Котенко. Афіша бреше: водевіль завжди по драмі.

Жалівницький. По руських трупах, а в нас - зроду.

Котенко. А я так хочу, і мені ти не указ! (Піднімає тон).

Жалівницький. Так оповістіть перше, то й знатимем, а коли афіша брехлива, то ваша вина.

Котенко. Не вчіть мене! Ще молоко на губах не обсохло!

Жалівницький (підходить). Що-о? Кричать здумали?

Котенко (упавшим тоном). Я так... од природи... У мене такий голос... Що ж, мене поставлено режисером.

Жалівницький. Так коли ви режисер, так не робіть бешкету! (Заходить в уборну, грюкнувши дверима).

Котенко та Лемішка.

Котенко. Готово? Завісу! Всі на місця!

Лемішка (біжить злякано). Ох, господи!

Котенко. Куди, старий?

Лемішка. Надобность... книжки...

Котенко. В будку!

Лемішка. Только... листика... до книжки листика... Водевілем підвели... водевілем...  Я прихватком...

Котенко. До будки мені! Тут завісу дали, а він... 

Лемішка. Да... возмутительно... Але я завжди і душею, і серцем... по гроб живота...

Котенко. Годі базікати! Гайда! (Повертає за шиворот).

Лемішка. Не утруждайтесь... лечу, лечу! Я напам'ять... од палятурки до палятурки! (Біжить).

Лучицька та Маринка, потім Жалівницький.

Котенко забачив - і за лаштунки.

Лучицька (задихавшись, вбігає в 1-у уборну). Ох, як бігла! Серце мало не вискочить!.. Що? Опізнилась?

Жалівницький (з уборної). Ні, тільки що почали. (Іде до неї).

Лучицька. О? То я вспію, -  ще багато часу... мій вихід останній. Добре, що я маю звичку дома одягати костюм. (Начинає гримуватися). Ху, як дух забива: так налякали! І що се сталося!

Жалівницький (убраний парубком). Якийсь гедзь укусив. Даймо, що я знаю, який отой гедзь...

Лучицька. Який же?

Жалівницький. Квятковська.

Лучицька. Не може бути: вона така добра; зо мною ласкава, як сестра...

Жалівницький. Вірте! Та вона готова вас в ложці води утопити.

Лучицька. За віщо б? Хіба за те, що я її люблю?

Жалівницький. За те, що таланом забиваєте. Ви готові за всіх головою наложити, а для вас то ніхто й пальця не вріже: про свою шкуру всяк дба, а в вічі, звичайно, скалить зуби...

Лучицька. Як ви хмуро дивитесь на людей: при такій вірі тяжко й жити! А я певна, що зовсім поганих людей і нема, що оберніться теплим словом навіть до лиходія, то і в його бог озоветься...

Жалівницький. Ох-ох! Коли б то так! А краще не діймайте віри, то не зневіритесь.

Лучицька. І вам, значить, не діймати? (Подає руку). Я й привітатись забула!

Жалівницький. І мені навіть.

Лучицька. Гай-гай! Який же ви, друже, непевний. Ні, на вас я як на гору: ви в мене найщирша, найрідніша людина... та ще моя няня, бабуся. Коли б не ви, я не знаю, що б зі мною сталося. Я не забуду до смерті тієї першої зустрічі, коли я, божевільна, з одчаю мало на себе рук не зняла. Ви постерегли мою страшну думку, ви одігріли порадою теплою моє серце задубле, ви визвали благодійні сльози; ви показали мені нову путь, яка може загоїти врази... і я припала з захватом до ніг нового бога... Як же мені вас не любити? (Простягає йому руку).

Він цілує.

Жалівницький. Ви освітили сей храм і стали в йому богинею. Але пробачте мені слово, -  спокуси-тель знов тут, пантрує за вами, коршуном над головою кружить.

Лучицька (спалахнувши). Його зальоти тепер не страшні. Я, признатись, і спізнилась того, що боялась стрінутись з Антоном Павловичем.

Жалівницький. Ви мені тільки позвольте, то він і носа сюди не покаже.

Лучицька. Що ви? Хіба він мені що? Я не за його...

Жалівницький. А за себе боялись? А-а! (Кудлить волосся).

Лучицька. Ви й назвиська його не можете чути спокійно!

Жалівницький. Даруйте, не можу! Він, на мій погляд, розбещений панич, занужений своєю нікчемністю.

Лучицька. Сором, сором, мій друже! Се якесь лихе почуття, а не ваше серце... Антон Павлович не нікчема, а чоловік вельми освічений і талановитий, з чесними, гуманними засадами... а що не при ділі, - так у нашій окружній темряві передовій людині притулку нема...

Жалівницький. Бачите, з яким палом за його заступаєтесь: видно, добре вам задурманив і розум, і серце. А йому, ласуну, одна тільки примха, одні хвастощі...

Лучицька. Не лайте ж мені його в вічі: невже вам не жалко мене вразити, мені боліч зробити?

Жалівницький. Згибло все! Ви закохані знов у Квітку!

Лучицька. Ой! Що ви? Звідкіль така думка?

Жалівницький. Закохані, закохані... правда?

Лучицька. Ні, ні!.. Не знаю... і не думала! Я задавила давнє...

Жалівницький. Закохані - і мови нема.

Лучицька. Що ви? Ані слова про те! Як ви умієте людину збентежити... жарину кинути в серце.

Жалівницький. Не рвія в мене кричить: я вашим щастям щасливий... тільки не йому вам його дати, а хіба поламати життя! І святе іскуство піде до дідька, і погине чудовий талан, замре, втіхи ради, висока душа, а Україна знов сиротою зостанеться!

Лучицька. Борони боже! (Пауза. Далі жваво). Не бійтесь, не зраджу, з свого дорогого шляху не зійду!

Гирявий (у двері). Марко Карпович! Вихід!

Жалівницький (скакує). Біжу! (Виходить за лаштунки).

Лучицька (хапаючись за серце). Якось здавило серце... Чи страх налетів... чи просто холод, мороз?.. Маринко, накинь на мене хустку... (Пауза). Пусте!.. Зневага одна... Там ганьба... а!.. Далі, далі!! (Пауза). Ні ні! Не станеться... ніколи... задавлю! А дай ще мені, Маринко, вина... щось холодно. 

Маринка подає; Лучицька п'є нервово. 

Як думаєш, я на мерзоту нездатна?

Маринка.Що ви?

Лучицька. То-то ж! Так і думай, моя дитино!

Маринка. Авжеж... Ой, пора мені! (Вибігає). 

Лучицька спирається на руки на стіл і здавлює ними свою голову.

Ті ж і Котенко та Безродний. 

Безродний іде в 1-у уборну, здоровкається. Лучицька здригнулась. Обоє мовчки сидять.

Котенко (до Маринки, що вийшла з уборної). Ану, ближче стань! (Роздивляється, ласкає). Гарна дівчинка... настояща українка... і оченята як терен... Хочеш, буду ролі давати, актрису зроблю?

Маринка. Я б і не знаю, що...

Котенко. Так заходь, я начитуватиму...

Гирявий (підбігає). Ваш вихід.

Котенко. Тю! (Пішов за лаштунки). 

Виходить з уборної Кулішевич і йде теж, проглежуючи ролю, на кін. 

Безродний. Знаєте, Марусю, якби не ви, давно б у мене опустилися крила.

Лучицька. Я? Що я?.. Сама безсила...

Безродний. Безсила? Та од вас я тільки й набираюся тії душевної сили і віри, а то давно б уже витратився. І це саме діло, яке мені було великим, тепер часами здається гноїщем, у якому вигодовуються і розплоджуються черви...

Лучицька. Вас знову, певно, образили чим?

Безродний. Не мене, а мою віру в людей. Те, що я несу збитки, мене мало обходить, а те, що я жодними втратами не можу купить щирості у людини, -  те мене рве!

Лучицька. Вас все занадто смутить: ви надзвичайного хочете... Люди як люди...

Безродний. Людину-то я чую... От ви мені дорогі не таланом своїм, не тим, що на його збирається люд, а своєю ясною вірою у людей і в святу справу, своєю чистою як кришталь душею...