Старшина. Еге-ге! Пост­ри­вай! Я ба­чу, що це діло ду­же зап­лу­та­не! До­ка­за­тельства маєш?

Риндичка (вий­ми пляш­ку з горілкою і буб­лик). Осьдеч­ки! Хіба ж я честі-та­ки та й ва­шо­го зви­чаю не знаю?

Старшина. От ба­чиш, мо­же б, я й не пив сьогодні, ко­ли б не та­ке голівне діло…

Риндичка (час­тує). Ми­лості про­сю…

Старшина. При­хо­диться ви­пи­ти, щоб у го­лові… По­жа­луй­те, зводьтесь самі!

Риндичка. Пош­ли ж, бо­же, по­мер­шим ду­шенькам царст­во не­бес­не, а жи­вим на здо­ров'ячко! (Ви­пи­ла і підно­сить стар­шині).

Старшина. Бла­го­да­рю по­кор­но! (Ви­пив). Те­пер тро­хи не­на­че ясніш діло.

Риндичка. Аяк­же. Во­но за­раз у го­лові роз­вид­ниться! За­кусіть же буб­лич­ком. (Дає буб­лик).

Старшина. Що во­но ніби щось задз­веніло у вусі?

Риндичка. Ото так похмілля па­рує, що аж дзве­нить. Ви­ку­шай­те ще!

Старшина. Та по­жа­луй! Чар­ка в те­бе не­ве­ли­ка, то во­но мож­на ще по одній.

Риндичка (па­ли­ва). Я вам ска­жу, що по манісінькій кра­ще пи­ти. (Ка­же).

Милості про­сю!

Стар­ши­на (випив). Те­пер не­на­че за­мовк­ло у вусі, як по щу­чо­му велінню! А собі ж?

Риндичка. Та я вже, не вам ка­жу­чи, з своїм свідком ви­пи­ла зо три. (Па­ли­ва). Дай же, Бо­же, щоб во­ро­ги мов­ча­ли, а сусіди не зна­ли!

Старшина прос­тя­га ру­ку до чар­ки, але Рин­дич­ка ви­пи­ла.

Отож, ка­жу, як ви­ко­пав мій покійни­чок рів, так відтоді пішла про­меж нас що­ден­на свар­ка!

Старшина. Що­ден­на?

Риндичка. Еге ж!

Старшина. Ну, так ми й за­пи­ше­мо.

Риндичка. Та як же не що­ден­на, ко­ли я своїми очи­ма ба­чи­ла, як во­на що­ран­ку бо­жо­го ви­не­се та й ви­си­пає попіл у мій рів. Я їй до­ко­ряю, а во­на мов­чить, не­на­че не до неї річ.

Старшина. Мов­чить?

Риндичка. Звісно, гу­би мов­чать, а все­ре­дині що в неї?

Старшина. Ну, що все­ре­дині, хоч во­но й ціка­во, так це до діла не ка­са­тельно.

Риндичка. І що ж би ви ду­ма­ли? Ота­кеч­ки щод­ня, ви­си­па­ючи попіл, зарівня­ла мені рів зовсім. Отож і ста­ла я ду­ма­ти: зад­ля чо­го б їй ота­ке на ка­пость мені коїти? Чи не­ма тут якої іншої прич­ти? Си­дю я на тім тиж­неві, ли­бонь, про­ти се­ре­ди чи про­ти вівтірка… Ба, так, про­ти вівтірка… Бо в по­неділок я хо­ди­ла по зілля у Дерійову бал­ку… Та ще яка мені при­ти­чи­на тра­пи­лась?

Старшина. Що та­ке? Ти вже роз­ка­зуй все до­чис­та, щоб діло бу­ло як на до­лоні.

Риндичка. Тільки що пе­рей­шла я ло­щи­ну і про-стяг­лась нав­ман­ня че­рез стерні, аж це з-під моїх ніг заєць: плиг-плиг-плиг!.. Щоб мені язик опух, ко­ли бре­шу!..

Старшина. Заєць, ка­жеш? Чи це ж до діла ка­са­тельно?

Риндичка. А як же во­но не ку­са­тельно, ко­ли то не заєць був..

Старшина. Не заєць? А що ж во­но?

Риндичка. Та ка­жу ж вам, що схо­пи­лось та плиг-плиг-плиг!

Старшина. Та це вже за­пи­са­но, що плиг-плиг!..

Риндичка. Так ви ду­маєте, що й справді то заєць був?

Старшина. А що ж та­ке?

Риндичка. Не­чис­та си­ла!

Старшина. Та ну?

Риндичка. Прав­да. По­ко­тив та й по­ко­тив че­рез го­ру! А я за­раз-та­ки тричі пе­рех­рес­ти­лась, а далі сплю­ну­ла на лівий бік.

Старшина. І що ж, щез?

Риндичка. Як язи­ком зли­за­ло.

Старшина (пи­ше). "Як язи­ком зли­за­ло…"

Риндичка. Ой стри­вай­те ж, що ж я на­ка­за­ла? (Ду­має). Еге, так, ка­жу, ото наб­ра­ла я там зілля, при­нес­ла до­до­му й по­ча­ла йо­го в'яли­ти на спризьбі, а вже звісно, що як ідеш по зілля та пе­рестріне те­бе заєць або пе­ребіжить тобі шлях, то…

Старшина. Та що ж та­ке тре­ба ро­бить?

Риндичка. Е, душ­ко, цього не мож­на ка­за­ти, бо як роз­ка­жеш, то те зілля хоч візьми та ви­кинь йо­го на смітник.

Старшина. Ста­ло бить, не по­мо­же ні від якої хво­ро­би?

Риндичка. Ні, не те, а так, звиніть, смердіти­ме, що й но­са до нього не на­вер­неш… Ото вже як зовсім стемніло, си­дю я собі на спризьбі та й задріма­ла; і сниться мені, що я мо­ло­да та та­ка хо­ро­ша, хоч з ли­ця во­ду пий.

Старшина. Ну, це ти по­ча­ла роз­ка­зу­ва­ти сон ря­бої ко­би­ли.

Риндичка. Та я ж та­ки бу­ла хо­ро­ша мо­ло­дою, та­ка хо­ро­ша!

Старшина. Ну, я б цього і не по­ду­мав.

Риндичка. Ми­ну­ло­ся! Та за мною па­руб­ки бу­ло так мор­ду­ються, що аж по­па­ру не знай­дуть, аж ти­ни тріщать.

Старшина. Та це ж бу­ло за ца­ря Не­пи­тай­ла. Ти діло ка­жи!

Риндичка. Стри­вай­те ж бо! Ото й задріма­ла я. Аж чую, щось ня­ка на мо­го Ряб­ка. Ви ж знаєте мо­го Ряб­ка… Торік Па­лаж­ка, Гу­ни­на невістка, по­зи­ва­ла ме­не за те, що ніби­то він пор­вав на ній но­ву юп­ку.

Старшина. Так йо­го Ряб­ком драж­нять? Це тре­ба у пре­ти­кол за­пи­сать.

Риндичка. Я ба­бу­ва­ла на ху­то­рах у Бай­баків і звідтіль йо­го при­нес­ли ще­ням; і ка­за­но мені, що во­но яр­ча! Од­на­че ж я йо­го і не ду­ма­ла ви­хо­ву­ва­ти під осино­вою бо­ро­ною. А вже звісно, що як яр­ча­ти ота­кеч­ки не ви­хо­ву­ва­ти, за­раз відьма візьме та й по­ду­шить.

Старшина. По­ду­шить? А чи не по­ра нам підлить чор­ни­ла у чор­нильни­цю? Бо во­но щось не­охот­но слу­хається!

Риндичка (на­ли­ває). Дай же, бо­же, щоб усе бу­ло го­же! А що не го­же, то­го не дай, бо­же! (Ви­пи­ва і час­тує).

Старшина (ви­пив). Доб­ра горілка! У якім шин­ку бе­реш?

Риндичка. У Бо­ро­ха!

Старшина. Еге! Це та­ка, що тільки б мені й пить. Ну, до­водь же діло до краю! Що це він Пріськи не ве­де?

Риндичка. Так ото чую, щось ня­ка на мо­го Ряб­ка: "Ня, цю-цю! Ня!.." Слу­хаю, аж то во­на: при­ма­ни­ла йо­го до се­бе та й дає йо­му щось з своїх рук! Я до неї й оз­ва­ла­ся: "А що ти,- ка­жу,- ма­тері твоїй сто­над­цять бо­ля­чок і сім про­пас­ниць, що то ти ро­биш? На­що ти чу­жу со­ба­ку го­дуєш?" - "Щоб знав,- ка­же,- ме­не та не рвав!" Як при­ня­лась же я її ко­ре­ни­ти: лаю на всю гу­бу, а во­на мов­чить та все го­дує Ряб­ка. Далі спе­ре­сер­дя плю­ну­ла, так-та­ки го­лос­но ка­жу: "Тьфу! Тьфу тобі, ди­явольська доч­ко!"

Старшина. Ку­ди це ти плюєш? (Ви­ти­ра ли­це). Анах­те­ма, плює пря­мо у пальтрет!.. Стань на цей бік. Про­дольжай!

Риндичка. Аж дру­гої ночі си­дю я на печі, а у ме­не у печі віко­неч­ко, як­раз про­ти її две­рей. Си­дю я, аж чую, мій Ряб­ко на ко­гось гав­ка. Я мерщій про­жо­гом до віко­неч­ка, аж щось чим­чи­кує че­рез мій рів, прямісінько до неї; підійшло до две­рей, по­тор­га­ло і сти­ха про­мо­ви­ло: "Відчиніть!.."

Старшина. Ко­ли це бу­ло, ка­жеш?

Риндичка. На тім тиж­неві, у се­ре­ду.

Старшина. На тім тиж­неві… (Набік). От так шту­ка! (До неї). Ти са­ма ба­чи­ла?

Риндичка. Своїми очи­ма! Щоб мені по­ви­ла­зи­ло, ко­ли бре­шу!

Старшина (убік). Дер­жись, Ва­си­лю, бе­ре­га!.. (До неї). А не зап­риміти­ла ти йо­го об­лич­чя?

Риндичка. Та що тут? Це вже всім лю­дям звісно. Ніби­то ви й не до­га­дуєтесь?

Старшина. Я?.. Слу­хай, ста­ра, ти не теє… Не ка­жи, будь лас­ка, жінці!

Риндичка. Ба ні! Ска­жу жінці!

Старшина. Чи ти ж не здуріла?

Риндичка. Во­на ме­не ли­хос­ло­ви­ла пе­ред усім ми­ром, що ніби­то я ук­ра­ла у неї півня!

Старшина. Яко­го півня?

Риндичка. Чор­но­го з жов­тим хвос­том!..