Зінька біжить до дверей.

Ті ж і Орина Власівна.

Дзвонарська ввіходить з покупками, весело.

Дзвонарська. Мир дому сьому, з п’ятінкою святою! Ми - у хату сусіль, а ти, моя ягідко, винось нам хліб та сіль, бо ми не з порожніми руками, а спішать он-то які гості за нами! (Підморгує і цілує Зіньку; покупки кладе на стіл).

Зінька. Гостей не знаємо, які вони й на масть?

Дзвонарська. Достойніщі за твоїх, моя ягідко,- з білого воску.

Овсій. З лою, може? Дзвонарська тільки гордо глянула.

Зінька. А де батько?

Дзвонарська. Теперечки так уже не слід його називати: тепер він, мовляв, моя ладонько, не батько будеть, а папонька.

Зінька. Чого ж це так?

Дзвонарська. Ми вже тепер вознесемось між дворане.

Овсій. А все ж вони для дочки будуть батьком.

Дзвонарська. Коли тебе, миленький, не питають, то між благородних у разговори не плутайся; бо такий антихвон, голубе, робить тільки мужва!

Овсій. Що ж ви зараз мужвою, а самі з якої діжі?

Дзвонарська. З пшенишної, з проскурної, йолопе мій нетесаний!

Овсій. Може, з тієї, що дерть затирають?

Дзвонарська. Ах ти... ще сміє, мовляв, на моє званіє губу розпускати! Та мені з тобою зараз, може, й говорити завстид! (Іде гордо до кімнати). Іш, хам, раб нечестивий, порожденіє антихристово! Проти якої ще мадами?! (Плює, пішла у кімнату).

Зінька (до Овсія). Чого ти її чіпаєш?

Овсій. Дак коли вона мене гарячим залізом шпига.

Зінька. А ти б змовчав та краще б підлестився... А то вона ще більше нацькує батька.

Овсій (чухається). А! Досадно! (Пішов з хати).

Дзвонарська і Зінька.

Дзвонарська (виходить з кімнати). Коли в вашім домі, моя комашечко, безчестя мені совершають, то я й піду: нехай уже твій папонька сам порається з гостями або попросить цього кавалера.

Зінька. Тіточко, Власівно, чого-бо ви?! Простіть його: він здуру!

Дзвонарська. Та проти кого? Подумай! Ти знаєш, моя комашечко, що я протопопівна і була, мовляв, почти при вельможах: у грапського дворецького в дівичім званії жила. То уже потім, через... Прости господи! Довелось мені за пономаря вийти. Так он то що!

Зінька. Та вибачте вже, Власівно, його темноті.

Дзвонарська. Темний, темний, а поуз рота ложки не понесе! Ох, ох! Куди моститься?! Його б у десяти окропах треба б перш випарити, щоб і говорити з ним, от що!

Тіжі Вареник.

Наталка (вбіга). Тато, тато приїхали!

Вареник (трохи під чаркою). Ну, цілуй, дочко, руку! Візьми керею! На, Власівно, ціпка! А ти, чортеня (до Наталки), шапку бери! Натрудився, значить, та й честі добився: подивіться,- це не карбованець, а мегдалія теліпається! Он то що! О!

Дзвонарська. Честь, честь! Уже іменно, що честь, Гаврило Потапович, мовляв, яко кадило в полунощі!

Вареник. Гм... воно, конешно, не всякому... Потаповича на всю округу знають! Чи за грошима, чи що. О! Ну, а ти ж, дочко, чому не поздоровляєш батька?

Зінька. Поздоровляю, тату! (Цілує руку).

Дзвонарська (поправля). Папонька!

Зінька. Папонько...

Вареник (до Наталки). А ти чого колупаєш у носі? Цілуй батька у руку!

Наталка (цілує). А гостинців?

Вареник. Бач, ледащо! Їй тільки до гостинців?! Пождеш! Ху, утомився! Кріселко подайте! (Сіда). Так ми он куди! О?! Ще капказького хрестика вишлють!

Дзвонарська. Тепер уже алілуя!

Вареник. Ну, приймав і питав мене уже предсідатель, як свого, уже, значить, запанібрата.

Зінька. Як же, тату?

Дзвонарська (до Зіньки). Папонько... (Варенику). Ох, думаю, і вожделеніє було!

Вареник. Стало буть, тошно. Сам почепив мегдалію, предсідатель би то! О?! Ще мене під руку... О?! Зайдіть, просить, на чайок!

Дзвонарська. На чайок?

Зінька. До присідателя?!

Вареник. Що ж там за штука? Гм! Приходжу. Ведуть мене, садовлять... Зараз чай з тим, як його?..

Дзвонарська. З кізляркою, певно? Мій покійничок уживав було завжди після добрих похорон.

Вареник. Ні, ні!

Дзвонарська. А-а, з ромом?

Вареник. Та ні!.. Ах ти, господи! З конякою.

Наталка. З живою?

Вареник. Тю, дурню! Такий напиток!

Дзвонарська. І доходять же, прости господи, до всякого способу!

Вареник. Ну, стало буть, випили так тільки... звісно, душа міру зна! А далі обідати... ну, тут уже ми смикнули всякого, аж досі джмелі в усі... Я Юрію Митровичу, предсідателю б то, і грошенят визичив...

Дзвонарська. Ну, вже без того не можна! Мовляв, хто маже, то й їде... да не оскудіваєш мошницею!

Зінька. Ох, тату, то вони за гроші й хапаються!

Вареник. От, вигадай! Гроші грошима, а Гаврило Потапович Вареник Вареником! Ще, може, й самі смикнемо в дворане.

Дзвонарська. Та ось і для Зіновії я привезла дворанина... з мамонькою будуть...

Вареник. О! Невже? Так треба ж прийняти?

Дзвонарська. Авжеж, по-модньому.

Вареник. Предводительський?

Дзвонарська. Еге ж! Що я казала... ще навіть далекий родич їм...

Зінька. Тату! Я не хочу заміж за панича!..

Вареник. Ото вигадай: «Не хочу!»

Зінька. Мені страшно за жениха...

Вареник. Чого? Не маненька!

Дзвонарська. Та він же чиновник настоящий, не хвальшивий: січас і начальникує, й писарює,- благородно і чинно.

Зінька (крізь сльози). Бог з ним! Він на гроші ластиться...

Вареник. На гроші?! Такий і Вареник, щоб проковтнули? Подавляться!

Дзвонарська. Скажіть на милость? Таке щастя, а вона... І благородний, і чиновний, і багатий; то я обладнала!

Зінька. Так самі б і виходили!

Дзвонарська. І пішла б, з великим восхощенієм: помилуйте мою душу - дворанин, благородний.

Вареник. А дочка чия?! Варениця, та ще з сметанкою.

Дзвонарська. Сьогодні предводитель буде сюди з поміщиками: всі шуткують, що вже стало буть, у самого Вареника поїмо настоящі вареники...

Вареник. Обіщались приїхати на вареники? О?!

Дзвонарська. То-то, видите, що всі вони жалають побрататись, а не за гроші тільки...

Вареник. Так дивіться ж, щоб було гаразд! Біжи ж, Зінько, до Вівді, порядкуй, а ти, Наталко, скакай до батюшки за посудою та й їх проси!

Наталка. А гостинця?

Вареник. А, мазана! Збігай, то дам!

Зінька у дверях щось шепче Наталці на вухо одходячи.

Вареник і Дзвонарська.

Дзвонарська. Скільки-то у вас сьогодні досточтимого миру буде! Треба ж помодніще прийняти!

Вареник. Та ти уже, Власівно, дай лад і Зіньку укоськай, щоб не брикалась. Ти уже коло тих мод, приміром будучи, хоч хвостом махала...

Дзвонарська. Та я Зіньку присоглашу; я оце купила по случаю модні прибори,- двадцять п’ять карбованців дала!

Вареник. Добре, верну.

Дзвонарська. Я, Гаврило Потаповичу, бачила таки, мовляв, тьму тем! Потрапимо, будемо говорити, і оноралам, і протодияконам.

Вареник. Та й гаразд! А подай-ке лиш з полиці оту пляшечку і чарку: ми пока що на потуху смикнем!

Дзвонарська достає.

Тільки оті звички і поведенції панські не по душі мені!