- Мемет! Нур­ла! По­можіть, лю­ди, а то сіль підмо­чить! Алі! Йди ж ту­ди! - хрипів грек.

Татари за­во­ру­ши­лись, і по­ки грек тан­цю­вав з чов­ном на хви­лях, з нудьгою по­зи­ра­ючи на мо­ре, сіль опи­ни­лась у без­печ­но­му місці.

Тим ча­сом мо­ре йшло. Мо­но­тон­ний ритмічний гомін хвиль пе­рей­шов у бу­хан­ня. Спо­чат­ку глу­хе, як важ­ке са­пан­ня, а далі сильне і ко­рот­ке, як да­ле­кий стріл гар­ма­ти. На небі сірим па­ву­тин­ням сну­ва­ли хма­ри. Роз­гой­да­не мо­ре, вже бруд­не й тем­не, нас­ка­ку­ва­ло на бе­рег і пок­ри­ва­ло скелі, по яких по­то­му стіка­ли патьоки бруд­ної з піною во­ди.

- Ге-ге! Бу­де бу­ря! - кри­чав Ме­мет до гре­ка. - Ви­тя­гай на бе­рег чов­на!

- Га? Що ка­жеш? - хрипів грек, на­ма­га­ючись пе­рек­ри­ча­ти шум при­бою.

- Човен на бе­рег! - гук­нув що­си­ли Нур­ла.

Грек нес­покійно зак­ру­тив­ся і се­ред бризків і ри­ку хвиль по­чав роз­пу­ту­ва­ти лан­цюг, ув'язу­ва­ти мо­туз­зя. Алі ки­нув­ся до лан­цю­га. Та­та­ри ски­да­ли капці, за­ко­чу­ва­ли шта­ни й ста­ва­ли до по­мочі. Врешті грек підняв кот­ви­цю, і чор­ний бар­кас, підхоп­ле­ний бруд­ною хви­лею, що з ніг до го­ло­ви зми­ла та­тар, по­су­нув до бе­ре­га. Куп­ка зігну­тих і мок­рих та­тар галасливо ви­тя­га­ла з мо­ря, се­ред кле­ко­ту піни, чор­ний бар­кас, не­мов якусь морську пот­во­ру або ве­ли­чез­но­го дельфіна.

Та ось бар­кас ліг на піску. Йо­го прив'яза­но до палі. Та­та­ри обтріпу­ва­лись і ва­жи­ли з гре­ком сіль. Алі по­ма­гав, хоч ча­сом, ко­ли ха­зяїн за­ба­ла­ку­вав­ся з по­куп­ця­ми, він ниш­ком по­зи­рав на нез­най­оме се­ло. Сон­це сто­яло вже над го­ра­ми. По го­ло­му сіро­му вис­ту­пу скелі ліпи­лись та­тарські ха­луп­ки, зло­жені з ди­ко­го каміння, з плас­ки­ми зем­ля­ни­ми покрівля­ми, од­на на одній, як хат­ки з карт. Без тинів, без воріт, без ву­лиць. Криві стеж­ки ви­лись по ка­ме­нистій спа­дині, ще­за­ли на покрівлях і з'явля­лись десь ниж­че прос­то од му­ро­ва­них сходів. Чор­но і го­ло. Тільки на одній покрівлі рос­ла якимсь чу­дом тон­ка шов­ко­ви­ця, а зни­зу зда­ва­лось, що во­на розс­те­ля­ла тем­ну ко­ро­ну на бла­киті не­ба.

Зате за се­лом, у да­лекій перс­пек­тиві, одк­ри­вав­ся чарівний світ. В гли­бо­ких до­ли­нах, зе­ле­них од ви­ног­ра­ду і пов­них си­зої імли, тісни­лись кам'яні гро­ма­ди, ро­жеві од вечірнього сонця або синіючі гус­тим бо­ром. Круглі ли­со­го­ри, мов ве­ле­тенські шат­ра, ки­да­ли од се­бе чор­ну тінь, а да­лекі шпилі, си­зо-бла­китні, зда­ва­лись зуб­ця­ми зас­тиг­лих хмар. Сон­це ча­сом спус­ка­ло з-за хмар у імлу, на дно до­ли­ни, скісні пас­ма зо­ло­тих ни­ток - і во­ни пе­ре­ти­на­ли ро­жеві скелі, сині ліси, чорні важкі шат­ра та засвічу­ва­ли вогні на гост­рих шпи­лях.

При цій каз­ковій па­но­рамі та­тарське се­ло зда­ва­лось гру­дою ди­ко­го каміння, і тільки ря­док струн­ких дівчат, що вер­та­ли од чішме [9] з ви­со­ки­ми кух­ля­ми на пле­чах, ожив­ляв кам'яну пус­те­лю.

Край се­ла, у гли­бокій до­лині, біг поміж во­лоських горіхів стру­мок. Морський прибій спи­нив йо­го во­ду, і во­на роз­ли­лась поміж де­ре­ва­ми, од­би­ва­ючи в собі їх зе­лень, барвні ха­ла­ти та­та­рок та голі тіла дітво­ри.

- Алі! - гук­нув грек. - По­мо­жи зси­па­ти сіль!

За ре­вом мо­ря Алі лед­ве до­чув.

Над бе­ре­гом висів со­ло­ний ту­ман од дрібних бризків. Ка­ла­мут­не мо­ре ска­женіло. Вже не хвилі, а бу­ру­ни вста­ва­ли на морі, ви­сокі, сер­диті, з біли­ми гре­бе­ня­ми, од яких з лус­ком од­ри­ва­ли­ся довгі ки­тиці піни і зліта­ли до­го­ри. Бу­ру­ни йшли нев­пин­но, підби­ра­ли під се­бе зво­ротні хвилі, пе­рес­ка­ку­ва­ли че­рез них і за­ли­ва­ли бе­рег, ви­ки­да­ючи на нього дрібний сірий пісок. Скрізь бу­ло мок­ро, по­на­ли­ва­но, в бе­ре­го­вих ям­ках ли­ша­лась во­да.

Раптом та­та­ри по­чу­ли тріск, і рівно­час­но во­да по­ли­лась їм у капці. То сильна хви­ля підхо­пи­ла чо­вен і ки­ну­ла їм на па­лю. Грек підбіг до чов­на і ах­нув: у човні бу­ла діра.

Він кри­чав од го­ря, ла­яв­ся, пла­кав, та рев мо­ря пок­ри­вав і ціла людність то­го не­ве­лич­ко­го за­ки­ну­то­го се­ла, хоч це йо­го ле­мент. До­ве­лось ви­тяг­ти чо­вен та й прив'яза­ти знов. Грек був та­кий сум­ний, що, хоч за­па­ла ніч і Ме­мет кли­кав йо­го в кав'ярню, не пішов у се­ло і ли­шивсь на бе­резі. Мов при­ви­ди, блу­ка­ли во­ни з Алі се­ред во­дя­но­го пи­лу, сер­ди­то­го бу­хан­ня та сильно­го за­па­ху мо­ря, що прой­мав їх наскрізь. Місяць дав­но вже зійшов і пе­рес­ка­ку­вав з хма­ри на хма­ру; при світлі йо­го бе­ре­го­ва сму­га біліла од піни, на­че вкри­та пер­шим пух­ким снігом.. Врешті Алі, зваб­ле­ний вог­ня­ми в селі, на­мо­вив гре­ка зай­ти в кав’ярню.

Грек роз­во­зив сіль по при­бе­реж­них кримських се­лах раз на рік і зви­чай­но бор­гу­вав. На дру­гий день, щоб не га­яти ча­су він на­ка­зав Алі ла­го­ди­ти чо­вен, а сам по­дав­ся гірською тро­пою зби­ра­ти по се­лах дов­ги: бе­ре­го­ва стеж­ка бу­ла за­топ­ле­на, і з бо­ку се­ло бу­ло одріза­не од світу.

Вже з по­луд­ня хви­ля по­ча­ла спа­да­ти, і Алі взяв­ся до ро­бо­ти. Вітер тріпав чер­во­ну хус­ти­ну на го­лові дан­га­ла­ка, а він по­рав­ся ко­ло чов­на та кур­ни­кав мо­но­тон­ну, як прибій мо­ря, пісню. У відповідний час, як доб­рий му­сульма­нин, він розс­те­ляв на піску хус­тин­ку і ста­вав на коліна в бо­гомільно­му спо­кої. Ве­чо­ра­ми він розк­ла­дав над мо­рем огонь, ва­рив собі пілав з підмо­че­но­го ри­жу, що ли­шивсь на бар­касі, і навіть ла­го­див­ся но­чу­ва­ти при човні, та Ме­мет пок­ли­кав йо­го в кав'ярню. Там лиш раз на рік, як наїзди­ли по­купці ви­ног­ра­ду, труд­но бу­ло здо­бу­ти місце, а те­пер вільно й прос­то­ро.

В кав'ярні бу­ло за­тиш­но. Дже­пар дрімав ко­ло печі, завіша­ної блис­ку­чою по­су­ди­ною, а в печі дрімав і по­пелів во­гонь. Ко­ли Ме­мет бу­див бра­та пок­ли­ком: «Ка­ве!» - Дже­пар здри­гав­ся, схоп­лю­вав­ся і брав­ся за міх, щоб роз­бу­ди­ти во­гонь. Огонь у печі ска­лив зу­би, пирс­кав іскра­ми і поб­лис­ку­вав по мідяній по­суді, а по хаті роз­хо­ди­лась за­паш­на па­ра свіжої ка­ви. Під сте­лею гу­ли му­хи. За сто­ла­ми, на ши­ро­ких, об­би­тих ки­тай­кою, ос­ло­нах сиділи та­та­ри; в од­но­му місці гра­ли в кості, в дру­го­му - в кар­ти, і скрізь сто­яли малі філіжан­ки з чор­ною ка­вою. Кав'ярня бу­ла сер­цем се­ла, ку­ди збіга­лись усі інте­ре­си люд­ності, все те, чим жи­ли лю­ди на ка­мені. Там засіда­ли самі значні гості. Ста­рий су­во­рий мул­ла Асан, у чалмі й дов­го­му ха­латі, що мішком висів на йо­го кістля­во­му за­дубіло­му тілі. Він був тем­ний і упер­тий, як віслюк, і за це всі йо­го по­ва­жа­ли. Був тут і Нур­ла-ефенді, ба­га­тир, бо мав ру­ду ко­ро­ву, пле­те­ну гар­бу і па­ру буй­волів, а та­кож за­мож­ний «юзбаш» (сот­ник), посідач єди­но­го на ціле се­ло ко­ня. Всі во­ни бу­ли ро­дичі, як і ціла людність то­го не­ве­ли­ко­го за­ки­ну­то­го се­ла, хоч це не за­ва­жа­ло їм діли­ти­ся на два во­рожі та­бо­ри. При­чи­на во­рож­нечі таїлась у не­ве­лич­ко­му дже­релі, що би­ло з-під скелі і стіка­ло течійкою як­раз по­се­ре­дині се­ла, поміж та­тарськи­ми го­ро­да­ми. Тільки ця во­да да­ва­ла жит­тя всьому, що рос­ло на ка­мені, і ко­ли од­на по­ло­ви­на се­ла спус­ка­ла її на свої го­род­чи­ки, у дру­гої боліло сер­це ди­ви­тись, як сон­це і камінь в'ялять їм ци­бу­лю.

Дві най­ба­гатші й найбільш впли­вові осо­би в селі ма­ли го­ро­ди на різних бо­ках течійки - Нур­ла на пра­во­му, юз­баш на ліво­му. І ко­ли ос­танній спус­кав во­ду на свою зем­лю, Нур­ла за­та­мо­ву­вав потік ви­ще, од­во­див йо­го до се­бе і да­вав во­ду своєму кут­кові.

Це гніви­ло всіх ліво­бе­реж­них, і во­ни, за­бу­ва­ючи на ро­динні зв'язки, бо­ро­ни­ли пра­во на жит­тя своїй ци­булі, роз­би­ва­ли один од­но­му го­ло­ву. Нур­ла і юз­баш сто­яли на чолі во­ро­гу­ючих партій, хоч юз­ба­ше­ва партія не­мов пе­ре­ва­жа­ла, бо на її боці був мул­ла Асан. Ця во­рож­не­ча поміча­лась і в кав'ярні: ко­ли при­хильни­ки Нур­ли гра­ли в кості, то юз­ба­шеві з пре­зирст­вом ди­ви­лись на них і сіда­ли до карт. В од­но­му во­ро­ги схо­ди­лись: усі пи­ли ка­ву. Ме­мет, що не мав го­ро­ду і, як ко­мер­сант, сто­яв ви­ще партійних су­пе­ре­чок, усе шкан­ди­бав на кри­вих но­гах од Нур­ли до юз­ба­ша, за­цитьку­вав і ми­рив. Йо­го глад­ке об­лич­чя і го­ле­на го­ло­ва лисніли, як у об­луп­ле­но­го ба­ра­на, а в хит­рих очах, завж­ди чер­во­них, блу­кав нес­покійний вог­ник. Він вічно був чимсь зак­ло­по­та­ний, щось вічно розмірко­ву­вав, при­га­ду­вав, лічив і раз у раз бігав у крам­нич­ку, у льох, то знов до гос­тей. Ча­сом вік вибігав з кав'ярні, піднімав ли­це уверх, до плас­кої покрівлі, і кли­кав: