Одарка. Прав­да, прав­да,Іва­не!

Семен. Стри­вай, Іва­не, я до­ка­жу твою каз­ку.

Микита (ви­хо­дить з-за сто­лу). Всі ви бре­ше­те, як со­ба­ки! (Йде з ха­ти).

Іван. Та хоч поп­ро­щай­ся!

(Регіт.)

Микита (до нього). Ну, са­та­но, одіб'ю я тобі печінки! (Пішов).

Іван. Отак! Спа­сибі тобі, панімат­ко, за вчо­раш­ню ква­шу…

Омелько. Мо­ло­дець Іван, не­на­че ок­ро­пом ош­па­рив!

Одарка. Доб­ре відспівав!

Маруся. І за ме­не віддя­чив!

Омелько (час­тує Іва­на). За це на тобі. Іва­не, чар­ку горілки!

Іван. Та ти, Омельку, не ду­же піддоб­рюй­ся, бо я й про те­бе де­що знаю.

Всі (ди­ву­ючись). Про Омелька?

Омелько. Ка­жи, бра­те! Мо­же, що ли­хе? Здається, за со­бою нічо­го та­ко­го я не зап­римітив, але ж збо­ку видніш…

Іван. Ав­жеж, видніш! А чом ти не ви­пив пов­ної чар­ки, як тітку час­ту­вав?

Омелько (сміється). Та й тільки?

Іван. Ото й по всьому! Он, як я, раз у раз по повній п'ю. Не віриш? Ану, на­лий!

Омелько. Бач, ку­ди гне! Ду­же жир­но бу­де! (Час­тує па­рубків).

Іван. Ач, який ску­пий! Хлопці, за­га­даю я вам за­гад­ку! Хто вга­да? Чо­ти­ри чо­тир­ни­ки, п'ятий ка­вур­ник не­суть кри­ву­ли­цю че­рез тин на ву­ли­цю.

Семен. Я ко­лись її знав.

Іван. Та й дав­но то, ма­буть, бу­ло, ще за ца­ря Го­ро­ха, як бу­ло лю­дей тро­хи?

Омелько. А справді, і я знав її.

Іван. Та справді ж, справді у ре­шеті дірки! Ех ви, нег­ра­мотні! Ану, вга­дай­те дру­гу!

Маруся. Та ти-бо не забігай на­пе­ред, перш цю ска­жи!

Іван. Ти ж та­ка до­гад­ли­ва! Чи вже й досі не до­га­да­лась? Чо­ти­ри чо­тир­ни­ки - оці чо­ти­ри пальці, п'ятий ка­вур­ник - оцей па­лець, кри­ву­ли­ця - лож­ка, тин - зу­би.

Деякі. Тю, ди­ви!

Маруся. Ану, я за­га­даю!

Іван. Ох, ти, моя зо­зу­леч­ко! Ану-ну, за­га­дай!

Маруся. Що бу­де, як козі ми­не сім літ?

Іван. Ма­ти при­ве­ла Ка­ле­ни­ка, та не ска­жу, як зо­вуть! Восьмий год піде! Ну, вже й за­гад­ку вид­ра­ла! А що, брат­ця, зна­чить: Андрій, сім верст, по коліна?

Христя. І де він, матінко, по­ви­ди­рав цих за­га­док?

Іван. Це, бач­те, так бу­ло: йшли три чо­ловіки над річкою, а їм на­зустріч іде ча­бан. Во­ни всі троє і за­пи­та­ли йо­го за­ра­зом: один пи­та "Як те­бе звуть?", дру­гий - "Чи да­ле­ко до се­ла?", а третій - "Чи гли­бо­ка ця річка?" Він їм усім трьом і відповів за­ра­зом: "Андрій, сім верст, по коліна". Ну, годі те­ре­вені пра­ви­ти! От ко­ли б це хто заг­рав, хоч на гу­бах, до­ки му­зи­ки прий­дуть, я б учис­тив ко­за­ка!… Ге, ко­ли б ви, братці, зна­ли, яке ме­не ли­хо спітка­ло!… Аж до пла­чу мені до­хо­дить!

Омелько. І пев­но, що ли­хо ве­ли­ке, бо й тварь тобі змор­щи­ло; не­на­че постіл.

Маруся. Єй-бо­гу! Це вже знов щось ви­га­дав!

Іван. Еге, добрі ви­гад­ки! Ко­ли б тобі так, як мені, то тобі і го­ло­ву по­вер­ну­ло б на­зад по­ти­ли­цею.

Маруся (за­ре­го­та­ла). А хіба у ме­не го­ло­ва по­ти­ли­цею на­пе­ред?

Іван. До­га­да­ла­ся! Знаєте, па­но­ве-то­ва­рист­во, хотів я по­ра­ди­тись з ва­ми, що оце во­се­ни вже хо­чу оже­ни­ти­ся; годі вже бур­ла­ку­вать! Та не знаю, яку мені й бра­ти: чи сліпу, чи кри­ву, чи без­но­су, бо прос­та не піде за ме­не! От доб­ре моєму поб­ра­ти­мові Се­ме­нові, що йо­му й на дум­ку не спа­да же­ни­тись!

Семен. От чортів па­ру­бок, яке прик­лав!

Одарка (за­со­ро­ми­лась). Те­бе, Йва­не, і за ніч не пе­рес­лу­хаєш!

Іван (до Одар­ки). І ти обізва­лась? Так і вид­ко, що заміж не хо­че!

(Регіт.)

Одарка. А, бо­дай те­бе!

Маруся. Це не в віко, а пря­мо в око по­пав!

Іван (до Ма­русі). Слу­хай, чор­ня­ва, бро­ви, як сме­та­на, са­жею підве­дені, гли­ною заш­па­ро­вані, - чи ти підеш за ме­не?

Маруся. Як за та­ко­го хо­ро­шу­на не йти! (Ре­го­че). Кру­гом ба­га­тир: від ха­ляв до по­ти­лиці!

Іван (по­ду­мав). Ні, не бу­ду я те­бе сва­та­ти! Бо ко­ли б ти бу­ла хоч трош­ки ви­ща, або ж ниж­ча, або тов­ща, чи там тон­ша… А то якось не під лад. Та ще й зовсім не ба­ла­ку­ча, не­на­че у те­бе й язи­ка не­має!…

(Регіт.)

Христя. Іва­не, я піду за те­бе!

Іван. Ти? Ану пост­ри­вай, я при­див­люсь до те­бе. (Ди­виться їй у вічі). Еге-ге, та ти ж каліка!

Христя. От ще що ви­га­дав!

Іван (шеп­че їй на ву­хо). А прав­да?

Христя од­пи­ха йо­го і біжить між дівчат.

Омелько. Ну, хлопці, що ж ви стов­би­чи­те? До­ки му­зи­ки прий­дуть, грай­те у карт або­що.

Семен. Справді, да­вай­те згу­ляєм у ла­ви! А в ко­го є кар­ти? Або у хвильки!

Один з па­рубків (вий­має кар­ти). Ось у ме­не є!

Іван. Ану, по­ка­жи!… (При­див­ляється на кар­ти). Та й зас­мальцьовані! Славні бу­дуть бли­ни, як діжде­мо мас­ля­ної!

Семен. Ну, хто у хвильки?

Семен і три па­руб­ки сіда­ють на по­лу і гра­ють у хвильки; де­ко­ли про­мов­ля­ють: "А в те­бе дун­дик?", "Хо­ди кра­лю!", "Кла­ди, чуть лізе!", “А в ко­го ку­рят­ник?", "Кла­ди ста­ру!", "Та не пог­ля­дай", "Та ви-бо не змор­гуй­тесь!", "За­од­но про­па­дать, ко­зи­ряй нех­ва­ли­дом…", "Кла­ди попівну!".

Ті ж, Гриць і Ва­силь (му­зи­ки).

Іван. За вов­ка по­мов­ка, а вовк і в ха­ту. Грай­те мені за­раз! (Схо­пив од­но­го му­зи­ку і по­чав пус­ту­вать). Ой грай, ко­ли граєш!…"

Музика. Та ну-бо, не пус­туй! Штру­мент розіб'єш!

Омелько (час­тує). Ви­пий­те, братці, та вчистьте нам якої-не­будь!

Музика. Мож­на, якої зав­год­но мож­на!

Іван. Заг­рай­те мені та­кої, щоб я аж нес­тя­мив­ся!

Музика. Уся­кої мож­на. (Наст­роює скрип­ку). Тільки щоб на стру­ни бу­ло!

Іван. За це не тур­буй­ся, я за все пла­тю!

Омелько. Аз яких би то гро­шей?

Іван. З яких? Що з то­бою роз­ка­зу­вать!…

Омелько. Та ти, Іва­не, не ха­пай­ся, - не­хай спер­шу дівча­та по­тан­цю­ють.

Іван. Оце вже не по-моєму!…

Музики заг­ра­ли, дівча­та по дві круж­ка тан­цю­ють.

Іван. (Довго ди­виться, при­то­пу­ючи но­гою). Та вже більш ко­пи ли­ха не бу­де! Трясіте­ся, рубці, дивіте­ся, хлопці!… Розс­тупіте­ся, ми­ря­не, не­хай ги­ря по­гу­ляє! (Схо­пив од­ну з дівчат і тан­цює з нею). ''

Завіса

Через тиж­день після дру­гої дії. На ко­ну ті ж обс­та­ви­ни, як і в першій дії, тільки ха­та Одар­чи­на тро­хи глиб­ше к се­лу; про­ти ха­ти, зовсім на­пе­реді, кри­ни­ця і жо­лоб. Ве­чоріє.

Христя і Ма­ру­ся.

Маруся і Хрис­тя (йду­чи до кри­ниці з відра­ми на пле­чах, співа­ють):