Аделаїда, до Василини. - Ви вчились у гім­назії?

Василина. І скінчила.

Аделаїда. Бідна!

Василина. Чого?

Аделаїда. Скінчила ґімназію й живете на селі у простій мужицькій хаті.

Василина. Це прадідівська, у нас є гар­ний дім.

Аделаїда, до мішечка. - Чого тобі, Амішко? (Розпускає торбочку, звідтіля показується голова білої манюньої собачки.) Бідненька, як носика змор­щила! Повітря негарне? Зараз поїдемо! (Тулить собачку до лиця.) Мішка моя хороша. (Цілує її.) Це ґраф привіз із Парижа й мені подарував. П’єр!

Петро, так кинувся, що мало не звалив матір, і підбіг до Аделаїди.

Аделаїда. Я задихаюсь, таке важке по­вітря.

Василина. Це пахнуть так васильки.

Аделаїда. Фі!... Мішка! Не кусай!... П'єр! Там нас ждуть!

Петро. Адечко мила, посидимо - ще ж рано.

Аделаїда. Зуби, як голки!... Як у вас багато рушників - ви, мабуть, усі тут уми­ваєтесь? Петро підійшов до матері.

Василина. Це для краси.

Аделаїда, притулила собаку до щоки. Ха, ха, ха! П’єр!

Петро, схоплюється й підбіга. - Що, Адечко?

Аделаїда. Їдем. Ай!

Тетяна. Що там?

Аделаїда. Противна Амішка вкусила за вухо! Запиха собачку в мішок. Сиди там, зла фуріє... П’єр! Їдем!

Тетяна. Що це ти, невісточко моя золота? Плюнула через поріг, та й з хати?

Петро. Мамочко, голубочко, вибачте, що я до вас на хвилиночку...

Тетяна. Як на хвилиночку? Що ти го­вориш, мій сину?

Петро. Бачите, Адя давно запрошена до ґрафа. Вона вчилася разом із його дочкою, а та сьогодні імениниця, так нас там ждуть обідати... Я, мамо, завтра заїду.

Аделаїда. П’єр!

Петро, біжить до неї. - Та посоромся хоч рідні!

Тетяна. Петя!

Петро повертається до матері.

Аделаїда. П’єр! (Петро прибігає.) Їдем, а ні, то я сама поїду.

Тетяна. Боже, мій, Боже мій! (Хлипає.)

Макар. Стара, годі! Коли запрошено до ґрафа, то нехай іде! Може, там кращий обід!

Петро, до батька. - Не то що... А запро­шено... якось... знаєте... обіщали! Коней вислали... син ґрафа сам зустрічав...

Аделаїда, йде до дверей. - П’єр!

Петро, хапав шинелю. - Я зараз!

Аделаїда, робить загальний поклін. - Прощайте! (Цілує Василину.) Мені вас жаль!

Василина. А мені Петі жаль!

Аделаїда. П’єр! Уже нерано, там ждуть. (Вийшла. Петро наскоро цілує матірь, батька, біжить до дверей, вертається, хоче попрощатися з Карпом.) Чути: П’єр! Він кидається з хати, приговорюючи: «Завтра заїду, завтра заїду, завтра»... П’єр!

Карпо, Ехе-хе! Ускочив!

Тетяна. Сину мій, петрусю, дитино моя дорога, занапастив ти свою голову! Плачучи, йде надвір.

Макар. Оце невісточка!

Іван. Чучу! Свинота!

Завіса.

Кабінет.

Михайло, читає ґазету. - От тобі і старший писарь Іван Барильченко! Первокласний артист, усі ґазети в один голос славлять. І за такий короткий час - усього два роки! Входить Наташа.

Михайло й Наташа.

Наташа. Я думала, що тут хто-небудь є, а це ти сам з собою говориш!

Михайло. Читав ґазети! І вичитав приятну новину. Я тобі, Наташа, не говорив іще: у мене є брат, так, знаєш, невдаха, недоучка, босяк по характеру... розумієш: босяк! І те­пер раптом знаменитість! Первокласний ар­тист за короткий час! Талант, і попав на свій шлях.

Наташа. Милий артист, босячок! Як би я хотіла його бачити! Де ж він?

Михайло. В Москві пожинає лаври! Ща­сливий: незалежність, лаври і гроші.

Наташа. Ох, як я люблю артистичне життя. Я перше хотіла бути артисткою, так татко...

Михайло. О, ти мала б поспіх - ручаюсь! Красива женщина й без таланту на сцені має більший поспіх, ніж некрасива з талантом.

Наташа. Хіба я гарна?

Михайло. Ти сьогодні гарна, як майський ранок!

Наташа. Тільки сьогодні?

Михайло. Що-дня, раз-у-раз ти гарна; а сьогодні особливо! І як тобі личить ця нова причіска, і ґепюри на рукавах, і...

Наташа. Ну... (Затуля йому рот рукою.)

Михайло, цілує руку. - Так щоб така красавиця не мала на сцені поспіху? Зарані б по­ручився...

Наташа. То так тобі здається, бо ти сам у хорошому настрою: іменинник, статський совітник і інспектор!

Михайло. Це ти, моя зірко, така щаслива, це через тебе посипалося стільки життєвих удач на мене.

Наташа. Чого ж я? Особі твої заслуги, твоя докладна записка... Ну, дядя мій, ди­ректор, - усе разом... Не у примір другим...

Михайло. А все ж через тебе, мій ти талісман, моя ти маскота! (Цілує її.) Знаєш, коли її надалі так буде мені усміхатись фортуна, то я скоро і в директори вискочу, а там і „дєйствітєльний статскій“ не за горами! Само собою, що і статський так рано - при­ятно! Тільки статських тепер розвелось за­надто багато! При тому статський усе-таки не ґенерал, а дєйствітєльний - Ваше Пре­восходительство!

Наташа. Як ваше превосходительство, так і старий!... Не хочу! От татко тепер ґенерал - ваше превосходительство, і сліпий! Краще б він зоставався все життя полковни­ком, тільки щоб бачив...

Михайло. Нещастя!... А не осліпни твій татко так неждано, він пішов би далеко!...

Наташа. І ми б поїхали на той рік на Рівієру, а тепер уже не побачу я тебе, красо всього світа, ніколи!

Михайло. Чого?

Наташа. На наше жалування й на тат­кову пенсію далеко не поїдеш; хіба твоя ро­дина поможе...

Михайло. Бережливість поможе нам зро­бити запаси, а на запаси можна поїхати й на Рівієру.

Наташа. Бережливість! Ха, ха, ха! Ми з татком жили на-всі і тепер з тобою живемо на всі! От і на сьогоднішній вечір уже багато взяли в борг! А пенсія ще не прийшла, і тобі з дому не присилають... Миша, чи не посварився ти зі своїми?...

Михайло. Борони Боже.

Наташа. А чого ж ти два роки збіраєшся поїхати до батька і все зволікаєш? Не розу­мію! Може, вони сердяться, а через те і грошей тобі не присилають... Миша! По­їдемо, милий, до твоїх, повези мене, познайом! Я певна, що зумію приворожити твоїх старих. Я буду грати, співати; у вас же є п’яніно?

Михайло. Поїдемо, поїдемо, весною по­їдемо !

Наташа. Слово?

Михайло. Слово!

Наташа. Гляди ж!... Кажуть у Пол­тавській Губернії чудова природа; а батьки твої давні поміщики, то, певно, посідають стариннє яке урочище: замок, парк!... Ах, як я люблю старинні поміщачі усадьби!

Михайло. О, там біля Лубен і в Лубнах - дуже гарно! Сула, гори, манастирь, мало­російська Швайцарія.

Наташа. Ах,Швайцарія... Рівієра! Коли я вас побачу?

Михайло. Побачиш, клянусь! Таткові вже вийшла пенсія й немала... Куди він її діне, живучи при нас? Квартира казьонна, моє жалування хороше, візьму ще побільше уроків, плюс бережливість, а там поїдемо в Полтавщину, візьмемо в батька добрий плюс, і на Рівієру!

Наташа. Боже!... Невже? Миша милий, голубчик! (Цілує його.) Невже ми поїдемо на Рівієру? Ах, ах! О, незабутнє минуле! Ти знову воскресаєш перед очима, ти знову наповниш душу трівогою широкого життя: ви­борне товариство, катання, гуляння, інтриґи! Ах! Краса природи знову наллє в серце живущої й цілющої води й покличе до життя всі фібри молодого серця!... Я наново рож­даюсь від думки однії! Миша, хороший мій, як я тебе люблю. (Цілує його.)

Михайло. О, моя мила! Я все для тебе Зроблю!