Пузир. Ви не ту­ди стрi­ляєте! Чо­бо­тен­ко хо­ро­шо­го ро­ду, ха­зяїн, з дi­да мi­лi­онер. Я не хо­чу зя­тя з вiт­ру, бiд­но­го прий­ма­ка.

Калинович. Ви ме­не об­ра­жаєте!

Пузир. I ви ме­не об­ра­жаєте!

Калинович. Чим?

Пузир. Тим, що ос­мi­ли­лись сва­тать мою доч­ку.

Калинович. Не всi лю­де див­ляться ва­ши­ми очи­ма, а че­рез те ви по­ми­ляєтесь, Те­рен­тiй Гав­ри­ло­вич. Я люб­лю Со­фiю Те­рентіїв­ну, а не ва­ше ба­гатст­во! До цього тре­ба вам знать, що я лi­чу вас да­ле­ко бiд­нi­щим вiд се­бе, i будьте пев­нi, що у прий­ма­ки я до вас не пi­ду нi­ко­ли! Вiд­дай­те все ва­ше доб­ро, всi ва­шi мi­лi­они стар­цям, а я вiзьму Со­фiю Те­рентіїв­ну без при­да­но­го.

Пузир. Що ви го­во­ри­те? Я со­рок лiт не­доїдав, не­до­пи­вав, не­до­си­пав, кро­вiю моєю оки­пi­ла кож­на ко­пiй­ка, а те­пер взять i вiд­дать усе моє доб­ро стар­цям! Опам'ятай­тесь! Для чо­го ж я пра­цю­вав? Хi­ба ота­ке ро­зум­ний ска­же! Пе­рех­рес­тiться! "Вiд­дай­те стар­цям"! Ха-ха! Чув я про та­ких ба­га­чiв, кот­рим не­ма чо­го роз­да­вать, так во­ни хо­чуть, щоб всi з ни­ми по­рiв­ня­лись. Нi! Так не бу­де. Ви не з то­го тiс­та, до яко­го ми при­вик­ли.

Соня. Та­ту, ба­гатст­во ду­шi не має i не бу­де се­бе по­чу­вать не­щас­ним, у ко­го б в ру­ках не опи­ни­лось, а я маю жи­ву ду­шу, кот­рiй на­ту­рально ба­жа­ти буть щас­ли­вою з тим, ко­го лю­биш! А ко­ли вам жаль ва­шо­го доб­ра, не­хай во­но бу­де при вас, ме­не ж вiд­дай­те отак, як я стою, за Iва­на Ми­ко­лай­ови­ча, i ми бу­де­мо щас­ли­вi! Чо­го ж ще тре­ба?

Пузир. Щас­ли­ва, щас­ли­ва! Ти щоб тiлько бу­ла щас­ли­ва? Ти? А я? Я?! Щоб здох вiд му­ки, яку ти ме­нi ро­биш! Со­бi, йо­му i всiм, усiм ти доб­ра i щас­тя зи­чиш, а батько­вi? Батько­вi? Зла, му­ки, смер­тi? Нi, так не бу­де: ско­рi­ще во­гонь ро­зiллється во­дою, нiж я дам своє бла­гос­ло­вен­ня на та­кий шлюб. (Вий­шов.)

Золотницький, Со­ня, Ка­ли­но­вич.

Золотницький. Ди­ка, стра­шен­на си­ла - нi­чо­го з ним не зро­биш без бо­ротьби.

Калинович. Кра­ще бу­ло б не за­чi­пать цього пи­тан­ня сьогод­ня, на iме­ни­ни!

Соня. Я цього не жда­ла i те­пер стою нi­ма, не знаю, що ска­зать.

Калинович (До Зо­лот­ницько­го). По­радьте!

Золотницький. Тут сам Со­ло­мон роз­вiв би ру­ка­ми! Фе­но­ген! А ви йдiть, я поп­ро­бую з ним по-своєму сам по­ба­ла­кать.

Входе Фе­но­ген.

Калинович (до Со­нi). Хо­дiм! Пiш­ли.

Феноген i Зо­лот­ницький.

Золотницький. Iди, Фе­но­ген, i поп­ро­си сю­ди Те­рен­тiя Га­в­ри­ло­ви­ча. Ска­жи, що я. за­раз їду i хо­чу з ним поп­ро­ща­тись.

Феноген. Як же то мож­на! Без обi­да поїде­те?

Золотницький. Так вий­шло.

Феноген (iду­чи, про се­бе). По­га­не щось вий­шло!

Золотницький сам. По­тiм Фе­но­ген i Пу­зир.

Золотницький. Ко­ли Те­реш­ко за­бе­ре со­бi що в го­ло­ву, вiн не мо­же пе­ре­но­сить су­пе­ре­ки! Тре­тиро­вать йо­го тре­ба, то­дi вiн пом­'як­шає!

Входе Фе­но­ген.

Ну?

Феноген. За­раз вий­дуть.

Золотницький. Що вiн там ро­бить?

Феноген. Якусь ко­мер­цiю вик­ла­да­ють на що­тах. Во­ни нi­ко­ли да­рем­но не си­дять.

Золотницький. Ска­жи, Фе­но­ген, щоб мiй екi­паж за­раз за­п­ряг­ли.

Феноген. Те­рен­тiй Гав­ри­ло­вич вас не пус­тять. (Вий­шов.)

Золотницький. По­ба­чи­мо.

Входе Пу­зир.

Пузир. Чо­го ви ме­не кли­ка­ли, зно­ву хо­че­те му­чить ва­шим Ка­ли­но­ви­чем?

Золотницький. Му­жик ти був, му­жи­ком ти i бу­деш!

Пузир. Яким ро­див­ся, та­ким i пом­ру!

Золотницький. Єсть чим хва­ли­тись! Для чо­го ж ти ор­ден по­че­пив?

Пузир. Зас­лу­жив - i по­че­пив!

Золотницький. Шма­ро­воз! Хоч би ува­жив на те, що я сва­том; ска­зав би: по­ду­маю i дам од­по­вiдь, а то як ча­бан обi­й­шов­ся з ос­вi­че­ною лю­ди­ною. Но­га моя не бу­де у те­бе… я за­раз їду.

Пузир. Як зав­год­но. Вiд­дай­те ж ме­нi гро­шi за ха­лат.

Золотницький. Я виш­лю їх на пам'ятник Кот­ля­ревсько­му, бо ти з гу­би зро­бив ха­ля­ву: обi­щав i не вис­лав.

Пузир. То всi сто кар­бо­ван­цiв?.. Що ви? Не­хай бог бо­ро­нить! Я за де­сять кар­бо­ван­цiв та­кий хрест йо­му пос­тав­лю з сво­го ду­ба, що за верст­ву бу­де вид­ко!

Золотницький. Став со­бi, а я сто кар­бо­ван­цiв виш­лю в Пол­та­ву.

Пузир. Про­па­ло сто кар­бо­ван­цiв нi за ца­по­ву ду­шу.

Входе Фе­но­ген.

Феноген. Ко­нi зап­ря­же­нi в бi­гун­ки i ша­ра­бан дав­но.

Пузир (до Зо­лот­ницько­го). Поїде­мо ж хоч по­ди­ви­мось ко­пи.

Золотницький. Їдь сам.

Пузир. Як сам, то й сам. (До Фе­но­ге­на.) Ви­не­си шап­ку.

Феноген. Шап­ка в при­хо­жiй.

Пузир. Так не поїде­те?

Золотницький. Iди ти к чор­ту, му­жик!

Пузир. I чо­го б я сер­див­ся, на­че Ка­ли­но­вич ваш рiд­ний син.

Золотницький. Щоб ти знав.

Пузир. Як? Не­за­кон­ний?

Золотницький. Ду­рак!

Пузир. Оце й ви гiр­ше му­жи­ка: у моїй ха­тi лаєтесь!

Золотницький. Я не хо­чу з то­бою ба­ла­кать. Ска­жи, Фе­но­ген, щоб ско­рi­ше ко­ней по­да­ва­ли.

Пузир. Так не­хай ша­ра­бан розп­ря­жуть. Я поїду сам в бi­гун­ках.

Феноген вий­шов.

Прощайте! (По­дає ру­ку.)

Золотницький од­вер­нув­ся.

(Пузир здвиг­нув пле­чи­ма.) Як зав­год­но. (Вий­шов.)

Золотницький, а по­тiм Со­ня i Ка­ли­но­вич.

Золотницький. Упер­та шельма, а ще до то­го розд­ра­то­ва­ний.

Входять Со­ня i Ка­ли­но­вич.

Нi прис­ту­пу. Тре­ба нам їхать за­раз.

Калинович. I я тiєї дум­ки, мiй од'їзд най­ско­рi­ше зас­по­коїть та­та.

Соня. Без обi­да як та­ки мож­на?

Золотницький (до Со­нi). Що ж ро­бить, ос­та­ва­тись не мож­на. Пос­лiд­ня про­ба не уда­лась, а ви се­бе, Со­фiє Те­рентіївно, не ви­да­вай­те.

Соня. Я ду­же стри­во­же­на. У ме­не так нер­ви ви­тяг­ну­тi, що я лед­ве сльози здер­жую.

Калинович. Чо­го ж пла­кать, Со­фiє Те­рентіївно, я ду­маю, що ва­ше давнє рi­ше­нiє вiд та­ко­го по­во­ро­ту не пе­ре­мi­ни­лось?

Соня. Не тiлько не пе­ре­мi­ни­лось, а ви­рос­ло, ок­рiп­ло.

Калинович. I ме­нi бiльше нi­чо­го не тре­ба. Прав­ду ка­жу­чи, ми та­ки са­мi вин­нi: ду­же рап­том на­сi­ли на та­та, i те­пер ме­нi жаль йо­го - вiн пра­вий по-свой­ому!

Соня. А ми по-своєму!

Калинович. Так, ба­чи­те, шан­си не­рiв­нi: по­ле бит­ви зос­та­неться за на­ми; а та­то, об­ра­же­ний вкрай, по­те­ряє всi свої мрiї… Йо­го ста­но­ви­ще да­ле­ко гiр­ше!

Золотницький. Са­мо со­бою, кра­ще б бу­ло i йо­му, й вам, ко­ли б все ста­лось по зго­дi, ну, а ко­ли зго­ди не­ма…

Соня. I ко­ли її че­рез два тиж­нi я не до­бу­ду, то приїду в го­род, i ми по­вiн­чаємось.

Калинович (цi­лує її ру­ку). Гнiз­деч­ко у ме­не го­то­ве - ти­хе, при­ют­не, свiт­ле - i жде го­луб­ку; будьте ж спо­кiй­нi!

Входе Фе­но­ген.

Феноген. Ко­нi го­то­вi.

Золотницький. Хо­дiм поп­ро­щаємось з ма­мою.

Соня. Не бу­де­мо їй нi­чо­го го­во­рить!

Золотницький. А при­чи­ну од'їзду при­ду­маємо.

Вийшли.