Дієві  люде

Терентiй Гав­ри­ло­вич Пу­зир - ха­зяїн, мiльйо­нер.

Марiя Іванівна - но­го жiн­ка.

Соня - їх доч­ка.

Феноген - пра­ва ру­ка ха­зяїна.

Маюфес - фак­тор.

Павлина - крав­чи­ха з го­ро­да.

Зеленський, Лiх­та­рен­ко - еко­но­ми.

Куртц - шах­мей­стер.

Петро Пет­ро­вич Зо­лот­ницький - ро­до­ви­тий ба­га­тий пан.

Калинович - учи­тель гiм­на­зiї.

Зозуля - по­мiч­ник Лiх­та­рен­кiв.

Лiкар.

Харитон - роз­сильний.

Петро.

Дем'ян.

Дiвчина.

Юрба ро­бiт­ни­кiв.

Кабiнет.

Феноген (вхо­дить з бо­ко­вих две­рей з ха­ла­том в ру­ках). Го­во­ре в дру­гi две­рi: Пет­ру­ша! Ска­жи ха­зяй­цi, що ха­лат у ме­не…

З се­ред­нiх две­рей ви­хо­де Ма­юфес: А, це ви, Гри­го­рiй Мойсейович? За­ходьте!

Феноген i Ма­юфес.

Маюфес. Доб­ро­го здо­ров'я, Фе­но­ген Пет­ро­вич!

Феноген. Здо­ро­венькi бу­ли. Що це ви нас вiд­цу­ра­лись? Дав­ненько я вас не ба­чив.

Маюфес. Дi­ла, дi­ла, дi­ла!

Феноген. Заг­рi­баєте гро­ши­ки!

Маюфес. Ет, по­ки за­ро­биш грош, пi­дош­ви побй­ош!

Феноген. Ну, не гнi­вiть бо­га! До­мик чу­до­вий ку­пи­ли!

Маюфес. За стiлько лiт - дру­гiї ку­пи­ли не до­ми­ки, а па­ла­ти!

Феноген. Ма­ло чо­го… Е-хе-хе!.. От гляньте!

Ма­юфес. Ха­лат, ну?

Феноген. Ха­лат мi­лi­оне­ра! Ба­чи­те, як ба­га­тi­ють. Ще ота­кий є ко­жух, аж то­рох­тить! Но­во­го ку­пу­вать не хо­че, а вiд цього ха­ла­та i вiд ко­жу­ха, по­вi­ри­те, смер­дить! Он як лю­де ба­га­тi­ють: учiться!

Маюфес. Ето што-нi­будь осо­бен­но­го!..

Феноген. Ну й ока­зiя ж нам бу­ла че­рез цей ко­жух. По­ду­май­те: швей­цар не пус­кав Те­рен­тiя Гав­ри­ло­ви­ча у зем­сь­кий банк!

Маюфес. Ну, не пус­кав, а як пiз­нав, за­раз пус­тив… Те­рен­тiя Гав­ри­ло­ви­ча i в ро­го­жi пiз­на­ють!

Феноген. А так… Слу­хай­те, Гри­го­рiй Мойсейович, чи не­ма у вас на прик­ме­тi зе­мельки?

Маюфес. Для вас?

Феноген. Еге. Пос­та­рiв, тре­ба на свiй хлiб.

Маюфес. По­ра, по­ра са­мо­му ха­зяїном буть, хоч вам i тут доб­ре.

Феноген. Грiх скар­жи­тись! Та тiльки то моя бi­да, що пер­ше я ку­пу­вав, про­да­вав i мав доб­рi кур­та­жi, варт бу­ло по­би­ва­тись; а те­пер дер­жить при со­бi. Ко­ли-не-ко­ли пе­ре­па­де свi­жа ко­пiй­ка! Так по­шу­кай­те для ме­не де­ся­тин п'ятсот.

Маюфес. Круг­ленький шма­то­чок! Пос­та­ра­юсь. А те­пер про­ве­дiть ме­не до Те­рен­тiя Гав­ри­ло­ви­ча.

Феноген. Хо­дiм! Тiлько шу­кай­те зем­лю поб­лиж­че до вок­за­ла…

Маюфес. Што-нi­будь осо­бен­но­го…

Зеленський (з две­рей). Фе­но­ген Пет­ро­вич, мож­на?

Феноген. За­ходьте, я за­раз! (Вий­шов з Ма­юфєсом.)

Зеленський, а по­тiм Фе­но­ген.

Зеленський. От i шап­куй пе­ред хло­пом! Не мож­на iнак­ше: си­лу має, а мо­же, сам i нацько­вує, аби зiр­вать, - тре­ба за­го­дить!

Входе Фе­но­ген.

Феноген. А що ска­же­те? Ка­жiть ско­рi­ше, бо не­за­ба­ром сю­ди ха­зяй­ка вий­дуть.

Зеленський. Те­рен­тiй Гав­ри­ло­вич гнiв на ме­не має, i я бо­юсь, щоб ме­не не пе­ре­ве­ли в Ча­гар­ник на мiс­то Лiх­та­рен­ка; а там мен­ше жа­лу­ван­ня, у ме­не сiм'я… за­мов­те сло­веч­ко… (Вий­має гро­мi.)

Феноген. Та що ж я мо­жу… Знаєте, який наш ха­зяїн, ча­сом щоб не по­ду­мав, що ви ме­не пiд­ку­пи­ли, у нього честь - пер­ше всього!

Зеленський. Дур­но нiх­то нi­чо­го не ро­бе: ви для ме­не, я для вас. (Дає гро­шi.) За­мов­те доб­ре сло­веч­ко, ви най­ближ­чий до ха­зяїна чо­ло­вiк.

Феноген. Та я поп­ро­бую… Тiлько хто йо­го знає, як… (Бе­ре гро­шi.)

Це ви ме­нi по­зи­чаєте… А як­що нi­чо­го ко­рис­но­го не вий­де - я вiд­дам.

Зеленський. Ва­ше сло­во все пе­ре­бо­ре. Не­хай i в Ча­гар­ник пе­ре­во­дять, та хоч би жа­лу­ван­ня не по­мен­ши­ли… Я крадько­ма сю­ди, а те­пер в кон­то­ру. (Вий­шов.)

Феноген (сам, лi­чить гро­шi). Двад­цять п'ять! Як­би не да­ва­ли, то я б i не брав. А ко­ли да­ють - бе­ри! I сам ха­зяїн наш всiх на­учає: з усього, ка­же, тре­ба ко­ристь ви­тя­гать, хоч би й зу­ба­ми прий­шло­ся тяг­нуть - тяг­ни! Так вiн ро­бив i так ро­бить вiд юних лiт, а те­пер має мi­лi­они! Чом же ме­нi не тяг­нуть, щоб i са­мо­му стать ха­зяїном. Та я й не тяг­ну - да­ють. Тут i грi­ха не­має!..

Голос Пу­зи­ря: "Фе­но­ген, да­вай ха­лат".

(У две­рi.) Ще не за­ши­ли, за­раз при­не­су.

Феноген, Ма­рiя Іванівна. Со­ня i Крав­чи­ха.

Феноген. На­те, та ско­рi­ще ла­тай­те, бо вже кри­ча­ли, щоб по­да­вать ха­лат; а я пi­ду до них, ска­жу, що ви взя­ли по­за­ши­вать дiр­ки. (Вий­шов.)

Марiя Іванівна. Ну лиш, прий­май­мось ра­зом. Ось дiр­ка. Ти, Со­ню, тут ла­точ­ку нак­ла­ди; а ось пор­ва­лось - тут я за­шию; ви ж здiй­май­те тим ча­сом мiр­ку.

Всi при­ня­лись за ро­бо­ту.

Хоч ти що хоч го­во­ри - не хо­че ку­пить но­во­го, так оце я гро­шей крадько­ма наск­ла­да­ла, i ми йо­му та­кий ха­лат спра­ви­мо, що вiн i сам ним лю­бо­ва­ти­меться! Ба­чи­те, че­рез два мi­ся­цi рiв­но бу­дуть iме­ни­ни Те­рен­тiя Гав­ри­ло­ви­ча, тре­ба, щоб ха­лат пос­пiв як­раз на iме­ни­ни. Я не мо­жу йо­му вiд се­бе по­да­ру­вать, бо бу­де стра­шен­но гнi­ва­тись, що та­кий роз­ход зро­би­ла, та ще й гро­шi бра­ла крадько­ма. Ха­лат, го­лу­боч­ко, бу­де ду­же до­ро­гий! Пят­над­цять ар­шин лi­онсь­ко­го бар­ха­ту, по дев'ять руб­лiв ар­шин, i двад­цять ар­шин шов­ку по три руб­лi, шнур товс­тий шов­ко­вий, чис­то­го шов­ку, з ки­ти­ця­ми, - трид­цять руб­лiв, вам за ро­бо­ту п'ятде­сят руб­лiв - всього двiс­тi сiм­де­сят п'ять руб­лiв. Це вже Со­нi так за­хо­тi­лось. Вещ цiн­на i хоч ко­му ки­неться у вi­чi, а ви зап­ро­си­те тiлько п'ятде­сят руб­лiв. Ро­зу­мiєте? Те­рен­тiй Гав­ри­ло­вич як по­ба­чить, що -та­ку до­ро­гу вещ мож­на ку­пить за­де­ше­во, ска­зать, за без­цiнь, - за­раз i ку­пить! Так от ми й дiж­де­мось, хоч хит­ро­ща­ми, що цей ха­лат вiн ски­не i бу­де но­сить та­кий, що хоч ку­ди - не со­ром! Ви ж, го­лу­боч­ко, настьогай­те пiдк­лад­ку гус­то-гус­то узо­ра­ми; на по­лах ви­ший­те в гладь бу­ря­ки з роз­кiш­ним ба­дил­лям, а на бор­тах ви­ший­те ба­ра­на i овеч­ку. Та зро­бiть так, щоб вiн зра­зу по­ба­чив, що вещ до­ро­га, а про­дається де­ше­во! Ро­зу­мiєте?

Кравчиха. Ох, ма­тiн­ко моя Мар'я Іванівна, це то все ро­зу­мiю, тiлько нав­ряд чи пос­пiю та­ку до­ро­гу вещ скiн­чить за два мi­ся­цi: ро­бо­та ве­ли­ка, ви­шив­ка ко­пот­ка, та ще, знаєте, зра­зок овеч­ки i ба­ра­на у ме­не є на по­душ­цi, а бу­ря­кiв не­ма.

Марiя Іванівна. Я вам дам i узо­ри. А щоб пос­пi­шить з ро­бо­тою - вiзьмiть по­мiш­ни­цю: я ж i гро­шi пла­тю не ма­лi - п'ятде­сят руб­лiв!

Кравчиха. Та вже i день i нiч бу­де­мо уд­вох з доч­кою стьогать i ви­ши­вать, тiлько при­ба­ви­те п'ять руб­ли­кiв.