Феноген. Ха-ха-ха!,

Маюфес. А че­рез де­сять лiт Фе­но­ген Пет­ро­вич бу­де та­кий ве­ли­кий пу­рiц, що бiд­но­го Гри­го­рiя Мойсейовича гна­ти­ме в шию.

Феноген. Бо та­ки й справ­дi ви ба­га­то зап­ра­ви­ли! Де ж та­ки: за по­ка­за­нiє ти­ся­чу кар­бо­ван­цiв!

Маюфес. Так яке ж по­ка­за­нiє, по­ду­май­те.

Феноген. Бог зна що го­во­ри­те!... Та я й Лiх­та­рен­ко вiзь­ме­мо по двiс­тi кар­бо­ван­цiв.

Маюфес. Як? Ви? Ну, глу­пос­тi! Ви ж нi­чо­го не знаєте!

Феноген. Що нам ска­жуть, то ми те й по­ка­же­мо у слiдо­ва­те­ля.

Маюфес. I бу­де­те при­ся­гать?

Феноген. Бу­де­мо!

Маюфес. I хрест цi­лу­вать?

Феноген. По­цi­луємо.

Маюфес. Ой-ой-ой! Ха­ро­ший хрис­тi­анин! I вам не грiх?

Феноген. А вам?

Маюфес. Я хоч що-не­будь знаю, а ви нi­чо­го не знаєте.

Феноген. Так i ви ж за гро­шi му­си­те по­ка­зу­вать те, що вам зве­лять, ну i ми так са­мо.

Маюфес. Ай! Що ви го­во­ри­те? Хi­ба мож­на рiв­нять бiд­но­го жид­ка, фак­то­ра Герш­ка, до Фе­но­ге­на Пет­ро­ви­ча?! Ви по­мi­щик i за двiс­тi руб­лiв бу­де­те по­ка­зу­вать неп­рав­ду i хрест цi­лу­вать? Цi­лу­вать хрест?! Ай! Ме­нi аж страш­но ста­ло. (Здриг­нув.) Та­кий чо­ло­вiк. Нi, я не вi­рю, ви жар­туєте.

Феноген. Хе-хе-хе! Ви хо­че­те ме­не за­со­ро­мить, щоб я не пе­ре­би­вав вам за­ро­бiт­ку?.. Да­рем­на пра­ця. Ви тiлько гар­ненько са­мi по­ду­май­те: чо­го ж то вам та­кi при­вi­леї в жит­тi, що ви мо­же­те усе ро­бить, аби гро­шi, а я то вже i не мо­жу? Та ко­ли б я не так ду­мав i не так ро­бив, як ду­маю i роб­лю, то не мав би де пiд ста­рiсть го­ло­ву при­хи­лить. I ви са­мi смi­ялись би з ме­не, взи­ва­ючи пос­лiд­нiм дур­нем, от що! А тим ча­сом про­щай­те. Пi­ду до хво­ро­го. (Iде й обер­нув­шись.) Завт­ра ждiть ме­не! (Вий­шов.)

Маюфес. Ай-ай-ай! Не­щас­ний я чо­ло­вiк! З ро­та вир­ва­ли та­кий за­рi­бок! I як йо­го те­пе­реч­ки жить на свi­тi? Уй вей­змiр, вей­змiр!

Вийшов.

З дру­гих две­рей ви­хо­дять Со­ня i Ка­ли­но­вич.

Соня. Спа­си­бi, що приїха­ли. Восьмий день вас жду, на­си­лу дiж­да­лась.

Калинович. Приз­на­юсь вам, що i те­пер приїхав пiс­ля дов­гої бо­ротьби.

Соня. I як вам не со­ром! Нев­же ви, пiс­ля ва­ших пог­ля­дiв, на та­та гнi­ваєтесь?

Калинович. Нi крап­лi; i гнi­ва­тись не маю нi­яко­го пра­ва.

Соня. Так чо­го ж то­дi бо­ротьба? Ди­во.

Калинович. А ви роз­мiр­куй­те: та­то об­ра­зив­ся моїм сва­товст­вом, i я му­сив ос­та­ви­ти ваш дiм, щоб нi­ко­ли сю­ди не по­яв­ля­ти­ся без йо­го зго­ди на те; те­пер, ко­ли та­то тяж­ко сла­бує, вiн має пра­во по­ду­мать, що я приїхав, жду­чи йо­го смер­тi, щоб…

Соня. Смер­тi? (Зак­ри­ває ли­це. Па­уза.) Вам лi­кар го­во­рив, що та­то ум­ре? Ка­жiть, ка­жiть, не бiй­тесь, я здер­жу се­бе, я… я… мо­жу во­ло­дiть со­бою!

Калинович. Зас­по­кой­тесь! Я нi­чо­го не знаю… Я го­во­рю так - нап­рик­лад. Я бо­яв­ся, щоб мiй приїзд не пот­ри­во­жив хво­ро­го.

Соня. Та­то­вi про ваш приїзд нiх­то не ска­же. А ви прос­тiть мiй егоїзм: я не ду­ма­ла, що став­лю вас в неп­ри­ят­нi умо­ви­ни. Я зов­сiм оша­лi­ла, не знаю, не знаю, що ро­бить! Та­то­вi то гiр­ше, то лег­ше. Лi­кар ка­же: опе­ра­цiю тре­ба, та­то не хо­че… Я вже од­ва­жи­лась i пос­ла­ла Пет­ру Пет­ро­ви­чу лист, бо ду­ма­ла, що ви так-та­ки i ос­та­ви­те ме­не, без­по­мiщ­ну…

Калинович. Те­пер я ба­чу, що справ­дi вже ду­же егоїстич­но обе­рi­гав свою пер­со­ну, за­бу­ва­ючи про ва­ше го­ре, про ва­шу без­по­мiщ­нiсть. Прос­тiть.

Соня (усмi­ха­ючись). Про­щаю, про­щаю. По­рай­те ж ме­нi, що йо­го ро­бить?

Калинович. Мо­же б, ви­пи­сать про­фе­со­ра?

Соня. От ба­чи­те, а ме­нi i в го­ло­ву це не прий­шло.

Входе Зо­лот­ницький.

Соня, Ка­ли­но­вич i Зо­лот­ницький.

Соня. Пет­ро Пет­ро­вич!

Зо­лот­ницький. Ду­же рад вас ба­чить!

Чоломкаються.

Соня. Спа­си­бi, що ува­жи­ли мою просьбу, я не маю слiв, як дя­ку­ва­ти вас.

Золотницький. Не­ма за що, до­ро­га Софія Терентіївна! Хо­ча та­то то­дi й об­ра­зив ме­не як ста­рос­ту ди­ки­ми сло­ва­ми, а ко­ли чо­ло­вiк при смер­тi, то все за­бу­вається.

Соня. Йо­му то лег­ше, то гiр­ше.

Входе Лi­кар.

Соня, Зо­лот­ницький, Ка­ли­но­вич i Лi­кар. Лi­кар чо­лом­ка­єть­ся з Зо­лот­ницьким i Ка­ли­но­ви­чем.

Золотницький. Як же здо­ров'я сла­бо­го?

Лiкар. Здо­ров'я йо­го те­пер цiл­ком за­ле­жить вiд опе­ра­цiї, я вже два ра­зи йо­му го­во­рив, а вiн i слу­хать не хо­че про опе­ра­цiю. За­раз стра­шен­но три­во­житься тим, що шах­мей­сте­ра не­ма з вiв­ця­ми, а пiс­ля­завтрього зби­рається їхать ку­по­вать вiв­цi… Ме­нi не­ма чо­го тут ро­бить, про­щай­те!

Соня. Я вас не од­пус­тю! Про­шу ос­та­ва­тись. Ми та­та умо­ви­мо, i вiн зго­диться на опе­ра­цiю.

Лiкар. Нав­ряд. Стра­шен­но упер­тий чо­ло­вiк.

Соня (до Зо­лот­ницько­го). Мо­же, хоч вас пос­лу­хає, бо ми й Справ­дi не мо­же­мо нi­чо­го по­дi­ять.

Золотницький. Поп­ро­буєм ра­зом всi умов­лять.

Соня. Так ви зос­та­не­тесь? Про­шу!

Лiкар. Ра­ди опе­ра­цiї зос­та­нусь. Опе­ра­цiя - єди­ний ря­ту­нок.

Соня. Спа­си­бi. По­ки лi­кар бi­ля сла­бо­го, всi на­дi­ються, всiм лег­ше. (Прос­тя­гає ру­ку лi­ка­ре­вi.) Спа­си­бi, ве­ли­ке спа­си­бi.

Лiкар. Доз­вольте ж ме­нi по­ки що де-не­будь од­по­чить, бо я сьогод­ня ма­ло спав.

Соня. Я за­раз вам при­го­тую кiм­на­ту. (Вий­шла.)

Золотницький. Ска­жiть, будь лас­ка, єсть на­дiя?

Лiкар. У нього на­рив бi­ля по­чок, i вже наз­рiв. Тре­ба сьо­го­д­ня ж зро­бить опе­ра­цiю, бо ко­ли прор­ве на­рив все­ре­ди­ну - за­ра­же­нiє кро­вi i мор­тус! Я йо­му ка­зав про це, а вiн нi­за­що не хо­че опе­ра­цiї, не вi­рить.

Золотницький. Що ж за хво­ро­ба, вiд чо­го?

Калинович. Пам'ятаєте, поїхав на iме­ни­ни ко­пи ог­ля­дать?!

Золотницький. Ну?

Лiкар. Гу­си скуб­ли ко­пу пше­ни­цi, вiн стра­шен­но оз­лив­ся на гу­сей, що та­ку по­те­рю роб­лять, схо­пив­ся з бi­гун­кiв i по­бiг за ни­ми по ук­ло­ну - хо­тiв убить гус­ку… Бiг, се­бе не тям­ля­чи, та че­рез рит­ви­ну схиб­нув­ся, упав з роз­ма­ху навз­нак i од­бив поч­ки! От що гу­си зро­би­ли!

Золотницький. Кла­сич­на пти­ця! Рим спас­ла, а ха­зяїна по­гу­би­ла!

Калинович. Знаєте, та­ке не­щас­тя. Якось не при­хо­диться вис­мi­ювать!..

Золотницький. По­вi­ри­те, Iван Ми­ко­лаєвич, що ме­нi стра­шен­но жаль Те­реш­ка, а ра­зом з тим я лед­ве здер­жую го­ме­рич­ний смiх, ко­ли на­ма­люю пе­ред со­бою кар­ти­ну по­го­нi за гусьми!

Калинович. Та бог з ним! Та­кий тяж­кий акт тво­риться в сiм'ї, що тра­гич­нiс­тю своєю пе­ре­ва­жує смiх!

Золотницький. Во­ля ва­ша, а я не мо­жу не пiдк­рес­ли­ти: у чо­ло­вi­ка двад­цять двi ти­ся­чi кiп од­нiєї пше­ни­цi - ну i тре­ба ж йо­му гна­тись за гусьми, що скуб­ли од­ну ко­пу!

Лiкар. Ти­піч­но!

Калинович. Ли­шiм цю роз­мо­ву, про­шу вас.

Входе Со­ня i дiв­чи­на.

Соня, лi­кар, Ка­ли­но­вич, Зо­лот­ницький, а по­тiм Фе­но­ген.