Поиск

8 июля

ПАВЛО АПОСТОЛ

Україно-Україно,
Що ти за то да­ла,
Що ста­ро­го Апос­то­ла
Гетьманом об­ра­ла?
Ук­раїно-Україно,
Що ти зап­ла­ти­ла,
Що до се­бе та Пет­ри­ка
Ти так при­хи­ли­ла?
Україно-Україно,
Що то з мос­ка­ля­ми,
Що пос­ланці по­вер­та­ють
До те­бе з да­ра­ми?
І за ни­ми Ли­зо­губ нас,
Чарниш, Жу­ра­ковський?
І чим же так при­хи­лив­ся
До них цар мос­ковський?
Не пи­тай­те, добрі лю­ди,
Каже Ук­раїна:
Колись бу­ла в Мос­ков­щині
Тяжкая го­ди­на.
Колись бу­ла в Мос­ков­щині
Тяжкая го­ди­на:
Петро су­див ца­ре­ви­ча,
Су­див сво­го си­на.
І про­сив­ся син Пет­ро­вий
А Пет­риків та­то,
І бу­ло там се­на­торів
Багато-багато;
Але жо­ден не по­ду­мав
За нього обс­та­ти,
Не смів жо­ден про­ти ка­ри
Голосу по­да­ти.
Їдна тілько Ук­раїна
За нього обс­та­ла,
Їдна тілько Ук­раїна
Голос свій по­да­ла.
І був гетьман в Пет­ро­полі,
Як Пет­рик вінчав­ся,
І до гетьма­на ста­ро­го
Петрик обізвав­ся:
"Спасибі вам, добрі лю­ди,
Що ви сер­це ма­ли,
Що ви в кровлі мо­го батька
Рук не по­ка­ля­ли.
За то те­пер і гетьма­на
Я вам поз­во­ляю,
За то те­пер і пра­ва вам
Давні по­вер­таю!
І чо­го лиш бу­де тре­ба,
Просіть, добрі лю­ди,
Усе для вас я учи­ню,
Усе для вас бу­де!"
І по­дя­ку­вав Апос­тол,
Назад по­вер­тає
Та й до ца­ря, до Пет­ри­ка,
Послів по­си­лає,
Посилає до Пет­ри­ка,
Просить ми­лость ма­ти:
Позволити поспільную
Старшину об­ра­ти.
Не пе­ре­чить доб­рий Пет­рик,
Зараз поз­во­ляє.
Не че­кає і Апос­тол,
Зараз оби­рає.
І Ли­зо­губ став обоз­ним
І за­раз до діла;
У судці пішов Кан­ди­ба
І сот­ник Забіла;
В пи­сарі пішов Тур­новський,
Па­нич чи по­по­вич,
В оса­ули пан Ли­сен­ко
І пан Ма­нуй­ло­вич;
І поспільнії хо­рунжі -
Горленко-бунчужний,
А в поспільнії бун­чужні
Борозна не­дуж­ний.
І підняв на но­ги гетьман
Слабу Ук­раїну
І ще чо­гось до Пет­ри­ка
Іде в Мос­ков­щи­ну.
Аж там Пет­рик по­ми­рає,
Ган­на нас­ту­пає,
Во­на ж уже Ук­раїну
Не так при­гор­тає.
Вона тілько Апос­то­ла
В очі при­гор­тає,
А за очі трид­цять ти­сяч
Людей ви­ма­гає.
І підня­лось трид­цять ти­сяч
З пол­ков­ни­ком Танським,
Пішлі, бідні, з Ук­раїни
В сте­пи ба­сур­манські.
І підня­лось трид­цять ти­сяч,
Та усі чу­баті,
Пішли в сте­пи ба­сур­манські
Вали ви­си­па­ти.
І підня­лось трид­цять ти­сяч
Ще до схо­ду сон­ця,
Висипають вал від До­ну
До са­мо­го Дон­ця.
На дру­гий рік трид­цять ти­сяч
Свіжих по­си­лає,
А торішніх трид­цять ти­сяч
Назад по­вер­тає.
На третій рік із Польшею
Бійка роз­по­ча­лась,
Щоб від естів і від курів
Польща відцу­ра­лась;
Бо лю­бов­ник Ган­нин Бірон
Став її про­си­ти,
Щоби йо­го у тих Ку­рах
Князем ізро­би­ти.
І по­ча­лась тая бійка,
Військо зне­ма­гає…
Тоді гетьман за­по­рож­цям
Стиха про­мов­ляє:
"Покидайте, - ка­же, - хлопці,
Турецькі гра­ниці
Та давнього собі місця
Просіть у ца­риці…"
І про­сяться у ца­риці,
Цариця прий­має
І бу­ла­ву, бун­чук, пер­нач,
Хоруг по­си­лає.
І ка­же їм, за­по­рож­цям,
На вра­жую ка­ру,
Заселити два Ко­да­ки
І річку Са­ма­ру.
А тим ча­сом в Білій Церкві
Каже при­сяг­ну­ти
Та у Польшу з ота­ма­ном
На час за­вер­ну­ти.
І пігна­лись за­по­рожці
З Білецьким Іва­ном,
Зди­ба­ли­ся з Ли­зо­гу­бом
Та із Га­ла­га­ном;
Здибалися, по­летіли,
Назад пог­ля­да­ють -
Аж там уже Апос­то­ла
Козаки хо­ва­ють.
Аж там уже Апос­то­ла
Козаки хо­ва­ють,
Аж там уже і ука­зи
З Моск­ви по­си­ла­ють,
Лизогуба півгетьма­ном
Тілько оби­ра­ють…
Ли­зо­гу­ба півгетьма­ном
Тілько оби­ра­ють,
А дру­го­го півгетьма­на
З Моск­ви по­си­ла­ють.

10 июня

МІНІХ

Ходить сокіл ко­ло мо­ря,
Крила роз­пус­кає;
Ходить Мініх ко­ло дво­ру
Та й ду­му га­дає.
Він га­дає, про­мов­ляє
В ли­хую го­ди­ну:
"Ой Біро­не ти, Біро­не,
Розпревражий си­ну;
Ой Біро­не ти, Біро­не,
Розпревражий си­ну,
Добув же ти за лю­бощі
Цілу Курівщи­ну.
Добув же ти за лю­бощі
Цілу курівщи­ну,
Та за сла­ву й я до­бу­ду
Цілу Ук­раїну!"
І при­хо­дить до ца­риці
Та й став го­во­ри­ти:
"Позволь, - ка­же, - яс­на Ган­но,
Турків пе­ре­би­ти!
Позволь, - ка­же, - яс­на Ган­но,
Турків пе­ре­би­ти,
Позволь мені в Ту­реч­чині
Слави зас­лу­жи­ти!"
А ца­ри­ця, як на теє,
Горобців стріляє,
А Біро­на не­ма вдо­ма -
Коней виїжджає.
Вона й ка­же: "Та йди, - ка­же, -
Хоч і чор­та би­ти,
Лиш дай мені хоч їдно­го
Горобця за­би­ти!"
Тоді Мініх Ле­он­то­го
Жи­во зак­ли­кає,
Дає йо­му двад­цять ти­сяч,
На Крим по­си­лає.
Десять ти­сяч Ле­он­то­ву
Він дає мос­ковських,
Вісім ти­сяч ук­раїнських,
А дві за­по­розьких.
Та й і ка­же всіх но­гай­ців
В сте­пу пе­ре­би­ти,
Та й і ка­же усі се­ла
В Кри­му по­па­ли­ти.
А Ле­онтій, як на теє,
Восени зібрав­ся,
На но­гай­ців лиш пог­ля­нув
І в Крим не дібрав­ся.
Переморив де­сять ти­сяч
Москви і чу­ба­тих
Та й вер­нув­ся на Вкраїну
Зиму зи­му­ва­ти.
На дру­гий рік під ца­ри­цю
Мініх підсту­пає
Та п'ятде­сят і п'ять ти­сяч
Війська вик­ли­кає.
І вик­ли­кав со­рок ти­сяч
Ще й вісім мос­ковських,
А чо­ти­ри ук­раїнських,
А три за­по­розьких.
І вик­ли­кав усе військо
І всіх ота­манів
І пішов собі у сте­пи,
Б'ючи в ба­ра­ба­ни.
Недалеко Пе­ре­ко­пу
Мініх спо­чи­ває,
Він до се­бе Ле­он­то­го
Тихо зак­ли­кає.
Дає йо­му де­сять ти­сяч
Жовнірів мос­ковських
Ще й до то­го три ти­сячі
Хлопців за­по­розьких.
І шле йо­го буд­жаківських
Татар роз­би­ва­ти,
І шле йо­го по­ло­не­них
Руських відби­ва­ти.
І Ле­онтій де­сять ти­сяч
Взяв собі мос­ковських,
Ще й до то­го три ти­сячі
Хлопців за­по­розьких.
Та й і пішов буд­жаківських
Татар роз­би­ва­ти,
Та й і пішов по­ло­не­них
Руських відби­ва­ти.
І мос­калі буд­жаківських
Татар пе­ре­би­ли,
А ко­за­ки по­ло­не­них
До двох­сот відби­ли.
А тим ча­сом при­був Мініх
Аж до Пе­ре­ко­па,
Перескочив рів гли­бо­кий
У чо­ти­ри хло­па,
І пігнав­ся се­ред Кри­му,
І став кримців би­ти,
Срібло, зло­то за­би­ра­ти
І се­ла па­ли­ти.
І по­па­лив вражі се­ла,
Назад по­вер­тає,
Аж до нього пан Га­лецький
Стиха про­мов­ляє:
"Пусти ме­не, ота­ма­не,
на час по­гу­ля­ти,
пус­ти ме­не з ко­за­ка­ми
кримців по­шу­ка­ти".
І пус­кає йо­го Мініх
В ли­хую го­ди­ну,
І при­хо­дить пан Га­лецький
На Чор­ну До­ли­ну,
І ви­дить він, що тьма-тьму­ща
В до­лині та­тарів,
І не втерпів пан Га­лецький,
На сон­них уда­рив.
І спу­жа­ли­ся та­та­ри,
Стали утіка­ти,
Тоді ста­ли їх ко­за­ки
Кіньми до­га­ня­ти.
Тоді ста­ли їх ко­за­ки
Кіньми до­га­ня­ти
Та крівлею та­тарською
Шаблі об­ми­ва­ти.
І вер­ну­ли­ся ко­за­ки,
Сіли, спо­чи­ва­ють,
А тим ча­сом і та­та­ри
Очі про­ди­ра­ють.
А тим ча­сом і та­та­ри
Очі про­ди­ра­ють
І ко­заків ма­лу жме­ню
Кругом обс­ту­па­ють.
Обступають, обс­ту­па­ють,
Далі прис­ту­пи­лись.
І спішив­ся пан Га­лецький,
Козаки спіши­лись,
І до­бу­ли десь у собі
Смертельної си­ли,
І в та­тарів свої шаблі
Раптом за­то­пи­ли.
І по­ча­лась різа­ни­на
В неділеньку зран­ня,
І різа­лись по до­лині
З ран­ня до смер­кан­ня.
І, як сіно під ко­сою,
Татари ва­ли­лись,
І з та­тарів на ополі
Вали по­ро­би­лись.
Аж під вечір і та­та­ри
Із ко­ней зліза­ють,
На по­том­ле­них ко­заків
Ще раз на­па­да­ють.
Тоді жи­во пан Га­лецький
Сина зак­ли­кає,
Ще живіше обіймає,
К сер­цю при­гор­тає:
"Тікай, - ка­же, - ми­лий Пет­ре,
Тікай, ми­лий си­ну,
А я, си­ну, - обіймає, -
А я тут за­ги­ну…"
І ки­нув­ся між та­тарів,
Та вже не вер­тав­ся,
Тілько сла­ви з ко­за­ка­ми
Вічної наб­рав­ся.
І до­чув­ся за них Мініх,
Казав по­хо­ва­ти,
А сам пішов на Вкраїну
Зиму зи­му­ва­ти.
На третій рік під Очаків
Мініх підсту­пає,
Він сімде­сят ти­сяч війська
За со­бою має.
Він шістде­сят ти­сяч має
Жовнірів мос­ковських,
Вісім ти­сяч ук­раїнських,
А дві за­по­розьких.
Він сімде­сят ти­сяч має,
Стоїть, роз­ва­жає.
Далі військо своє сильне
На три розділяє.
І на сте­пи по­си­лає
Жовнірів мос­ковських,
На бай­да­ки по­си­лає
Хлопців за­по­розьких;
А ко­за­кам ук­раїнським
Каже скрізь літа­ти
Та в Очаків на підмо­гу
Турків не пус­ка­ти.
І жовніри мос­ковськії
Турків по­би­ва­ли,
А ко­за­ки ук­раїнські
Турків не пус­ка­ли.
А ко­за­ки ук­раїнські
Турків не пус­ка­ли,
А ко­за­ки за­по­розькі
Турків об­ди­ра­ли.
І наб­ра­ли срібла-зло­та,
Набралися сла­ви
І знов собі зи­му­ва­ти
Пішли до Пол­та­ви.
На чет­вер­тий рік та­та­ри
Самі по­чи­на­ють,
Сорок ти­сяч на вкраїнську
Межу наліта­ють.
Сорок ти­сяч на вкраїнську
Межу наліта­ють,
Палять се­ла на гра­ниці
Й на­зад по­вер­та­ють.
Тоді Ласій де­сять ти­сяч
Козаків зби­рає,
Ще й до то­го трид­цять ти­сяч
Москви за­би­рає;
Пробігає по су­хо­му
Азовськеє мо­ре
І вга­няється до Кри­му
На вра­жеє го­ре.
І ввігнав­ся все­ре­ди­ну…
Козаки дріма­ють,
Аж тут рап­том двад­цять ти­сяч
На них на­па­дать.
І збу­ди­ли­ся ко­за­ки,
Шаблями мах­ну­ли
І та­тарів, як по­ло­ву,
Назад відгор­ну­ли.
Знов прис­ко­чи­ли та­та­ри,
Знову ста­ли би­тись,
Знову ста­ли, як со­ло­ма,
Навкруги ва­ли­тись.
Далі ба­чать, що не жар­ти,
Кинули ко­заків
І по­ро­хом по­летіли
До гір та бай­раків.
А тим ча­сом на Вкраїну
Мініх при­бу­ває
Та й і собі де­сять ти­сяч
Козаків зби­рає.
Та й і собі де­сять ти­сяч
Козаків зби­рає,
Ще й до то­го со­рок ти­сяч
Москви за­би­рає
Та й за Дніпер уже хо­че
Військо пе­рег­на­ти,
Та й у тур­ка хоч Бен­де­ри,
Хоч Хо­тин узя­ти.
Але тілько що Ко­ди­му
Мініх пе­рес­ко­чив,
Як на йо­го ук­раїнців
Турок і нас­ко­чив.
А не вспіли ук­раїнці
Від тур­ка відби­тись,
Як та­та­ри роз­по­ча­ли
Із Мініхом би­тись.
Він та­тарів роз­би­ває,
К Дністру підсту­пає,
Аж там йо­го білго­родський
Паша виг­ля­дає.
І по­ча­лись малі бійки.
Але годі, брат­тя!
Коли джу­ма по­ка­за­лась,
Треба утіка­ти.
І по­ки­нув Мініх турків,
І па­шу по­ки­нув,
А сам зи­му зи­му­ва­ти
Пішов на Вкраїну.
На п'ятий рік по­ка­зав­ся
Паша з Білго­ро­ду
Та й у на­ших ук­раїнців
Випитував бро­ду.
Але наші ук­раїнці
Зараз по­ка­за­ли:
Кілька ти­сяч по­ло­жи­ли,
Решту розігна­ли.
Незабаром і сам Мініх
Потряс го­ло­вою,
Він шістде­сят ти­сяч війська
Повів за со­бою.
Він шістде­сят ти­сяч війська
Повів з Мос­ков­щи­ни,
Ще й до то­го кілька ти­сяч
Повів з Ук­раїни.
Повів військо за Ва­сильків,
За Буг пе­ре­во­дить,
Незабаром і ту­рецький
Дністер пе­ре­хо­дить.
І на турків по­пе­ре­ду
Козаків пус­кає,
А сам собі з мос­ка­ля­ми
Ззаду підбігає.
І мос­калі підбіга­ють,
Вперед пог­ля­да­ють,
Аж ко­за­ки-українці
Турків відби­ва­ють.
Аж ко­за­ки-українці
Турків відби­ва­ють
Та у місто Ста­ву­ча­ни
Па­шу за­га­ня­ють.
Тоді Моск­ва підсту­пи­ла,
Потік за­га­ти­ла
І ту­рецькії око­пи
Раптом за­хо­пи­ла.
І заб­ра­ла срібло-зло­то,
Сорок дві гар­ма­ти
І пус­ти­ла ук­раїнців
Турка до­га­ня­ти.
І пігна­лись ук­раїнці,
Шаблі по­гост­ри­ли,
У Со­ро­ках по-ко­зацькі
Люльки роз­па­ли­ли,
Під Хо­ти­ном із тур­ка­ми
Знову привіта­лись,
А з Хо­ти­на аж у Яс­си
З Мініхом заб­ра­лись.
І за­тих­ла Ту­реч­чи­на,
І більше не би­лась,
І з Ган­ною-ца­ри­цею
Миром по­ми­ри­лась.
Тоді Мініх до ца­риці,
Став її про­си­ти,
Щоби йо­го на Вкраїні
Князем ізро­би­ти!
Лиш ца­ри­ця не та­ка-то,
Бірона спи­та­ла
І як ска­зав її Бірон,
Так і відка­за­ла.
"Мало, - ка­же, - па­не, про­сиш -
Тілько Ук­раїни,
Ти про­сив би уже луч­че
За раз Мос­ков­щи­ни".
Тоді Мініх по­вер­нув­ся…
За го­ло­ву взяв­ся…
"То бо­дай я собі, - ка­же, -
Порохом роз­пав­ся,
Та бо­дай я, - ка­же, - сон­ця
Більше не по­ба­чив,
Щоби я вам, пре­по­га­ним,
За се не віддя­чив!"
І все хо­дить ко­ло дво­ру,
Часу виг­ля­дає,
Аж тут йо­му, як на теє,
Ганна по­ми­рає.
Аж тут йо­му, як на теє,
Ганна по­ми­рає
Та ди­ти­ну в по­ви­точ­ку
Царем зос­тав­ляє.
Та ди­ти­ну в по­ви­точ­ку
Царем зос­тав­ляє,
А Біро­на ко­ло нього
В рядці зос­тав­ляє.
І знов Мініх не до­бу­де
Ступня на Вкраїні,
А кур­ляндський князь па­нує
На всій Мос­ков­щині.
А кур­ляндський князь па­нує
На всій Мос­ков­щині
І ца­рем собі ца­рює
По всій Ук­раїні.
Дере гроші із міщанів,
Дере і з ко­заків,
Дере гроші із се­лянів,
Дере і з бур­лаків.
Не пи­тає, чи хто має
Звідки що да­ва­ти;
А не да­си - на мо­розі
Скаже тан­цю­ва­ти.
А брат йо­го пре­по­га­ний
Що там ви­роб­ляє!
В батька й ма­ми се­ре­до дня
Дочок ви­ди­рає.
Видирає ди­тя в ма­ми
І замість ди­тя­ти
Заставляє бідну ма­му
Щенят го­ду­ва­ти.
А лиш пікни на Біро­на,
Тоді не по­мо­жеш,
Хоч на дідьків хутір підеш,
Хоч го­ло­ву зло­жиш.
Довго-довго Мініх мис­лив,
Довго-довго ду­мав,
Далі мислі пе­ре­мис­лив,
Думи пе­ре­ду­мав.
І при­хо­дить до рідної
Царевої ма­ми
І го­во­рить її жи­во
Сильними сло­ва­ми:
"Ціле царст­во у нас ги­не,
І цар у нас ги­не,
А чи ж ма­ти сво­го си­на
На му­ки по­ки­не?
Скажи, ма­ти, тілько сло­во -
Бірона не ста­не,
І в го­дині яс­не сон­це
Наокола гля­не".
І ска­за­ла йо­му сло­во
Царевая ма­ти,
І пішов зав­зя­тий во­рог
Бірона в'яза­ти.
Заснув Бірон у по­кої
І гад­ки не має…
Троє жовнірів у нього
Варту відбу­ває.
Але Мініх по­ка­зав­ся:
"Ані з місця, лю­ди!
Бо те­пер у нас не Бірон,
А ца­ри­ця бу­де!"
І вся вар­та ані з місця.
Бірон про­бу­див­ся,
Але рап­том у Мініха
В ру­ках опи­нив­ся.
Незабаром і Гус­та­ва,
Його бра­та, взя­ли
І все царст­во з ца­рем-си­ном
Матері відда­ли.
А Біронів пот­ри­ма­ли
В тюрмі цілу зи­му
Та й післа­ли до Сибіру
До міста Пе­ли­му.
Тоді Мініх знов підняв­ся,
Розпускає кри­ла,
Лиш ца­ре­ва йо­го ма­ти
Чогось не злю­би­ла.
Лиш ца­ре­ва йо­го ма­ти
Чогось не злю­би­ла
І тим се­бе і Мініха
Разом по­гу­би­ла.
Стали шве­ди та фран­цу­зи
По дво­ру сну­ва­ти,
Стали княж­ну Ли­за­ве­ту
Сти­ха підмов­ля­ти.
І на царст­во Ли­за­ве­та
Серед ночі ста­ла,
Царя, ма­му й йо­го батька
В тюр­му відісла­ла.
Царя, ма­му й йо­го батька
В тюр­му відісла­ла,
А Мініха до Пе­ли­ма
На Сибір пос­ла­ла. 
Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: