив вiн бороду й волосся, осмiхаючись до думки, що не понизився ще курс його в жiнок. Але й се не помогло. Сон та вчорашнiй вечiр не йшли йому з голови, дратували нерви. Вiн усе сподiвавсь чогось лихого.
Ураз - дзвiнок.
Макар Iванович так i жахнувся, так i затремтiв увесь. Неспокiйним поглядом окинувши покiй, немов бажаючи запевнитись, чи там нема чого небезпечного, вiн сам побiг вiдчиняти дверi.
- 0-ох! - з пiльгою зiтхнув Макар Iванович, вертаючись до покою з пачкою кореспонденцiй. - Листоноша!
Нервовим рухом одкинув вiн набiк "Свiт", "Киевскую старину", "Зорю" й узявся за листи.
Вiдкритка? Вiд кого б се? А-а, вiд брата-бурсака.
Прчитавши заледве кiлька слiв, Макар Iванович почервонiв, пiдплигнув на мiсцi i в найвищому обуреннi кинув вiдкритку на стiл.
- Се… се… се… чорт зна що таке!..- скрикнув вiн.- Се просто нiкчемнiсть… Писати до мене по-вкраїнському на вiдкритцi… компрометувати мене! Вiдкритку кожне може перечитати, кожне може побачити… Я не дозволю так компрометувати себе… Я ж йому прочитаю "патер-ностер"! [2]
Макар Iванович бiгав по хатi в сильному роз'ятреннi, наче з вiдкритки тої знявся рiй вiс та покусав його. Врештi, трохи заспокоївшись, вiн узяв картку в руки, щоб дочитати.
- Ну, що ж там особливого? "Я здоров, коханий брате… Як твоє здоров'я?.. На святки, може, приїду…" От i все… Ну, взяв би i написав би "по-росiйському"… А то… Макар Iванович здвиг плечима i сердито подер вiдкритку на дрiбненькi шматочки.
Другий лист, вже у ковертi, викликав тiльки усмiшку на уста Макара Iвановича. Одна вельми поважана особа, звертаючись до його патрiотизму, прохала порятувати молодого вкраїнського письменника, якому тепер дуже скрутно; особа та зiставалась в надiї, що Макар Iванович дасть протеже її мiсце в своїй канцелярiї, бо ще недавно натякав, ще потребує помiчника. Макар Iванович осмiхнувся. Нема дурнiв! На сей гачок його не зловиш! Вiн буде приймати в канцелярiю "молодих"? Навiщо? Щоб скомпрометуватися, щоб мати неспокiй, а то - хто зна - може, й великий клопiт? Хiба вiн не знає тих шибайголiв, купаних в окропi!
- Нi, красненько дякую,- розводить вiн руками з уклоном, наче перед ним сидить та особа, що писала лист.- Звертаєтеся до патрiотизму? Згода. Даю п'ять… ну, десять карбованцiв до складки на запомогу голодному, але встромити палець межи дверi… уклiнно дякую… Може, хто другий зохотиться…
Осмiхаючись, Макар Iванович зараз же написав солодку вiдповiдь, виставляючи прикрiсть, яку зробила йому неможливiсть дати мiсце певнiй особi через брак вакансiї, й запевняючи заразом, що почувається до обов'язку зробити все можливе для вкраїнського письменника.
Задоволений зi свого дипломатичного маневру, Макар Iванович заклеював лист, коли з другої хати, як бомба, влетiв його чотирилiтнiй синок.
- Папа! папа! - загаласував вiн,- Мама сказала, чтобы ты послал по водку!..
- За водкой… за водкой, а не по водку!.. Сколько уж раз я замечал тебе, мужичонок ты этакой?!
I роздратований український патрiот, забуваючи на хвилинку про свiй патрiотизм, вибiг до другого покою, гукаючи на жiнку:
- Маша! Прошу тебе звернути увагу вчительки нашої на те, як балакають нашi дiти! Адже вони страшенно калiчать "росiйську" мову! Се бог зна що таке… се нi на що не схоже!..
Макар Iванович хвилюється, бiгає по хатi.
Все наче змовилось сьогоднi, щоб дратувати його: i листи, i дiти, i згадки вчорашнiх вечорниць… Ай, тi вечорницi!.. недурно кажуть, що як має скластися лихо, то бог i розум вiдбере. Треба ж було зробити таку капiтальну дурницю - пiти на вечорницi… Бути не може, щоб не пронюхано, хто там був, про що балакано… i тодi… прощай, Макаре Iвановичу!.. Попрощайся з посадою, з родиною i в двадцять чотири години… Ото вклепався, ото вскочив!..
Буйна фантазiя тручає бiдного Макара Iвановича по похилостi в якусь чорну безодню, звiдки нема стежки наверх. Страх обгортає його такий, якого вiн не пригадує в дитинствi навiть. Напевне, сором перемiг би той страх, коли б наш патрiот мiг збоку глянути на свою громадську вiдвагу, чи то пак на брак її. Але де там йому до сорому, коли шкура в небезпечностi! Шку-ра, розумiєте ви? Шку-ра!!
Макар Iванович так завзято бiгає по хатi i так кривиться, аж дiд Хо, що вже давненько крiзь вiкно прицивляється до сiєї сцени, не може вдержатися вiд смiху. Старий знає, що небезпечнiсть не скаламутить лояльного життя добродiя Лiтка, й весело хихикає:
- Хе-хе! От ще перелякана людина! Хе-хе! Менi б нiчого й стояти тут, так утiшно дивитись, коли доросла людина, громадянин, мов заєць той, полохається абичого. Почекаю ще часинку, забавлюся, бо нiчого нема втiшнiшого, як такий страхополох - "фiл".
2
- “Отче наш!” (лат.)